Шляхи розвитку інтеграційних процесів у регіонах світу

 

В останні роки розвиток інтеграційних процесів характеризувалося високою динамікою.

Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні інтеграції західноєвропейських країн у рамках Європейського союзу (ЄС). Розходження в рівнях економічного розвитку, в масштабі єдиного інтеграційного угруповання, наявність держав, що бажають вступити в організацію, активно сприяли появі і швидкому поширенню ідей Європи «концентричних кіл» і Європи «зі зміненою геометрією». Їх мета – активно сприяти об'єднанню Європи. З метою необхідності адаптації до ситуації, що змінюється, Е. Боллодюр запропонував побудувати Європу з трьох «кіл». Перше з більш інтегрованою структурою у валютній і військовій областях, що повинно скласти обмежене число держав. Друге – економічна організація, що поєднує всі країни-члени. Третє – Європа в цілому, що включає країни, що не входять у ЄС, але з якими через ОБСЄ і Пакт стабільності буде забезпечено «міжнародне співробітництво й організація безпеки і сформовані економічні і торговельні зв'язки». Перераховані теоретичні концепції розвитку європейського інтеграційного угруповання є можливими варіантами його еволюції.

Західноєвропейська інтеграція із самого початку була процесом, що йде як «знизу», так і «зверху» – на рівні безпосередніх суб'єктів економічної діяльності і на рівні держав. З одного боку, відбувалося усе більш тісне переплетення господарських структур країн ЄС. З іншого – усе більш чітко виявлялася потреба в розвинутих формах регулювання економічних процесів державами і країнами ЄС у масштабах усього господарського комплексу, що формується. Посилення взаємозалежності і взаємодії на міжфірмовому рівні підводило ЄС до необхідності міждержавної взаємодії. Сьогодні Європейський Союз нараховує 28 країн та активізував залучення до себе менш розвинених країн Південного Середземномор'я. До 2010 р. створено систему двосторонніх преференційних угод між Євросоюзом і Алжиром, Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією, Ліваном, Марокко, Організацією Звільнення Палестини, Сирією, Тунісом і Туреччиною. Кінцевою метою є створення до 2020 р. Євро-Середземноморської зони вільної торгівлі (ЄСЗСТ).

Уся територія Північної Америки (США, Канада, Мексика) охоплена Північноамериканською угодою про вільну торгівлю (НАФТА). На державному рівні американо-канадська угода про вільну торгівлю було укладено в 1988р., Мексика приєдналася до неї в 1992р., що дало можливість уперше побачити інтеграційне об'єднання континентального масштабу. Укладена угода має широкомасштабний характер, оскільки торкається міжнародної торгівлі, фінансових відносин, виробничої сфери, міграції робочої сили, вільного руху капіталів, інвестиційної діяльності, необмеженого вивозу прибутків і доходів. Угода про вільну торгівлю припускає поступову ліквідацію тарифних і нетарифних обмежень у взаємній торгівлі і міри, що полегшують взаємні капіталовкладення. Цією угодою передбачений порядок врегулювання торговельних конфліктів, що виникають між його учасниками. Ступінь взаємодії північноамериканської економіки не уступає західноєвропейській. Поєднуючи 370 млн. виробників і споживачів або 7% населення Землі, НАФТА є одним з найбільших і багатих ринків світу. НАФТА є унікальним об'єднанням, тому що вперше в історії світу відбулося об'єднання економік двох супердержав – промислово розвинутих країн з економікою країни, що розвивається. Його специфіка – в асиметричності економічної взаємозалежності між трьома країнами (при домінуючій ролі США і слабкій інтеграційній взаємодії Канади і Мексики).

Великомасштабні інтеграційні процеси відбуваються зараз і в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, де проживає 40% населення Землі і вже зараз виробляється половина загальносвітового валового продукту. На ці держави (Канада, США, Мексика, Нова Зеландія, Австралія, Папуа-Нова Гвінея, Бруней, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Китай, Чилі, Японія) приходиться 40% всього обсягу світової торгівлі. Саме сюди в майбутньому перемістяться основний фінансовий і інвестиційний центри світу.

Організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) створена в 1989р. як форум держав регіону для сприяння зростаючій економічній взаємозалежності держав АТР у сфері послуг, капіталу, технологій; зміцнення відкритої багатосторонньої торгової системи; підвищення ступеня лібералізації торгівлі та інвестицій в АТР; зміцнення і стимулювання розвитку приватного сектора; використання принципів вільного ринку для збільшення переваг регіонального співробітництва. В рамках організації до 2020 р. намічено утворити найбільшу у світі «зону вільної торгівлі» без митниць і внутрішніх бар'єрів.

