Предмет соціальної психології, історія розвитку

РОЛЬОВИЙ НАПРЯМ У СОЦІАЛЬНІЙ ПСИХОЛОГІЇ (ІНТЕРАКЦІОНІСТСЬКИЙ).

Назва інтеракціоністського напрямку походить від поняття „інтеракція”, або „соціальна взаємодія”, що є ключовим для даного напрямку. На відміну від інших теоретичних підходів у соціальній психології, в основі яких лежать традиційні психологічні підходи й напрямки, інтеракціоністський напрямок прийшов у соціальну психологію із соціології.

Понятійний апарат і проблематика взяті в основному із соціально-психологічних концепцій Дж.Міда. Відправним пунктом аналізу тут є не окремий індивід, як в інших теоретичних напрямках соціальної психології, а соціальний процес, що розуміється як процес інтеракції індивідів у групі, у суспільстві за допомогою різних засобів, перш за все - символів, мови.

До інтеракціоністських теорій відносять:

1) символічний інтеракціонізм (Дж.Мід, Г.Блумер)

2) рольові теорії (Р.Лінтон, М.Дойч)

3) теорії референтної групи (Г.Хайман, Р.Мертон)

Символічний інтеракціонізм (Дж.Мід, Г.Блумер)

Представники символічного інтеракціонізму приділяють особливо велику увагу проблемам „символічної комунікації”, тобто спілкуванню, яке здійснюється за допомогою символів.

Символічний інтеракціонізм – це інтеракція, властива тільки людині й припускає створення, передачу, інтерпретацію символів, значень і дії індивіда на їхній основі. Значення символу або значимого жесту варто шукати в реакції тієї особи, якій цей символ адресований. Тільки людина здатна створювати символи й тільки тоді, коли в неї є партнер по спілкуванню.

У зв'язку із цим символічна комунікація трактується як головна ознака, що виділяє людину із тваринного світу. Особистість розуміється як активна творча істота, що здатна оцінювати й направляти власні дії. Для успішного здійснення комунікації людина повинна мати здатність „прийняти роль іншого”, тобто зважити на становище тієї людини, якій адресована комунікація. У випадку більш складної взаємодії, у якій бере участь група людей, для успішного здійснення такої взаємодії члену групи доводиться узагальнювати позицію більшості членів даної групи.

Поведінка індивіда визначається в основному трьома змінними:

· структурою особистості;

· роллю;

· референтною групою.

Структура особистості за Дж.Мідом:

- I (дослівно – Я) - це імпульсивний, активний, творчий, рушійний початок особистості;

- me (дослівно – Мене, тобто яким мене повинні бачити інші) – це нормативне Я, свого роду внутрішній соціальний контроль, заснований на врахуванні очікувань-вимог значимих інших людей і насамперед «узагальненого іншого». Це нормативне Я контролює й направляє імпульсивне Я у відповідності із засвоєними нормами поведінки з метою успішного, з погляду індивіда, здійснення соціальної взаємодії.

- self („самість” людини, особистість) - являє собою сукупність імпульсивного й нормативного Я, їхню активну взаємодію.

Вацлавик розділив людську комунікацію на:

1. Семантику комунікації (зміст символів).

2. Синтаксис комунікації (передачу інформації).

3. Прагматику комунікації (вплив людей один на одного).

Семантика характеризується:

· надмірністю – достатністю (не обов'язкова для розуміння);

· семантичний шум (коли однакове слово але в особливій вимові не розуміємо).

Синтаксис характеризується:

· суперечливістю пунктуації (неузгодженість вербаліки і невербаліки).

Прагматика характеризується:

· напруженістю (необхідність постійної включеності у взаємодію для того, щоб не втратити суть розмови).

Для вірної інтерпретації символічного інтеракціонізму необхідно знати передісторію взаємин і їхній контекст.

Рольові теорії (Р.Лінтон, М.Дойч)

Сучасні рольові теорії опираються на соціально-психологічні концепції Дж.Міда, пов'язані з поняттям „роль”, яке він увів у обіг соціальної психології, але не дав його визначення.

Поняття „соціальна роль” є досить складним, тому що роль являє собою функцію різнопорядкових явищ об'єктивного й суб'єктивного характеру.

Різні автори із західної соціальної психології підходять до вирішення цієї проблеми по-різному.

