Наука про політику: причини появи, завдання, функції, категорії.

Наука про політику: причини появи, завдання, функції, категорії.

Політологія - наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством.

Об'єктом дослідження політології, як засвідчує назва цієї науки, є політика. Засвоєння первісних уявлень про політику є неодмінною умовою опанування предмета політичної науки, її характерних особливостей і змісту. Не випадково серед розмаїття суспільних наук політологія займає одне з провідних місць.

Предмет складають:

-пол свідомість

-пол культура

-пол інститути(держ і партії)

-субєкти(особистість,еліта,лідери)

-пол відносини(внутрі- та міждержавні)

-політичний процес.

Об'єктом політології як науки є сфера політичних відносин, що включає сукупність усіх об'єктів політичної діяльності, або політика в широкому її розумінні.

Роль політичної науки в суспільстві полягає в необхідності утвердження достовірних знань про політику, об'єктивної інформації про політичні процеси, запобігання політичним помилкам і т. ін. Вона реалізується завдяки таким її функціям: гносеологічна (пізнавальна) функція; оцінна функція; функція політичної соціалізації, формування громадянськості, демократичної політичної культури населення; мотиваційно-регулятивна функція (вплив за допомогою політичної просвіти на політичну поведінку людей); функція раціоналізації політичного життя (політичні реформи, реорганізації, оптимальні моделі управління і т. ін.); прогностична функція.

 

Методи політичних досліджень.

Метод — це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей і категорій, що становлять її предмет.

Вирізняють три групи найважливіших методів, якими найчастіше користується політична наука:

1) загальні методи дослідження політичних об'єктів

2) загальнологічні методи

3) методи емпіричних досліджень

1) До цієї групи належать: соціологічний підхід (з'ясування залежності політики від суспільства);культурологічний підхід (виявлення залежності політичних процесів від рівня політичної культури); нормативно-ціннісний підхід (орієнтує на розроблення ідеалу політичного устрою, "на необхідність використання у практичній політиці етичних цінностей і норм); функціональний метод (аналіз реального життя з усіма його протиріччями); біхевіористський метод (базується на дослідженні поведінки окремих особистостей і груп);системний підхід (політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції); інституціональний метод (орієнтує на вивчення політичних інститутів); антропологічний підхід (аналізує зв'язки між політикою і природою самої людини); психологічний підхід; порівняльний метод; історичний метод.

2) метод аналізу і синтезу; метод поєднання історичного і логічного аналізу; метод моделювання;

прогностичний метод; математичний метод.

3) (одержання первісної інформації про політичні факти): використання статистичних даних; аналіз документів;анкетне опитування;лабораторні експерименти;контроль за поведінкою групи людей в умовах експерименту.

 

3. Політика як суспільне явище. Фактори, що визначають політику. Політика - явище універсальне,без якого суспільство не може обійтися:«Політика-це все»:вибори глави держави,парламенту,проблеми охорони навколишнього середовища, проблема еміграції, виховання іт.ін.Один з основоположників сучасної політології Макс Вебер вважав, що сутність політики полягає у прагненні до участі у владі, здійсненні впливу на розподіл влади між державами, групами людей, всередині держави. Розшифровуючи свій підхід до розуміння сутності політики, Макс Вебер підкреслював, що політика як прагнення до влади - це не що інше, як завоювання, утримання і використання державної влади.

Справді, якщо економічні відносини виникають з приводу власності на основні засоби виробництва, ідеологічні - з приводу теоретичного усвідомлення сутності суспільства та його динаміки, то політичні відносини - це відносини з приводу державної влади. Політика інтегрує різні сторони явищ, але не зводиться до кожного з них. Вона має свою якісну визначеність. З одного боку, політику можна розглядати як сукупність політичних процесів у суспільстві, а з другого - у вигляді практичної діяльності суб'єктів політичних відносин, включаючи головний - державу. Більшість дослідників політики і політичних інститутів схильні саме до такого її трактування.