Основним інтеграційним угрупованням в Азії є Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), в яку входять найбільш розвинуті і заможні держави регіону: Сінгапур, Індонезія, Малайзія, Таїланд, Бруней, В'єтнам, Лаос, М’янма, Філіппіни. Країни АСЕАН мають ємний ринок, унікальні природні багатства, значні трудові ресурси: на них приходиться значна частина світового видобутку нафти, 60% виробництва міді, 67% олова і копра, 83% пальмової олії, 85% натурального каучуку. АСЕАН, як угруповання, запрограмоване на економічну інтеграцію в масштабах субрегіону, намагається вийти з запланованих для неї «тісних» рамок. Успішно розвиваючись протягом чверті століття країни субрегіону висунули наприкінці 80-х рр. за прикладом «єдиної Європи», ідею створення в перспективі «єдиної Азії»: через загальні цілі і прагнення «консолідувати» географічний простір для рішення загальних задач.

Визрівають і нові інтеграційні угруповання. Так, у 1992 р. було оголошено про створення Організації економічного співробітництва і розвитку центральноазіатських державз метою створення «Центрально-Азіатського загального ринку». Ініціаторами виступили Іран, Пакистан, Туреччина, з наступним приєднанням Казахстану й Азербайджану.

Угорщина, Польща, Чехія і Словаччина почали спробу створення «міні-інтеграції», що одержала назву «Вишеградської четвірки», з метою оживити взаємні економічні зв'язки. Для цього було укладено і з 1 березня 1993 р. набрала сили Центрально-європейська угода про вільну торгівлю, що передбачає поступове взаємне зниження мита.

Сучасні моделі латиноамериканської інтеграції стають більш відкритими і гнучкими, орієнтованими на більшу участь у світовому господарстві і більш тісні зв'язки з розвиненими країнами. З цією метою передбачається поступове зм'якшення заходів для зовнішнього захисту свого об'єднаного ринку при збереженні і підсиленні лібералізації усередині регіональних господарських зв'язків.

Такий, наприклад, план створення Південноамериканського загального ринку (МЕРКОСУР) у складі Аргентини, Бразилії, Парагваю, Уругваю, при участі Чилі як спостерігача. Або планована реанімація Центральноамериканського загального ринку (ЦАР) у складі Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа, Сальвадору. Розвиваються інтеграційні зв'язки й інші латиноамериканські угруповання: Андска група, Карибська асоціація вільної торгівлі (КАРІФТА, а з 1973 р. – Карибський загальний ринок КАРІКОМ); Латиноамериканська асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) й ін. Наприкінці 1994р. на панамериканському саміті 34 держав Західної півкулі (крім Куби) було ухвалене рішення підписати угоду про зону вільної торгівлі обох Америк, «від Аляски до Вогненної Землі» – Free Trade Area of Americas. Однак переговори на цю тему в січні 2005 р. закінчилися провалом, і мало надії на їхнє поновлення в недалекому майбутньому. Тим часом між розвиненими країнами Північної Америки й окремими латиноамериканськими державами формуються двосторонні зони вільної торгівлі (ЗВТ).

Інший тип співробітництва, інші цілі і способи їх досягнення характерні для країн африканського континенту. Африканська інтеграція – це спроба відсталих, що практично не мають між собою економічних зв'язків держав створити в окремих субрегіонах континенту сприятливі умови для розвитку промисловості. Дані цілі були декларовані при створенні таких союзів, як Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС). Задеклароване ними створення до 2025 р. африканського економічного співтовариства, розробленого в рамках Організації африканської єдності, можливе, але повинно мати під собою надійну економічну базу.

Більше ніж інші африканські держави, але набагато менше чим європейські, піддані інтеграційним процесам на цьому континенті арабські країни. Процес їх взаємодії почався з утворення Ліги арабських держав (ЛАД), метою якої було зміцнення взаємодії держав-членів у сфері фінансів, економіки, зв'язку й ін. Згодом для досягнення цієї мети були укладені такі найважливіші угоди: угода про створення арабського загального ринку; угода про створення субрегіональних інтеграційних угруповань, таких як: Рада співробітництва держав Перської затоки у 1981 р., Рада Арабського співробітництва (Єгипет, Ірак, Йорданія, Ємен) у 1989 р. Реальне наповнення укладених угод виявилося досить слабким внаслідок різноманітних обставин політичного, економічного, організаційного, технічного і релігійного характеру. Перед країнами регіону стоять сьогодні задачі іншого роду: забезпечити «виживаність» власних народногосподарських комплексів, використовуючи в цих цілях міжарабське співробітництво, послабити залежність від експорту нафти, розвиток імпортозамінних галузей, створення експортного потенціалу і формування базових галузей промисловості; розвиток наукомістких галузей і створення власної науково-дослідної бази.

В цілому світова економіка продовжить покриватися усе більш густою мережею регіональних торгово-економічних союзів. Більшість із них, насамперед в Африці, Латинській Америці й на Близькому Сході, як і раніше залишаться малоефективними, що не виявляють відчутного позитивного впливу ні на національні господарства держав-членів, ні на міжнародну торгівлю, яка загалом буде ставати усе більш вільною від протекціоністських бар'єрів.

