Регулювання міжнародних міграційних процесів

 

Значна активізація міжнародних міграційних потоків робочої сили обумовила необхідність втручання держав і міжнародних організацій у процеси переміщення робочої сили. Контролю й регулюванню підлягають соціальний, віковий, професійний склад, співвідношення між кіль­кістю мігрантів, що в’їжджають і виїжджають із країни. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Регулювання міжнародної міграції здійснюється на одно-, двох-, та багатосторонніх засадах.

Одностороннє регулювання має на меті державне регулювання міграційних процесів відповідно до національних інтересів без узгодження з іншими країнами.

Двостороннє регулювання передбачає укладення двосторонніх міждержавних угод. Приміром, Україна уклала відповідні двосто­ронні угоди з Польщею, Литвою, Росією, Молдовою, Білорусією, Латвією, Словаччиною, Вірменією. В'єтнамом, Лівією, Азербайджа­ном. Проводиться робота з підготовки відповідних угод з Аргенти­ною, Угорщиною, Грецією, Грузією, Ізраїлем, Іраном, Ірландією, Іспанією, Італією, Кіпром, Конго, Румунією, Югославією, Тунісом, Фінляндією, Чехією.

Багатостороннє регулювання міграційних процесів ґрунтується на міжнародних угодах і конвенціях, укладених на регіональному й світовому рівнях, в рамках інтеграційних союзів. Різні аспекти трудової міграції регламентуються двосторонніми й багатосторонніми угодами, що відповідають законодавчими актами й урядовими постановами. Характер цих документів багато в чому визначається ситуацією на національному ринку праці. Так, у сучасних умовах у Європі активно обговорюється можливість повної заборони на міграцію робочої сили з «третього світу».

Серед багатосторонніх угод слід зазначити прийняту ООН в 1951 р. «Конвенція про статус біженців» та ряд документів, прийнятих Радою Європи: Європейська угода про скасування віз для біженців (1959 р.); Резолюція 14 про надання притулку особам, що знаходяться під погрозою переслідування (1967 р.); Європейська угода про передачу відповідальності у відношенні біженців (1980 р.); Рекомендації про узгодження національних процедур, що стосуються надання притулку (1980 р.); Дублінська конвенція (1990 р.) ін.

Регулюючими суб'єктами виступають міністерства праці, внутрішніх справ, іноземних справ, спеціально створювані державні та міждержавні органи. Значна увага приділяється уніфікації трудового законодавства країн-учасників міжнародного поділу праці.

Уніфікація трудового законодавства — раціональне скоро­чення й приведення до загальновизнаних світових стандартів зако­нодавства про працю країн світу, визнання пріоритету міжнародного права у сфері праці над національним.

Основні напрямки регулювання міграційних процесів полягають в узгодженні на міжнародному рівні (рис. 13.4):

- умов праці, способів найму й звільнення працюючих;

- оплати праці, у тому числі системи додаткових виплат;

- надання відпусток, вільних від роботи днів, тривалості робочого дня;

- соціального страхування;

- надання різноманітних пільг.

Регулювання тривалості робочого дня та надання вихідних і відпусток

Регулювання умов найму та праці

Надання пільг

Основні напрямки регулювання міграційних процесів

Соціальне страхування

Регулювання оплати праці

Рисунок 13.4 – Напрямки регулювання процесів міграції робочої сили

 

Державна міграційна політика – це цілеспрямована діяльність держави по регулюванню процесів експорту й імпорту робочої сили в дану країну та за її межі. Вона підрозділяється на:

1) еміграційну політику;

2) імміграційну політику.

В цілому кожна країна виробляє свої заходи для регулювання припливу і відтоку робочої сили залежно від її економічного становища. Важливим елементом імміграційної політики є встановлення юридичного статусу мігрантів, визначення соціально-економіч­них, трудових прав мігрантів. Як правило, цей статус позбавляє їх політичних прав, обмежує участь у профспілках, регламентує тер­міни, місце й професійну діяльність мігранта. У дозволах на пра­цю фіксується характер діяльності, професія, місце роботи, тер­мін перебування. Уводяться обмеження щодо визнання кваліфіка­ції іноземних фахівців, ускладнюються умови допуску до певних видів робіт. Навіть вводяться обмеження на право займатися де­якими з них. Положення іноземних робітників ускладнюється тим, що роботодавці звільняються від значної частини обов'язкових витрат на відтворення робочої сили (витрати на освіту, медичне обслуговування, профпідготовку й перепідготовку, пенсії, допомога по безробіттю, сімейна допомога).