 

Політичні відносини та їх зміст. Субєкти та об’єкти політичних відносин.

Політичні відносини – це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, соціальних верств, партій, громадських організацій) по реалізації своїх політичних інтересів, насамперед, питань про завоювання, реалізацію і утримання влади.

Саме політичні інтереси є спонукальною причиною політичної діяльності. Тут слід нагадати, що політика - це сфера діяльності, пов'язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади.

Держава є головним інструментом і засобом політичної влади. Політичне панування, влада - основний об'єкт політичних відносин.

Політичні інтереси, свідомість, політична культура, традиції і правові норми є змістом пол. відносин, визначаючи їх цілі і наслідок на рівні суспільства, класу, соціальних груп. окремих індивідів. Політична діяльність завжди має на меті відтворення або зміну існуючого типу суспільних відносин.

Суб'єктами політичних відносин, носіями політичних інтересів і борцями за їх реалізацію є, насамперед, класи та нації, а також соціальні групи, організації, установи, індивіди. В політичній діяльності беруть участь також інші, формально не політичні організації - профспілки, релігійні общини, тощо. Первинним суб'єктом політичної діяльності виступає людина. Народ, класи, нації, інші малі і великі політичні групи - це сукупність окремих індивідів з відповідними їм інтересами і цілями.

 

 

Політичні концепції Стародавнього Сходу.

Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н. е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики.

Конфуцій розглядав державу як велику сім'ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядались як стосунки між старшими і молодшими членами сім'ї. Благо народу було основною метою державної адміністрації. Правитель повинен мати шляхетне походження і піклуватися про достаток народу, захищати його зброєю і виховувати. У свою чергу народ повинен виявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за логістами, мало ґрунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами лепетів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

 

Функції політичної системи суспільства.

Політична система виконує такі функції: владно-політичну, суть якої полягає у джерелах формування влади, механізмі стримувань і противаг між різними владними інститутами, ступені публічності та легітимності; правову - формує право (владні інститути приймають закони, регламентарні акти, акти регіонального та місцевого самоврядування) та забезпечує його виконання; управлінську - забезпечує політичне та адміністративне управління окремими суспільними сферами, які у зв'язку зі своєю суспільною значущістю не можуть бути об'єктом приватного управління (наприклад, оборона, національна безпека, судова система, кредитно-грошова і бюджетно-фіскальна політика); міжнародно-політичну - забезпечує представництво країни на міжнародній арені, реалізацію національних інтересів, визначає стратегію інтеграції у глобальні та регіональні міжнародні структур

 

Командна політична система.

З погляду характеру прийняття та реалізації політичних рішень російський політолог В. Чіркін запропонував поділяти політичні системи на командні, змагальні та соціопримирливі

Командний тип характерний для абсолютних монархій, тоталітарних та авторитарних режимів. Для змагальних політичних систем, які існують, наприклад, в США, Італії чи Греції, характерні політичний плюралізм і сувора конкуренція політичних сил у боротьбі за владу. Соціопримирливі політичні системи (Швейцарія, Ісландія, Швеція, Австрія та ін.) вирізняються заміною гострої політичної конкуренції політичною співпрацею, орієнтацією на розв'язання соціальних проблем, на утвердження соціального миру. Політичні системи, крім наведеної типології, можна поділяти на відкриті й закриті, консервативні та динамічні, прогресивні та реакційні, стабільні та перехідні.

Політична система сучасного українського суспільства належить до перехідного типу. Це - пострадянська, посткомуністична, посттоталітарна політична система, яка має «родимі плями» минулого суспільного ладу. Разом з тим, це політична система з демократичною політичною орієнтацією, що закріплена в Конституції української держави, багатопартійна, відкрита для реформ. Вона поєднує прикмети команднозмагальної та соціопримирливої систем, синтезує традиції східно-православної і західноєвропейської політичних культур, має помітні ознаки демократичного, авторитарного, анархо-демократичного й охлократичного політичних режимів.