Наприклад, Р.Лінтон вважає, що „ роль – це динамічний аспект статусу. Індивід у суспільстві займає певний статус, що пов'язаний з іншими статусами. Коли індивід здійснює свої права й обов'язки, що випливають із його статусу, він виконує відповідну роль”.

М.Дойч і Р.Краусс відзначають, що через різні підходи до розуміння ролі в соціальній психології недоцільно намагатися шукати всеосяжне визначення, а досить вказати ті аспекти соціальної поведінки, які маються на увазі більшістю авторів, коли вони говорять про роль.

Виділяють наступні аспекти:

1. Роль як існуюча в суспільстві система очікувань щодо поведінки індивіда, який займає певне положення, у його взаємодії з іншими індивідами.

2. Роль як система специфічних очікувань стосовно себе індивіда, який займає певне положення, тобто як він уявляє модель своєї власної поведінки у взаємодії з іншими індивідами.

3. Роль як відкрита, спостережувана поведінка індивіда, який займає певне положення.

Як видно, у більшості випадків роль індивіда при її соціально-психологічному розгляді пов'язується з його положенням, статусом.

У роботах, присвячених рольовим теоріям, можна зустріти безліч класифікацій ролей за різними критеріями, а також рольових конфліктів, які більш докладно будуть розглянуті у наступних лекціях.

Теорія поля Курта Левіна

Курт Левін (1890-1947) - засновник психологічної теорії поля, яка становить собою метод аналізу життєвого простору як окремої людини, так і групи людей. Для опису психологічної реальності, побудови структури особистості і моделювання її поведінки у теорії поля використовуються засоби топології як розділу математики, що вивчає властивості і взаємне розташування геометричних фігур.

Завдяки дослідженням Левіна та його колег такі поняття, як потреба, прагнення, когнітивна карта, намір, мотив, мета, когнітивний дисонанс, атрибуція та очікування зайняли гідне місце в психології. Конструкти теорії поля, які використовують у так званих діючих дослідженнях, сприяють осмисленню та розв'язанню найрізноманітніших проблем. Саме тому метод Левіна останнім часом часто використовують в освіті та інших сферах соціального життя.

Життєвий простір є ключовим поняттям у теорії поля Курта Левіна. Зміст цього терміна містить усю множину реальних і нереальних, актуальних, минулих і майбутніх подій, які перебувають у психологічному просторі індивіда на цей момент. Загалом, усе, що може зумовити поведінку особистості. Виходячи з цього, поведінка - це функція особистості та її життєвого простору на даний момент часу. Левін визнавав наявність впливу непсихічних подій на поведінку людини. Тому навіть неусвідомлювані людиною впливи, пов'язані із соціально-економічними та фізіологічними чинниками, також включаються до аналізу її життєвого простору. Іноді життєвий простір називають психологічним.

Психологічне оточення - це феноменальний світ особистості, психічна енергія, що викликається потребами, переноситься на довколишні об'єкти, які стають валентними і починають притягувати або відштовхувати особистість. Межа між життєвим простором і зовнішнім світом у теорії поля нагадує швидше легку мембрану, ніж кам'яну стіну. Життєвий простір і зовнішній світ тісно пов'язані. Зміни, що відбуваються у зовнішньому світі, впливають на стан життєвого простору, а зміни життєвого простору - на зовнішній світ.

Регіони і кордони. Психологічний простір складається з різних секторів, регіонів, які графічно зображають розділеними кордонами. Кордони володіють властивістю проникливості. Факт життєвого простору - все, що може усвідомити людина. Подія - результат взаємодії декількох фактів. Кількість секторів визначається кількістю фактів, які є на цей момент у життєвому просторі.

Локомодації. Зв'язок між регіонами здійснюється за допомогою локомодації. Локомодації (дії) можуть відбуватися і в реальному фізичному просторі, і в нереальному, уявному. Функція локомодації полягає в регуляції напруження у життєвому просторі людини. Рівень напруження одного сектора може регулюватися за рахунок здійснення локомодації в іншому секторі. Наприклад, мрії можуть бути ірреальними локомодаціями, пов'язаними з регуляцією напруження, спричиненого потребами, які на цей момент часу неможливо задовольнити у фізичному просторі.

Тимчасова перспектива. Курт Левін порушив питання про існування одиниць психологічного часу різного масштабу, зумовленого масштабами життєвих ситуацій, які визначають межі "психологічного поля в цей момент". Це поле містить не лише реальне ставлення індивіда, а й його уявлення про своє минуле та майбутнє - бажання, страхи, мрії, плани та надії. Усі частини поля, попри їхню хронологічну різночасність, суб'єктивно переживаються як одночасні й однаковою мірою визначають поведінку людини.

