ТУРИСТСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ Й ЗАХОДИ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ТУРИСТСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ Й ЗАХОДИ



 

Міжнародне й державне регулювання туризму.

Структура керування туризмом у Росії. Міжнародні й національні туристські організації й заходи. Ліцензування туристської діяльності. Стандартизація й сертифікація туристських послуг

 

Міжнародне й державне

регулювання туризму[153]

Політика в області туризму являє собою систему акцій, нормативних документів, засобів, ресурсів і механізмів, що забезпечують сприятливі правові, економічні й ідеологічні умови туристської діяльності. Дана політика здійснюється на декількох зв'язані між собою рівнях: міжнародному, національному, регіональному.

Суб'єкти туристської політики відрізняються складністю й багатоплановістю. Почати розгляд основних суб'єктів треба із глобального рівня – рівня міжнародного співтовариства. Об'єктом регламентації з боку світового співтовариства виступають економічні, нормативно-правові, соціально-культурні й інші аспекти туризму, а саме: координація й регламентація діяльності державних установ і інститутів, що становлять індустрію туризму; вироблення рекомендацій з охорони навколишнього середовища; забезпечення прав туристів; охорона, реставрація й підтримка архітектурних і історичних пам'ятників, історичного спадщини; удосконалювання інформації в сфері туризму; оптимізація візового й митного контролю й т.д.

Ціль міжнародної туристської політики - вироблення єдиних підходів до розуміння різноманітних аспектів туризму, стимулювання урядів до вдосконалювання законодавчої бази, сприяння розвитку співробітництва між країнами, і в підсумку - забезпечення максимально повної реалізації потенціалу туризму як фактора економіки й міжкультурної комунікації. Суб'єктом міжнародної політики в області туризму виступають міжнародні (міжурядові) організації й професійні об'єднання. Найважливіші організації й об'єднання будуть розглянуті нами далі.

Під міжнародним регулюванням розуміється міжнародна система мір і комплекс заходів, націлених на ефективне керування яким-небудь видом міжнародної діяльності (підтримка стабільності або її зміна, упорядкування) відповідно до певних міжнародних принципів, нормами й стандартами.

Міжнародне регулювання туристської діяльності припускає розробку й реалізацію міжнародної системи мер, і проведення комплексу міжнародних заходів з метою підтримки стійкого розвитку туризму, упорядкування туристської діяльності, ефективного керування окремими секторами туристської індустрії, забезпечення їхній скоординованої взаємодії, стандартизації туристського обслуговування.

Інструменти регулювання міжнародної туристської діяльності. Основні заходи щодо координації й регулювання туристської діяльності - конференції, асамблеї, зустрічі, форуми, конгреси, семінари, проведені міжнародними організаціями. Однієї з важливих міжнародно-правових форм регулювання й координації діяльності держав в області туризму, вироблення й впровадження правил і принципів їхнього співробітництва, норм і стандартів міжнародної туристської діяльності є конференції ООН по туризму, форуми різних міжнародних туристських організацій, у першу чергу - конференції ВТО.

Під інструментами регулювання міжнародної туристської діяльності розуміються правові акти й офіційні документи, спрямовані на встановлення певного порядку, норм, правил, принципів і підходів у здійсненні туристської діяльності. Вони служать цілям інформації, орієнтації, просування й реалізації на практиці заявлених і проголошених ідей, принципів, концепцій і стратегій. До таких інструментів ставляться міжнародні декларації, конвенції, резолюції, угоди, протоколи, рекомендації, прийняті на міжнародних конференціях і форумах.

Міжнародні декларації – офіційні заяви міжнародних організацій або учасників міжнародних конференцій, що проголошують основні принципи політики або програмні положення діяльності організацій у якій-небудь конкретній області міжнародних відносин, наприклад у сфері туризму. Міжнародні конвенції – один з видів договорів. Вони встановлюють взаємні права й обов'язки держав у якій-небудь специфічній області людської діяльності. Багато конвенцій розробляються й приймаються спеціалізованими міжнародними організаціями.