 

Типи політичного режиму.

Сучасна політологія розрізняє такі основні типи політичних режимів: демократичний, авторитарний та тоталітарний. Крім цього виділяють проміжні режими: авторитарно-демократичний, анархо-демократичний, охлократичний. Демократичний політичний режим базується на визнанні народу в якості джерела влади І наділенні громадян широким колом прав і свобод.

Авторитаризм-режим, за якого політична влада здійснюється конкретною особою, партією, суспільним класом при мінімальній участі народу. Характерними рисами авторитаризму є наявність у держави головних важелів регулювання суспільного життя; обмеження і сувора регламентація політичних прав і політичної поведінки громадян; наявність деяких елементів демократії (вибори, парламентська боротьба тощо).

Тоталітаризм прагне до встановлення абсолютного (тотального) контролю над усіма сторонами життя кожної людини і суспільства в цілому. Йому притаманні монополізація влади єдиною масовою партією, що тісно зв'язана з державними органами: офіційна ідеологія, що пронизує всі сфери життя суспільства; суворий контроль зі сторони держави за економікою та засобами масової інформації; постійні чи періодичні репресії як засіб внутрішньої політики.

Серед проміжних політичних режимів звернемо увагу на охлократичний. Він характеризується некомпетентністю політичної влади, яка намагається простими методами розв'язати складні суспільні проблеми, використанням популістичних настроїв певних суспільних груп з метою реалізації вузькокорпоративних інтересів. Політична система в таких умовах перебуває на грані розвалу.

 

 

Ресурси та структура влади

Структура влади складається з суб’єкта, об’єкта влади та ресурсів. Суб’єкт втілює активний початок. Відносини влади мають асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб’єкта, але сутність суб’єкт-об’єктних відносин залежить від типу політичного режиму). Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.

Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет, традиція. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь інформацією. Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.

Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана: страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ; звичкою виконувати накази; апатією; переконанням у необхідності підпорядкування; зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;

відчуттям обов'язку; авторитетом суб'єкта влади.

Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта. Ресурси можна класифікувати на утилітарні, примусові, нормативні (за А.Етціоні). Утилітарні – це матеріальні та інші соціальні блага, що пов’язані з повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так і для покарання. Примусові ресурси – це міра адміністративного покарання. Їх застосовують тоді, коли перші (утилітарні) виявляються не ефективними або вичерпаними. Нормативні – включають ті заходи, які впливають на внутрішній світ людини, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня література, різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо) Цей тип ресурсів впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два види – на реальні обставини життєдіяльності людини, а через це - на поведінку. Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер життєдіяльності: Економічні ресурси – це матеріальні цінності, що необхідні для суспільного виробництва та споживання. Це гроші, засоби виробництва, земля, корисні копалини, продукти харчування тощо. Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний статус людини. До них відносяться, наприклад, матеріальний добробут, кар’єра, престиж, освіта, медичне обслуговування, соціальна захищеність. До культурно-інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а також засоби їх отримання та розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ, заклади культури). Деякі дослідники вважають, що XXI століття стане століттям панування інформаційних ресурсів влади. Політико-силові ресурси – це державний апарат фізичного примусу (армія, карні органи тощо). Важливо відзначити, що і сама людина є специфічним ресурсом влади (демографічні ресурси). Людина створює всі інші ресурси влади. Людина може виступати знаряддям влади як засіб впливу на інших людей. Тобто людина може виступати і суб’єктом і об’єктом влади.