Особливо слід розглянути перспективи інтеграційного розвитку в пострадянському просторі, який утворився на місці колишніх союзних республік після розвалу СРСР у 1991р. Відштовхуючись від майже повної відсутності ринкових відносин, зовнішньоекономічної внутрішньої інтеграції, сировинного характеру експорту, ізольованості всієї системи від зовнішнього світу, багатоукладних господарських відносин, нерівномірного економічного і соціального розвитку окремих регіонів, ці держави стояли перед наступними проблемами:

- проведення ринково орієнтованих реформ;

- лібералізація економіки і збільшення її відкритості;

- здійснення структурної макроекономічної перебудови;

- приватизація державного сектора;

- формування демократичного цивільного суспільства.

Ґрунтуючись на існуючому раніше єдиному економічному просторі, поділі праці, що історично склався, наявності єдиної енергетичної системи, єдиної системи транспорту, зв'язку, телекомунікацій, взаємопереплетеної загальної системи нафто- і газопроводів, єдиної технічної стандартизації, загальних зовнішніх митних тарифах і т. д., маючи більш інтегрований і взаємозалежний економічний простір, чим той, що досягнуто навіть у ЄС, країни колишнього СРСР неминуче повинні були об'єднатися на нових принципах співробітництва, що і відбулося на Алма-Атинській нараді 21 грудня 1991 р., коли було створено Співдружність Незалежних Держав (СНД), у діяльності якого в даний час беруть участь з різним статусом 12 держав колишнього СРСР (крім країн Балтії). Головна мета їх економічної інтеграції – використання переваг міждержавного поділу праці, спеціалізації і кооперування виробництва для досягнення загальних стратегічних і поточних інтересів країн-учасниць СНД

За оцінками Міждержавного економічного комітету, промисловий потенціал країн СНД складає приблизно 10% світового, запаси основних видів природних ресурсів – близько 25%, експортний потенціал – 45%. Варто визнати, що СНД порівняно з іншими економічними угрупованнями, має сприятливі умови для швидкого просування по «інтеграційному шляху». Це насамперед і взаємозалежність між країнами, і всеосяжні зв'язки народногосподарських комплексів, що виникли в процесі розвитку міжгалузевого поділу праці між країнами. Незважаючи на наявність таких переваг, фактично можна спостерігати, що в СНД спостерігаються зовсім протилежні інтеграції процеси: вводяться квоти, ліцензії та інші бар'єри у взаємній торгівлі, встановлюються митні і прикордонні посади й ін. У значній мірі це викликано тим, що інтерес Росії до ринків країн СНД має вибірковий характер, а потреба в інтегруванні з ними носить не стільки економічну, скільки геополітичне забарвлення. Тому до 2020р. може підсилитися дрейф багатьох країн СНД у напрямку Євросоюзу й/або азіатських центрів гравітації, насамперед Китаю.

Сучасною тенденцією в розвитку співдружності стало створення ряду субрегіональних угруповань у складі декількох членів СНД: Центральноазіатського Союзу (Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан), Митного Союзу (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан), Союзу Білорусі і Росії, ГУУАМ, створене з ініціативи України в 1997р. у Страсбурзі (Україна, Грузія, Азербайджан і Молдова), а в 1999р. приєднався Узбекистан.

Особливе місце серед інтеграційних угруповань займає Чорноморське економічне співробітництв (ЧЕС), задеклароване в 1992 р. Албанією, Азербайджаном, Вірменією, Болгарією, Грецією, Грузією, Румунією, Росією, Туреччиною й Україною. Воно орієнтовано на наступні напрямки: співробітництво в розвитку процесів приватизації підприємств, стимулювання бізнесу; формування інфраструктур бізнесу через створення і розвиток спільних фінансових і інформаційних шляхів; комплексне використання й охорону ресурсів Чорного моря; розвиток сучасної системи телекомунікацій; створення Чорноморського платіжного союзу; спільне будівництво об'єктів транспортної інфраструктури; участь у конверсії військового виробництва; співробітництво в агропромисловій сфері і розвитку харчової і переробної промисловості; співробітництво в розвитку паливно-сировинної бази регіону; реалізацію спільних проектів, що стосується технологічного переустаткування металургійних виробництв країн-учасниць.

Однак, аналіз складу учасників і економічного становища їх економік дозволяє виділити проблеми, істотно обтяжують розвиток інтеграції в цьому регіоні: політична нестабільність деяких країн-учасниць; економічна несумісність національних господарств; нерозвиненість інфраструктури; наявність невирішених конфліктів між країнами-учасницями; глибокі соціально-економічні відмінності; розходження культур країн-учасниць.

 

Рекомендована література для вивчення теми: [2, с. 203-247], [3], [4, c. 239-266], [5, с. 361-389], [6], [7], [8, c. 105-111], [9, c. 409-426], [10], [11, c. 313-338], [13, с. 219-270], [14], [15], [16], [17, с. 130-143], [19, c. 188-220], [20, c. 161-178], [21], [23], [24], [25], [26, с. 311-334], [27, с. 131-137], [28, с. 133-147], [30, c. 158-173], [31-49].

 

Тема 20