Основними інструментами регулювання міжнародної туристської діяльності є:

· Всесвітня декларація по правах людини (1948 р.);

· Міжнародний пакт по економічних, соціальних і культурних правах (1966 р.);

· Міжнародний пакт по цивільних і політичних правах (1966 р.);

· Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень (1929 р.);

· Чиказька конвенція по міжнародній цивільній авіації (1944 р.) і Токійська, Гаазька, Монреальская конвенції по тому ж питанню;

· Конвенція по митному забезпеченню туризму (1954 р.);

· Будапештська конвенція по спрощенню туристських подорожей (1976 р.);

· Міжнародна конвенція за контрактом на подорож (1970 р.);

· Конвенція по захисту світової культурної й природної спадщини (1972 р.);

· Манільська декларація по світовому туризмі (1980 р.);

· Софійська резолюція VI сесії Генеральної асамблеї ВТО, що прийняла Туристський білль про права, Хартію туризму, Кодекс туриста (1985 р.);

· Конвенція по правах дитини (1990 р.);

· Буэнос-айресская резолюція IX сесії Генеральної асамблеї ВТО по забезпеченню туризму й безпеки туристів (1991 р.);

· Туристська декларація Світового туристського форуму в Осаці й Всесвітній конференції міністрів по туризму (1994 р.);

· Генеральна угода по торгівлі послугами (1994 р.);

· Конвенція по біологічній розмаїтості (1995 р.);

· Каїрська резолюція XI сесії Генеральної асамблеї ВТО по запобіганню організованого секс-туризму (1995 р.);

· Манільська декларація по соціальному впливі туризму (1997 р.);

· Всесвітній кодекс етики в туризмі (1999 р.);

· конвенції й рекомендації Міжнародної організації праці по забороні насильницької й дитячої праці, захисту прав корінних народів, рівному відношенню й недискримінації на робочому місці.

Регулювання діяльності в туризмі в більшості закордонних країн відбувається при участі державного й частки секторів. Результати досліджень, проведених ВТО, показали зростаюча участь приватних структур у процесі розвитку міжнародного туризму при активній їхній підтримці з боку держави. Так, діяльність туристських адміністрацій багатьох країн і просування турпродукта на світовому ринку фінансується державою.

Наприклад, по даним ВТО, фонди 13 туристських відомств, включаючи країни розвиненого туризму, такі, як Іспанія, Франція й Австрія, на 100% поповнюються з державного бюджету. У той же час національні туристські адміністрації Нідерландів і Великобританії покривають свої видатки за державний рахунок лише на 64 і 68% відповідно. Приватний сектор утягується у фінансування туристської сфери в тих випадках, коли це пов'язане з витратами по просуванню турпродукта.

Державне регулювання туристської діяльності. Особливе місце в системі суб'єктів туристської політики займає державу. Розвиток туризму - пріоритетний напрямок державної політики, оскільки туризм є однієї з істотних галузей національної економіки, вносить великий вклад у створення національного доходу. Це обумовлено тим, що дана сфера забезпечує залучення й швидку оборотність фінансових засобів, активізує інвестиції, створює додаткові робочі місця, а також позитивно впливає на розвиток інших сфер економіки.

Внесок туристської галузі в національну економіку багато в чому визначається державною політикою, що в ідеалі повинна носити системний характер, забезпечуючи преференційний податковий режим, політичну й економічну стабільність, сприятливий режим в'їзду й виїзду із країни, екологічну безпеку, правопорядок, стан транспортних комунікацій, охорону історико-культурної спадщини й т.д.

Зокрема, успіхи розвитку туризму в країнах Західної Європи, його внесок у ВНП визначаються цілеспрямованою політикою держави, що створює сприятливі умови для розвитку матеріально-технічної бази туризму. Наприклад, в Австрії при міністерстві економіки створений фонд заохочення туризму, що надає пільги на розвиток матеріальної бази туризму, і, насамперед тій групі підприємств, які прагнуть залучити більше число клієнтів за рахунок створення нового турпродукта. На підприємства туристської індустрії поширюється прискорена амортизація, що також сприяє відновленню й розширенню матеріально-технічної бази туризму.

У США державна туристська політика виробляється й реалізується Керуванням з питань подорожей і туризму США, що діє на підставі закону про туризм, прийнятого в 1961 р. Воно відповідає за розробку пріоритетів розвитку туризму, розвиток в'їзного й внутрішнього туризму, надає підтримку різним суб'єктам туристської діяльності на рівні штатів, міст, приватних підприємств, сприяє розвитку туризму в малих містах і сільських районах, у місцях компактного проживання етнічних громад.