Валентність. Ще один конструкт, який Курт Левін використовує для аналізу психічних феноменів, це валентність. Під валентністю він розуміє властивість об'єкта притягати або відштовхувати. Тобто йдеться про цінності регіону для людини. Регіон може притягати і мати позитивну валентність, або відштовхувати і мати негативну валентність. Якщо людина голодна, то їжа матиме для неї позитивну валентність, а якщо сита, то - нейтральну. Якщо ж індивід з'їв занадто багато, тоді їжа викликає у нього відразу і матиме негативну валентність.

На підставі конструкта валентності Курт Левін інтерпретує феномен внутрішньо-особистісного конфлікту. За його словами, конфлікт психологічно можна визначити як протидію приблизно рівних сил поля. Для рушійних сил (тобто для сил, пов'язаних із позитивною і негативною валентностями) він виокремлює три основних різновиди внутрішнього конфлікту:

1. Людина перебуває між двома позитивними валентностями. їй необхідно вибрати між двома привабливими об'єктами. Сумніви зумовлені тим, що після здійснення вибору, мета може виглядати набагато менш привабливо, ніж у ситуації конфлікту.

2. Зіткнення з об'єктом, який має одночасно позитивну і негативну валентності ("і хочеться, і страшно"). Поведінка людини в цій ситуації має характер "човника": наближення - віддалення від об'єкта.

3. Конфлікт між двома негативними валентностями (наприклад, між необхідністю виконання неприємної роботи та загрозою покарання). Енергетичні витрати в такому разі значно підвищуються, навіть якщо робота досить легка.

Таким чином, відповідно до теорії Левіна, поведінка людини в конфлікті пов'язана з валентністю об'єктів, розташованих у її психологічному полі.

6. СПІЛКУВАННЯ ТА МІЖОСОБИСТІСНІ СТОСУНКИ.