Основні етапи	Особливості і характерні риси	Основні представники
Політичні вчення епохи Відродження і Просвітництва	·Розвиток гуманістичних начал в політичній теорії, звільнення від теології. Аналіз проблем прав і свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя.	Н.Макіавеллі, М.Лютер, Т.Мор, Т.Кампанелла, Дж.Локк, Т.Гоббс, Г.Гроцій, Т.Мюнцер, Б.Спіноза.
Політичні вчення Нового часу і ХІХ ст.	· Формування ліберальної політичної ідеології. ·Обгрунтування необхідності політичної влади. · Характеристика правової держави і громадянського суспільства. · Формування концепції прав людини і громадянина.	Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, Б.Констан, І.Бентам, О.Конт, Т.Пейн, К.А.Гельвецій, П.Гольбах, О.Гамільтон, І.Кант, Г.Гегель
Політичні вчення ХХ ст.	· Розробка теорії демократії та теорії еліт. · Дослідження політичних партій та політичних систем. · Концепція політичної модернізації. · Теорія планування ·Розробка концепції тоталітаризму	Г.Моска, Р.Міхельс, М.Вебер, Р.Арон, Х.Арендт, З.Бжезінський, Р.Даль, А.Бентам

 

Контрольні питання з курсу:

1. Наука про політику: причини появи, завдання, функції, категорії.

2. Методи політичних досліджень.

3. Політика як суспільне явище. Фактори, що визначають політику.

4. Політичні відносини та їх зміст. Суб’єкти та об’єкти політичних відносин.

5. Політичні концепції Стародавнього Сходу.

6. Політичні погляди Платона і Арістотеля.

7. Релігійно-політична доктрина середньовічного католіцизму. (Ф.Аквінський).

8. Політичні ідеї Реформації (М.Лютер, Ж.Кальвін, Ж.Боден).

9. Зародження політичної ідеології буржуазії. Ніколо Макіавелі.

10. Ідеологія “природних прав” та “суспільного договору”.

11. Політична думка епохи Відродження.

12. Погляди на політику та державу соціалістів-утопістів.

13. Політичні ідеї та погляди І.Канта і Г.Гегеля.

14. Становлення та розвиток політичної ідеології марксизму.

15. Соціально-політична теорія В.І.Леніна.

16. Розвиток теорії політичних відносин у Росії ХІХ-початку ХХ ст.

17. Основні сучасні політичні теорії: “Теорія еліт”.

18. Основні сучасні політичні теорії: “Залізний закон олігархічних тенденцій”.

19. Основні політичні теорії: “Теорія раціональної бюрократії” М. Вебера.

20. Основні сучасні політичні теорії: “Модель конфліктного суспільства” Р.Дарендорфа.

21. Політичні ідеї Київської Русі.

22. Політичний досвід Запорізької Січі. Козацька демократія.

23. Політичні ідеї І.Вишенського та Х.Філарета.

24. Українські просвітники про державу та суспільство.

25. П.Орлик “Конституції Війська Запорізького”.

26. Політична думка України ХІХ ст.

27. Ідеологія української соціал-демократії (І.Франко, М.Грушевський, В.Винниченко).

28. Політичні ідеї українського націоналізму (М.Міхновський, Д.Донцов).

29. Ідея “трудової монархії” В.Липинського.

30. Політичні погляди Кирило-Мефодієвського товариства.

31. Основи політики та ідей класичного лібералізму.

32. Економічна платформа класичного лібералізму.

33. Ідея соціального лібералізму та її втілення в США та Західній Європі.

34. Неолібералізм, його характерні риси та засоби діяльності.

35. Основи політики та ідей консерватизму.

36. Економічна платформа класичного консерватизму.

37. Неоконсерватизм, його характерні риси та сучасні форми.

38. Політична доктрина сучасного католицизму.

39. Політичні доктрини сучасного ісламу.

40. Фашизм та неофашизм як форми політичного екстремізму.

41. Анархізм як напрям політичної думки.

42. Тероризм як течія політичного екстремізму та форми його прояву.

43. Витоки та основні етапи розвитку світової політичної думки.

44. Сутність виборів та різновиди виборчих систем.

45. Особливості політичної культури України.

46. Теорія "демократичного соціалізму" та її практичне втілення в країнах Західної Європи.

47. Сучасна українська політична наука та її роль в розбудові суверенної України.

48. Політична система суспільства, її суть, завдання.