Функції, права, повноваження й статус органів, що здійснюють туристську політику, визначаються національним законодавством тої або іншої країни, що, у свою чергу, відбиває місце туризму в національній економіці. Умовно можна виділити три моделі управлінських структур в області туризму:

1) спеціалізовані міністерства туризму (Італія) або керування (США), які по своєму статусі прирівнюються до міністерств.

2) галузеві міністерства, у ведення яких віддані питання туризму (наприклад, в Іспанії - міністерство туризму й інформації, у Нідерландах - міністерство економіки, у Швеції - міністерство торгівлі, в Індії - міністерство туризму й цивільної авіації й т.д.).

3) неурядові й приправительственные організації (національні асоціації туристських агентств). Наприклад, у Норвегії при міністерстві транспорту й комунікацій діє департамент туризму й готелів, що займається питаннями тільки внутрішнього туризму, всі інші питання вирішуються Норвезькою туристською асоціацією, а також різними державними й частками туристськими фірмами.

Предметом ведення державних органів різних рівнів є:

Ø визначення пріоритетів розвитку туризму й розробка відповідних цільових програм;

Ø створення в міжнародному співтоваристві привабливого образа своєї країни, пропаганда її туристських ресурсів;

Ø координація зусиль і ресурсів державного й частки секторів для створення туристської інфраструктури;

Ø забезпечення доступу до туристського регіону, охорона визначних пам'яток;

Ø надання пільг для стимулювання приватних інвестицій у туризм;

Ø визначення пріоритетних заходів щодо маркетингу й реклами туристських районів з метою підвищення їхньої привабливості;

Ø прийняття правил ліцензування й контроль їхнього дотримання, а також якості туристських об'єктів і обслуговування туристів;

Ø установлення правил землекористування й охорони навколишнього середовища, контроль їхнього дотримання;

Ø професійна підготовка, перепідготовка й підвищення кваліфікації осіб, що працюють у сфері туризму.

Місце й роль туризму в національній економіці визначають форми й масштаби державних інвестицій у дану сферу. Допомога держави туристської галузі здійснюється в наступних формах:

· субсидії, які цільовим образом направляються на розвиток інфраструктури туризму. Така форма державної допомоги практикується в Греції, Австрії, Франції, Італії, Великобританії;

· пільгові кредити під конкретні проекти, витрату яких перебуває під контролем протягом усього строку їхньої реалізації;

· поручництво уряду або спеціального органа при виділенні комерційними банками позик і субсидій на реалізацію проектів;

· податкові пільги для інвесторів, у тому числі іноземних (включаючи скорочення ставки податку на додану вартість);

· створення нормативно-правової бази, що стимулює в'їзний туризм (мита, податки, ціни на перевезення).

Концепція державної політики в області туризму вибудовується з обліком двох провідних факторів:

1) національних інтересів, які визначаються кожною державою самостійно відповідно до економічних, політичних, соціальних і інших умов і знаходять вираження у внутрішнім законодавстві й державних програмах. Зміст і ефективність туристської політики визначається місцем туризму в економіці країни, політичним кліматом, наявністю туристського потенціалу, розвиненістю інфраструктури й інших факторів.

2) міжнародних угод, що визначають роль і завдання держав у розвитку внутрішнього й міжнародного туризму з обліком екологічної, соціально-культурної й духовної безпеки, напрямку міжнародного співробітництва, нормативно-правових умов забезпечення прав туриста на волю переміщення, доступу до екскурсійних об'єктів і т.д.

Державна політика в області туризму – це діяльність органів державного керування, мети якої засновані на громадській згоді й концептуальному поданні про місце й роль туризму в житті людини й суспільства й полягають у визначенні пріоритетних напрямків розвитку туризму; регулюванні співвідношення в'їзного й виїзного туризму; розробці й ініціюванні федеральних програм, їх правовому, фінансовому, кадровому й інформаційному забезпеченні. Туристська політика створює умови й визначає основні напрямки розвитку як туризму, так і інших галузей економіки, тією чи іншою мірою орієнтованих на туристський ринок.