Аналіз зв'язку суспільних і міжособистісних відносин дозволяє розставити правильні акценти в питанні про місце спілкування у складній системі зв'язків людини із зовнішнім світом. Однак перш необхідно сказати кілька слів про проблему спілкування в цілому. Вирішення цієї проблеми є вельми специфічним в рамках вітчизняної соціальної психології. Сам термін «спілкування» не має точного аналога в традиційній соціальній психології не тільки тому, що не цілком еквівалентний зазвичай вживаному англійському терміну «комунікація», але й тому, що зміст його може бути розглянуто лише в понятійному словнику особливої ​​психологічної теорії, а саме теорії діяльності. Звичайно, в структурі спілкування, яка буде розглянута нижче, можуть бути виділені такі його сторони, які описані або досліджені в інших системах соціально-психологічного знання. Проте суть проблеми, як вона ставиться у вітчизняній соціальній психології, принципово відмінна.
Обидва ряди відносин людини - і суспільні, і міжособистісні, розкриваються, реалізуються саме в спілкуванні. Таким чином, коріння спілкування - у самій матеріальній життєдіяльності індивідів. Спілкування ж і є реалізація всієї системи відносин людини. «У нормальних обставинах ставлення людини до навколишнього предметного світу завжди опосередковані його ставленням до людей, до суспільства» (Леонтьев, 1975. С. 289), тобто включені в спілкування.
Тут особливо важливо підкреслити ту думку, що в реальному спілкуванні наявні не тільки міжособистісні відносини людей, тобто виявляються не тільки їх емоційні прихильності, неприязнь та інше, але в тканину спілкування вплітаються громадські, тобто безособові за своєю природою, відносини. Різноманітні відносини людини не охоплюються тільки міжособистісним контактом: становище людини за вузькими рамками міжособистісних зв'язків, у більш широкій соціальній системі, де його місце визначається не очікуваннями взаємодіючих з ним індивідів, також вимагає певної побудови системи його зв'язків, а цей процес може бути реалізований теж тільки в спілкуванні. Поза спілкуванням просто немислимо людське суспільство.
Спілкування виступає в ньому як спосіб цементування індивідів і разом з тим як спосіб розвитку самих цих індивідів. Саме звідси і випливає існування спілкування одночасно і як реальності суспільних відносин, і як реальності міжособистісних відносин. Мабуть, це і дало можливість Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілкування як «єдиної розкоші, яка є у людини».
Природно, що кожен ряд відносин реалізується в специфічних формах спілкування. Спілкування як реалізація міжособистісних відносин - процес, більш вивчений в соціальній психології, в той час як спілкування між групами швидше досліджується в соціології. Спілкування, в тому числі в системі міжособистісних відносин, породжене спільною життєдіяльністю людей, тому воно необхідне при найрізноманітніших міжособистісних відносинах, тобто і в разі позитивного, і у випадку негативного ставлення однієї людини до іншої. Тип міжособистісних відносин не байдужий до того, як буде побудовано спілкування, але воно існує в специфічних формах, навіть коли відносини вкрай загострені. Те ж відноситься і до характеристики спілкування на макрорівні як реалізації суспільних відносин.
І в цьому випадку, чи спілкуються між собою групи або індивіди як представники соціальних груп, акт спілкування неминуче повинен відбутися, змушений відбутися, навіть якщо групи антагоністичні. Таке двоїсте розуміння спілкування - в ​​широкому і вузькому сенсі слова - випливає з самої логіки розуміння зв'язку міжособистісних і суспільних відносин.
У даному випадку доречно апелювати до ідеї Маркса про те, що спілкування - безумовний супутник людської історії (в цьому сенсі можна говорити про значення спілкування у «філогенезі» суспільства) і разом з тим безумовний супутник в повсякденній діяльності, в повсякденних контактах людей (див. А. А. Леонтьєв, 1973).
Можна простежити історичну зміну форм спілкування, тобто зміна їх у міру розвитку суспільства разом з розвитком економічних, соціальних та інших суспільних відносин. Виступаючи представником певної соціальної групи, людина спілкується з іншим представником іншої соціальної групи і одночасно реалізує два роди відносин: і безособові, і особистісні. Селянин, продаючи товар на ринку, отримує за нього певну суму грошей, і гроші тут виступають найважливішим засобом спілкування в системі суспільних відносин. Разом з тим цей же селянин торгується з покупцем і тим самим «особистісно» спілкується з ним, причому засобом цього спілкування виступає людська мова. На поверхні явищ дана форма безпосереднього спілкування - комунікація, але за нею стоїть спілкування, породжене самою системою суспільних відносин, в даному випадку відносинами товарного виробництва.
При соціально-психологічному аналізі можна абстрагуватися від «другого плану», але в реальному житті цей «другий план» спілкування завжди присутній. Хоча сам по собі він і є предметом дослідження головним чином соціології, і в соціально-психологічному підході він так само повинен бути прийнятий до уваги.

Структура спілкування. Враховуючи складність спілкування, необхідно якимось чином позначити його структуру, щоб потім можливий був аналіз кожного елемента. До структури спілкування можна підійти по-різному, як і до визначення його функцій. Ми пропонуємо характеризувати структуру спілкування шляхом виділення в ньому трьох взаємозв'язаних сторін: комунікативної, інтерактивної і перцептивної
Комунікативна сторона спілкування, чи комунікація у вузькому сенсі слова, полягає в обміні інформацією між індивідами. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, а й діями. Перцептивная сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Природно, що всі ці терміни досить умовні. Іноді в більш-менш аналогічному сенсі вживаються і інші. Наприклад, у спілкуванні виділяються три функції: інформаційно-комунікативна, регуляційних-комунікативна, афективно-комунікативна (Ломов, 1976. С. 85). Звичайно, в реальній дійсності кожна з цих сторін не існує ізольовано від двох інших, і виділення їх можливе лише для аналізу, зокрема для побудови системи експериментальних досліджень.

.

Групова динаміка

Групова динаміка охоплює всі види колективної взаємодії у групі. Йдеться про такі процеси, як групова згуртованість, влада, прийняття рішення, зміна влади, спосіб реагування на інші групи та ін. Більшість з них відбувається тільки в малій соціальній групі.

Групова динаміка (грец. dunamicos — сильний) — сукупність процесів, що відбуваються в малій групі і характеризують її з точки зору руху, розвитку та функціонування.

Соціальна психологія звертає увагу передусім на те, як мала група формується, розвивається, досягає вершини або зникає чи модифікується.