49. Функції політичної системи суспільства.

50. Командна політична система..

51. Змагальна політична система.

52. Соціопримирлива політична система.

53. Влада як головний елемент політичної системи.

54. Види та форми суспільної влади.

55. Політична влада, її завдання та функції.

56. Метод здійснення влади. Політичний режим.

57. Типи політичного режиму.

58. Становлення держави. Типи та форми держав.

59. Держава – базовий елемент політичної системи. Функції держави.

60. Правова держава та її основні принципи.

61. Політичні партії та механізм їх впливу на владу.

62. Типологія політичних партій.

63. Багатопартійність. Типи партійних систем.

64. Громадські рухи та механізм їх впливу на владу.

65. Типологія громадських рухів.

66. Формування багатопартійної системи в Україні.

67. Громадянське суспільство, його суть та взаємодія з державою.

68. Сутність демократії, її види та суспільне значення.

69. Взаємодія політики з мораллю.

70. Економічна політика держави: зміст, завдання, структура.

71. Механізм політичного регулювання економічних відносин.

72. Ринок і демократія. Плюралізм форм власності як політична проблема.

73. Взаємозв'язок та особливості співвідношення політики та економіки.

74. Національна політика держави: зміст, завдання, функції.

75. Національне питання: суть та форми прояву.

76. Політична суверенізація етносів. Форми національно державного устрою.

77. Політичний процес: етапи, форми, типи, стадії перебігу.

78. Стан національних відносин в Україні.

79. Міжнародна політика: суть, причини появи, історичні форми.

80. Сучасна система міжнародних відносин.

81. Основні принципи та функції зовнішньої політики.

82. Україна як суб’єкт міжнародних відносин.

83. Глобальні проблеми людства та необхідність їх політичного вирішення.

84. Людина як суб’єкт та об’єкт політики.

85. Громадянська соціалізація особи, статус громадянства.

86. Політична соціалізація особи: причини, етапи, основні фактори.

87. Рівні політичної соціалізації особи.

88. Політичне лідерство, його основи та суспільна роль.

89. Типологія політичного лідерства.

90. Політична свідомість та політична культура як важливі сторони політичних рухів.

91. Етапи формування політології. Система політичних наук.

92. Політичні еліти та лідерство в Україні: теорія і сучасність.

93. Цицерон про державу, владу та суспільство.

94. Соціальна природа та походження влади.

95. Політична свідомість та її структура.

96. Політична свідомість українства та її особливості.

97. Вибочі системи та їх роль у функціонуванні демократії.

98. Політичні погляди С. Томашівського та А. Дністрянського.

99. Ресурси та структура влади.

 

Наука про політику: причини появи, завдання, функції, категорії.

Політологія - наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством.

Об'єктом дослідження політології, як засвідчує назва цієї науки, є політика. Засвоєння первісних уявлень про політику є неодмінною умовою опанування предмета політичної науки, її характерних особливостей і змісту. Не випадково серед розмаїття суспільних наук політологія займає одне з провідних місць.

Предмет складають:

-пол свідомість

-пол культура

-пол інститути(держ і партії)

-субєкти(особистість,еліта,лідери)

-пол відносини(внутрі- та міждержавні)

-політичний процес.

Об'єктом політології як науки є сфера політичних відносин, що включає сукупність усіх об'єктів політичної діяльності, або політика в широкому її розумінні.

Роль політичної науки в суспільстві полягає в необхідності утвердження достовірних знань про політику, об'єктивної інформації про політичні процеси, запобігання політичним помилкам і т. ін. Вона реалізується завдяки таким її функціям: гносеологічна (пізнавальна) функція; оцінна функція; функція політичної соціалізації, формування громадянськості, демократичної політичної культури населення; мотиваційно-регулятивна функція (вплив за допомогою політичної просвіти на політичну поведінку людей); функція раціоналізації політичного життя (політичні реформи, реорганізації, оптимальні моделі управління і т. ін.); прогностична функція.