Сутність державної політики в області туризму виражається з метою, засобах, механізмах вироблення й реалізації. Основна мета державної політики – створення оптимальних умов для розвитку туризму шляхом використання правових, економічних механізмів, розподілу матеріальних і кадрових ресурсів з урахуванням її пріоритетів.

Особливим предметом уваги держави (і відповідною метою туристської політики) є туристський баланс, що визначається співвідношенням доходів від туристських товарів і послуг, реалізованих іноземцям і витрат громадян даної країни, що виїхали за рубіж. Перевищення доходів від в'їзного туризму над витратами від виїзного означає позитивне сальдо. Стан і динаміку туристського балансу можна розглядати в якості одного із критеріїв рівня добробуту населення й розвитку національної економіки. Тому держава, прагнучи забезпечити позитивне сальдо, створює правові, економічні й інші умови для розвитку в'їзного туризму.

Позитивне сальдо туристського балансу (перевага доходів від в'їзного туризму над витратами громадян, що виїжджають за рубіж) характерно, як правило, для країн з дефіцитом торговельного балансу, обумовленого низьким рівнем розвитку промисловості й відсутністю сировинної бази. Негативне сальдо характерно для країн з високим рівнем розвитку національної промисловості й доходів на душу населення.

У той же час позитивне сальдо туристського балансу не завжди свідчить про відсталість економіки країни - ряд розвинених країн Європи має значне перевищення показників в'їзного туризму над виїзним. У свою чергу, негативне сальдо найчастіше спостерігається на тлі зростання доходів на душу населення й обсягів товарного експорту.

Для вибудовування оптимальних концепцій державної політики необхідно мати розвинену інформаційну базу, що відбиває всі аспекти туристської діяльності. Зокрема, у Німеччині Статистична федеральна служба щорічно з 1988 р. проводить вибіркові перевірки й опитування туристів, публікує різні спеціальні статистичні огляди (у тому числі по турбазах, транспорту), видає статистичний щорічник. Статистичні служби земель збирають інформацію регіонального характеру.

Держава повинне вишиковувати пріоритети розвитку туризму й розробляти відповідні галузеві програми, що враховують регіональну специфіку й можливості туризму в рішенні всього комплексу проблем території. Ці програми можуть розроблятися як самостійно, так і в рамках комплексних державних програм регіонального розвитку (наприклад, Федеральна програма інвестиційної допомоги гірським районам у Швейцарії, що має розділ «Розвиток туризму»).

Державна політика в області туризму повинна будуватися з обліком його економічної рентабельності, можливостей туризму в міжнародному обміні й забезпеченні балансу зовнішньої торгівлі, у стабілізації положення національної економіки й перерозподілі національного доходу, у зміцненні національної свідомості й суспільної солідарності, у формуванні почуття приналежності до своєї культури й до народу, у підвищенні якості життя за рахунок більше повного задоволення потреби людей у пізнанні навколишнього світу, у зміцненні фізичного й психічного здоров'я.

Таким чином, державне регулювання в сфері туризму може здійснюватися шляхом впливу на розширення туристського ринку й здійснення відповідної соціальної політики. Вплив на розширення туристського ринку вимагає розробки ринкової стратегії просування туристського продукту. Стратегія являє собою вибір довгострокової оптимальної моделі поводження на туристському ринку, виходячи з його особливостей. При будь-якому стратегічному підході відповідні впливи з боку державного й частки секторів обов'язкові.

Вплив з боку державних органів різних рівнів є визначальним у становленні організаційно-економічного механізму керування вітчизняною сферою туризму. Конкретні завдання, які можуть бути віднесені до державного регулювання, що випливають:

ü прийняття рішень по розробці організаційно-економічної й соціальної політики в області розвитку туризму, а також підготовка й прийняття плану такого розвитку;

ü створення умов для рішення проблем соціального, адресного туризму;

ü розробка програм розвитку державного й частки секторів, з обліком перерахованих тільки що напрямків;

ü забезпечення ефективного інвестування державного й частки секторів;

ü забезпечення постійного контролю за ходом і напрямком розвитку туризму, з огляду на його перспективність, як в економіці, так і в соціальному житті суспільства.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-22; просмотров: 126; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.008 с.)