Термін "групова динаміка" спочатку використовувався для позначення створеної К. Левіним наукової школи (школа групової динаміки), що тлумачила групу як динамічне ціле. Описуючи її властивості, вчений використовував такі закони:

1. Ціле домінує над частинами. Це означає, що групу не можна розглядати як суму індивідів, оскільки вона часто змінює їх індивідуальну поведінку. Ззовні легше впливати на групу загалом, ніж на поведінку окремих індивідів. За таких умов кожен індивід визнає свою залежність від інших належних до групи індивідів;

2. Окремі елементи об'єднуються у ціле. Отже, основою групи є взаємозалежність індивідів, які охочіше приєднуються до груп, з якими себе ототожнюють, а не до тих, від яких залежать, залишаючись серед осіб, до яких відчувають свою належність, навіть якщо їх поведінка є недружньою.

Пізніше ці міркування і висновки були підтверджені емпірично, що дало змогу з'ясувати закономірності функціонування і розвитку груп різної спрямованості.

Механізми групової динаміки забезпечують збалансованість між силами розвитку і стабілізації. Залежно від сповідуваних принципів виокремлюють і класифікують різну їх кількість. За одним із підходів до психологічних механізмів групової динаміки зараховують:

ідіосинкразійний (грец. — особливий, незвичний і — змішування) кредит лідера. Феномен "ідіосинкразійного кредиту" є своєрідним дозволом групи на поведінку, яка відхиляється від групових норм. Передусім його надають суб'єкту а високим статусом у групі, оскільки вважається, що він більше, ніж інші, орієнтується на групу, впроваджує інновації, найкомпетентніший. Наприклад, лідерам, які зробили вагомий внесок у життєдіяльність групи, дозволено у своїй поведінці відхилятися від групових норм, експериментувати з новими можливостями. За умови коли такі експерименти з цілями, способами їх досягнення, новими формами міжособистісної взаємодії більшість груп визнає і схвалює як позитивні, їх результати можуть стати новою груповою нормою. Цей механізм сприяє створенню передумов для переходу групи на вищий рівень розвитку; — розв'язання внутрігрупових суперечностей. Виокремлюють такі типи суперечностей між зростаючими потенційними можливостями групи та її актуальною діяльністю; між зростаючим прагненням учасників групи до самореалізації та самоствердження і одночасно посиленими тенденціями входження особистості до групової структури, інтеграції її з групою; між реальною поведінкою лідера і очікуваннями від неї (ця суперечність зводиться до з'ясування причин розвитку групи через конфлікт між лідером і послідовниками, тобто враховується тільки один аспект розвитку групи). Внутрігруповий конфлікт є потенційною можливістю просування групи до вищих рівнів і сприяє розвитку групи за конструктивного розв'язання суперечностей; — психологічний обмін. Полягає у наданні групою більш високого психологічного статусу індивідам, котрі зробили вагомий внесок в її життєдіяльність. Різновидом психологічного обміну є ціннісний обмін. Відповідно корисні дії, адресовані як окремим членам, так і групі позначають поняттям "ціннісний внесок індивіда". У процесі групового функціонування активна участь індивіда (індивідів) у досягненні групової цілі, реалізації групових цінностей "обмінюється" на високий груповий статус. Розвиток групи відбувається через реальні групові дії, внаслідок чого, спираючись на оцінку вкладів у спільну справу, стає очевидною диференціація індивідуальних групових позицій (статусна диференціація). Зовні простіша, але детальніша класифікація, що має своїми елементами дві групи протилежно спрямованих взаємозалежних механізмів групової динаміки. 1. Механізми розвитку: — ідіосинкразійний кредит лідера; — нормативний вплив меншості. Цей механізм розвитку сприяє зростанню пізнавальної активності членів групи, нерідко призводить до зміни групових цілей, способів їх досягнення; — внутрігруповий конфлікт. Спрямований на розв'язання існуючих у групі суперечностей. Якщо його характер конструктивний, то група має потенційну можливість розвиватися, вдосконалювати форми і методи роботи; ефекти поляризації і зсуву до ризику. Виникають у процесі прийняття групового рішення. їх відносять до механізмів розвитку, оскільки вони сприяють обміну думками, обговоренню суперечностей, пропонують варіанти вибору під час групової дискусії. 2. Механізми стабілізації: — конформність (лат. — подібний). Цей феномен тлумачиться як схильність піддаватися реальному чи уявному тиску групи. Така поступливість виявляється у зміні поглядів та поведінки індивіда відповідно до точки зору більшості. Згідно з цим трактуванням конформність — це механізм стабілізації, який забезпечує перемогу прийнятих більшістю норм, підкорення ним індивідуальних реакцій, оцінок, дій і вчинків; — сумісність і спрацьованість. Породжують стійкі відносини, до яких залучені учасники спілкування і які задовольняють членів групи; — згуртованість. Цей процес характеризує ступінь прихильності індивідів до групи. Як стабілізуючий механізм групової динаміки, згуртованість зумовлює подібність думок, цінностей, уявлень про цілі групи, особливості її діяльності та функціонування. Механізми групової динаміки зумовлюють дві протилежні тенденції — інтеграцію та диференціацію групи, що мають своїм наслідком нерівномірність її розвитку. Процеси групової динаміки в малих групах відбуваються під впливом як свідомих, так і несвідомих чинників, які є такими ж реальними феноменами, як і індивідуальна психіка. Основними поняттями, що описують феномени групового несвідомого, є: групова ідентичність, нарцисизм групи, незрима лояльність тощо. Групова динаміка може бути вивчена крізь призму структури рольової взаємодії в малих групах, в контексті концепції рольової компетентності особистості, поняття рольової компліментарності. Існують певні закономірності групової динаміки в освітньому середовищі. Сімейні системи учнів можуть впливати на соціально-психологічне життя школи через несвідомі феномени і поведінкові прояви, особливо через несвідомий вплив батьків. На ступінь згуртованості формальної групи (класу) впливає структура та чисельність неформальних мікрогруп всередині класу. Виконання творчих завдань спільно в мікрогрупах у класах збільшує диференціацію цих класів за специфікою профілю, яка пов’язана з особливостями прояву та розвитку їх пізнавальної, інтелектуальної діяльності та ступенем сформованості самої учнівської групи. Існує взаємозв’язок між динамічними процесами у педагогічному колективі та соціально-психологічним кліматом школи, який залежить від рівня розвитку педагогічного колективу як малої групи. Врахування особливостей групової динаміки дозволяє уникнути негативних процесів та підвищити ефективність під час тренінгів для керівників освіти.