Міграційна політика США має яскраво виражений імміграційний характер оскільки трудові ресурси цієї країни історично склалися за рахунок іммігрантів. Еміграційна ж політика не проводиться, а поняття «емігрант» не визначається. З 1952 року в США проводиться регламентована імміграційна політика, відмітними рисами якої є: «селекція» в’їжджаючи у країну; відносна воля вибору місця проживання і роботи; члени родини емігрують одночасно з главою родини; досить значна частка осіб, що іммігрують на основі родинних зв'язків; великий відсоток іммігрантів, що одержують після закінчення 5 років американське громадянство; значне число іноземних громадян, що здобувають статус «біженців»; величезні масштаби нелегальної імміграції поряд з контрольованою.

Міграційна політика Канади має характерні риси імміграційної політики, обумовленої в даний час Законом про імміграцію 1977 р., який передбачає: возз'єднання родин; гуманне відношення до біженців; відсутність дискримінації до тих, що в'їжджають, представниками якої б країни, раси, національності, віри не були; досягнення соціальних, економічних, демографічних і культурних цілей Канади. Характерна риса імміграційної політики Канади – задоволення в першу чергу власного ринку в робочій силі. У відношенні біженців канадське імміграційне законодавство керується як їхніми потребами в захисті, так і їхніми потенційними здібностями забезпечити себе в країні. Відносно «незалежних» іммігрантів чітко простежується державна лінія у відношенні ефективного рішення трудових і демографічних проблем Канади.

Міграційна політика Австралії має характерні риси імміграційної політики та координується Міністерством по справах імміграції й етнічних груп, Консультативною імміграційною радою, Австралійською радою по народонаселенню й етнічним питанням, Комітетом з економічного розвитку Австралії та іншими організаціями, що свідчить про велику увагу до фактора імміграції, його життєвої важливості для країни. Хоча імміграційна політика Австралії аналогічна політиці США і Канади, у ній присутня одна характерна риса – особливий пріоритет демографічного фактора. Тут переважне право за інших рівних умов при допуску в країну мають жінки і молоді родини з дітьми. «Спеціальні» іммігранти – це особи, що користуються пільговим режимом в'їзду в країну: жителі Нової Зеландії; громадяни Великої Британії; особи, прямі нащадки яких народилися в Австралії; бізнесмени, що володіють значним капіталом. До «загальних» іммігрантів відносяться особи, які є фахівцями, професії яких представляють для економіки Австралії особливу цінність. В даний час у країні використовується приблизно 200 тис. іноземних працівників, здебільшого вихідців зі Східної і Південно-Східної Азії, Східної і Центральної Європи.

Шляхи поліпшення ситуації з зайнятістю в світі пов'язані з:

- визнанням усіма країнами необхідності стабільності й відкритості у взаєминах між країнами;

- координацією макроекономічної політики промислово-розвинених країн як лідерів економічного росту, що стимулюють процеси розвитку й попиту на робочу силу в країнах, що розви­ваються;

- розробкою заходів щодо скорочення загрози глобальних фінан­сових криз;

- наданням фінансової і консультаційної допомоги PC у становленні й розвитку ринків трудових ресурсів.

У сучасних умовах активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисту прав мігрантів відіграють відповідні міжнародні організації.

Міжнародна організація праці (МОП) створена в 1919 р., з 1946р. має статус спеціалізованої установи ООН та поєднує більше 170 країн світу (у т.ч. Україна з 1954 р.). МОП прийняла більш 300 конвенцій в області міграції робочої сили. До завдань організації відноситься: організація безкоштовної служби для допомоги мігрантам; запобігання недостовірного інфор­мування мігрантів, полегшення від'їзду, переміщення й прийому мігрантів; забезпечення переказу грошей на батьківщину й медичне обслуговування мігрантів.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних проце­сів грає Міжнародна організація з прав мігрантів (MOM) (1949 p.), метою створення якої було сприяння біженцям. З 1989 р. її основними завданнями є: управління упорядкованою й плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн міграції й еміграції; сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між країнами; надання експертних послуг та координація міжнародної взаємо­дії в сфері міграції робочої сили; організація міграції біженців і переміщених осіб, змушених залишити свою Батьківщину.

Комісія ООН по народонаселенню через відповідний фонд субсидіює національні програми в області міграції населення. Управління Верховного комісара зі справ біженців при ООН очолює міжнародні зусилля по наданню сприяння біженцям.

Активну участь у забезпеченні прав трудящих мігрантів у Західній Європі приймає Міжурядовий комітет з питань міграції.