ПСИХОЛОГІЯ НАТОВПУ.

"Психологічні закономірності поведінки натовпу дуже мало залежать від освітнього чи культурного рівня людей, що утворюють натовп.

Їх перетворення у натовп досить, аби сформувалася свого роду колективна душа, що змушує їх відчувати, думати і діяти зовсім інакше, ніж думав би, діяв і відчував кожен з них окремо", — писав французький соціолог і психолог XIX ст. Г. Лебон.

Натовп — це народ, що вийшов на вулицю, це особлива спільність людей, що розрізняється чотирма основними різновидами: натовп випадковий, експресивний, конвенційний і діючий.

Випадковий натовп — чималий гурт людей, чию увагу привернула надзвичайна подія (аварія, вибух тощо).

Експресивний натовп утворюється з людей, згуртованих спільним прагненням висловити свої почуття радості, горя, протесту, солідарності тощо (весілля, похорон, мітинг, маніфестація).

Конвенційний натовп — учасники масових розваг, глядачі на стадіоні, що об'єднуються ніби за домовленістю — конвенцією вигуки "Браво", "Слава", "Ганьба"). їх об'єднує не тільки (цікавість до масового дійства, але й готовність реагувати на нього згідно з ритуалами або нормами, що не мають офіційного характеру.

Спільні риси натовпу:

- — натовп — завжди велика група людей.

- — натовп існує протягом досить короткого часу.

- — люди в натовпі розміщуються дуже щільно на невеликій площі, у безпосередній близькості, що дає можливість підтримувати між собою зоровий і слуховий контакти, постійно отримуючи інформацію про реакції одне одного на слова оратора, який виступає на мітингу.

Натовп живе єдиним настроєм, швидко радикалізується, змінює характер і спрямованість дій. Людська психіка в натовпі швидкозмінна і нестійка, призводить до трагічних наслідків.

Людська психіка в натовпі.

1. У натовпі особистість"розчиняється", нівелюється.

2. Натовп — найчутливіший барометр корінних інтересів народу, класів, колективів, проте "глухий" до інтересів окремої особистості.

3. Втрата індивідуальності в натовпі; люди однаково відчувають і думають, схильні до однакових рішень і вчинків.

4. "Колективна душа" натовпу владна, авторитетна.

5. Людина з натовпу позбавлена самобутності і незалежності.

6. Натовп — це підсвідомий рівень вчинків, дій, поведінки.

7. Людина натовпу позбавлена індивідуальності, але дістає ту психологічну захищеність, якої їй бракує у звичайному щоденному житті. Адже натовп стає силою нездоланною, що несе в собі надійний захист особистості. Принаймні нам так здається.

8. Люди натовпу через те — безвідповідальні, з домінуючим почуттям безкарності і вседозволеності.

Мислення натовпу. Умовою утворення «колективної душі» натовпу є спрощення всього, що здатне спрощуватись і посилення всього, що здатне посилюватись.

Запорукою утворення «колективної душі» натовпу є одержання людьми інформації про реакції одне одного на певні події чи явища. У цій величезній інформаційній системі виникає безліч збоїв, перешкод, «шумових ефектів».

Спрощення і посилення — дві взаємопов'язані тенденції — визначають психологічний профіль натовпу.

Спрощується інтелект, посилюються емоції, почуття, переживання.

Натовп мислить нелогічними категоріями, а цілісними образами, що вільно асоціюються між собою.

Образ, викликаний оратором, котрий виступає перед натовпом, повинен збуджувати нові емоції, пов'язані з наступними, ще не виголошеними твердженнями, закликами.

Оратори з логічним мислення бездоганні з огляду на формальну логіку (не люмпени, а інтелігенти, як правило, програють нікчемності). Особливості мислення натовпу вимагають також простоти, лаконічності, завершеності висловлювань.

Категоричність оратора — лідера — найважливіше. Натовп не визнає напівтонів, двозначності, нечесності. Натовп любить прямі дороги без перехресть і не визнає стежок до доріг.

Натовп сприймає лише ті орієнтири, що відтворюють цілісний образ якості подій чи явище.

Слід говорити десять разів те, що хоче почути натовп і сказати після цього те, що хоче оратор, хоч один раз; натовп вже підтримає, хоч це і протилежить його бажанню і піде за промовцем, або відкине, змете його, якщо сказане буде непереконливим. Тому спілкування з натовпом — велике мистецтво. «Натовп не можна вчити мислити», він ні в кого не питає ні дозволу, ні поради.

Навіювання і зараження. Навіювання — спосіб впливу на людину, який, на відміну від переконання, зводиться до засвоєння людиною певної інформації на віру, без критичного аналізу.

З. Фрейд вважав, що історичний феномен натовпу завжди утворювався з появою ватажка, який має над натовпом нічим не обмежену владу, в якому натовп вбачає мужність, силу, стійкість, волю до боротьби і перемоги, тобто всі найкращі риси, які хотіли б мати в собі, володіти ними.

Ватажок — це власне «Я» натовпу, герой натовпу.

З ускладненням суспільних відносин і внутрішнього світу людей на місці ватажків постають знеособлені абстрактні ідеї. І сьогодні натовп об'єднується саме довкола них.

Навіювання супроводжується процесом зараження. Якщо навіювання — це цілеспрямований вплив, то зараження — це мимовільна, спонтанна передача емоційного стану однієї людини іншій.

Це атрибут повсякденного людського спілкування із особливо сприйнятливими умовами в натовпі. Бо люди в натовпі відчувають взаємну близькість на підставі однакового ставлення до ідеалу, ідеї. Виникає так звана циркулярна реакція-обопільно спрямоване, зростаюче емоційне зараження, яке посилює навіювання. Найбільш "заразливі" психічні стани — бажання і прагнення, любов і ненависть, довіра і недовіра, надія і страх.

Але найбільше заражають натовп переконаність і сміливість. Коли людина опиняється поза натовпом, то за браком власних переконань і за низького рівня самосвідомості натовп може надовго або назавжди деформувати психіку особистості.

КОГНІТИВНИЙ ДИСОНАНС.

Когнітивіська орієнтація в соціальні психології (більш розширено- питання №4.)

Когнітивний напрямок в соціальній психології виник як антитеза необіхевіоризму. В дослідженні соціальних явищ когнітивісти підкрес­люють вплив інтелектуальних процесів на розвиток особистості. З точ­ки зору когнітивних теорій, психіка людини активна, динамічна, має вроджені структури, які обробляють і організують інформацію. З точ­ки зору Піаже, ментальні структури, які називаються схемами, утво­рюють основу для придбання нових знань. Л.С. Виготський вважає ког-нітивний розвиток по суті своїй вбудованим в соціальний і культур­ний контексти, а тому складні знання набуваються шляхом участі в культурно значимій діяльності під керівництвом інших людей.

Когнітивні теорії широко застосовуються в освіті. Вони особ­ливо корисні для педагогів, допомагаючи їм планувати учбові про­грами у відповідності зі стадіями розвитку дітей. Ці теорії пропону­ють способи, які дозволяють визначити, коли дитина готова для вивчення певного предмета і які підходи до цього предмета більше відповідають даному віку.

Особливий внесок у розвиток соціальної психології зроблено пред­ставниками французької школи на чолі з С. Московічі, які в середині 50-х років ХХ ст. розробили теорію "соціальних уявлень (репрезентацій)".

Необхідність введення в систему соціальної психології "соціаль­них уявлень" як форми соціального пізнання і феномена соціальної реальності пояснюється недостатністю інших моделей, особливо біхе-віористської, для пояснення смислових зв'язків людини зі світом.

Соціальні уявлення з'являються у повсякденному мисленні з метою осмислити, зрозуміти оточуючий людину соціальний світ. Для людини завжди є можливість зустрічі з чимось "дивним і не­знайомим". Така зустріч таїть в собі небезпеку зруйнувати звичне життя, звичний образ реальності. У людини є потреба якось "при­ручити" нові враження і тим самим зменшити ризик несподіваності, пристосуватись до нової інформації.

С. Московічі вважає, що саме за допомогою соціальних уявлень "дивне і незнайоме" стає з часом зрозумілим і знайомим. Наприк­лад, мало хто з неспеціалістів може сказати, що таке біохімія, ядер­на фізика, соціологія або етологія. Проте уривки інформації про ці складні явища різними шляхами проникають у масову свідомість і далі стають "на слуху" у індивідів, які звикають до неї, можуть ви­користовувати у повсякденному спілкуванні. В цьому процесі "зви­кання" приймає участь також попередній досвід людини, наприк­лад, якісь відомості, що отримано в школі, від знайомих і т.ін. Зага­лом, через багато різних джерел уявлення про "дивне і нове" прони­кає в буденну свідомість, в якій трансформується у "звичне".

Все це потрібно людині для того, щоб зрозуміти смисл оточую­чого світу, щоб полегшити процес комунікації з іншими людьми з приводу інших подій, для того, нарешті, щоб побудувати для себе відносно несуперечливу картину світу.

Соціальні уявлення виконують три основні функції:

вони є інструментом пізнання світу в цьому їх роль анало­гічна ролі звичайних категорій, які пояснюють події;

вони є способом опосередкування поведінки в цій функції вони сприяють спрямуванню комунікації в групі, визначенню цінно­стей, що регулюють поведінку;

вони є засобом адаптації подій, які відбуваються, до тих, що уже існували, тобто сприяють збереженню картини світу, яка склалась.

Найголовнішим доповненням до когнітивістського підходу в соціальній психології С. Московічі вважає так звану "ідентифіка­ційну матрицю", що пояснює, як вписується нова інформація в ко-гнітивну структуру кожного індивіда в залежності від того, з якою групою він себе ідентифікує, тобто тут робиться акцент на тому, що вся сукупність знань ("уявлень", "репрезентацій") людини про світ дається їй в системі. Саме це робить "соціальні уявлення" історико-культурним, соціальним об'єктом дослідження.

У своїй основній праці — "Теорія когнітивного дисонансу" — Фестінгер формулює її вихідні положення таким чином: основна ідея теорії полягає в тому, що людський організм прагне встановити внутрішню гармонію, послідовність, узгодженість між своїми думками, здібностями, знаннями й цінностями. Тобто живий організм має потяг, спрямований на узгодженість усередині пізнавальної діяльності. Щоб досконало оперувати цим поняттям ("узгодженість"), Фестінгер тлумачить пізнавальну діяльність як таку, що розкладається на елементи, або, зрештою, як сукупність таких елементів.

Фестінгер далі пропонує теоретичні твердження, які стосуються відношень між цими пізнавальними елементами:

пара елементів може існувати у відношеннях, що не стосуються або сто­суються справи; у відношеннях узгодженості або неузгодженості;

два пізнаваних елементи перебувають у стані ізольованості (іррелевантності), якщо вони не мають ніякого стосунку один до одного;

два пізнаваних елементи перебувають у дисонантних відношеннях, якщо спостерігається дисонанс