Форми та елементи процесу пізнання

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починаються з “чуттєвого контакту зі світом”, з “живого споглядання”, “чуттєво-сенситивного відображення” та раціонального пізнання (рис. 1.7).

 

 

Рис. 1.7. Форми пізнання та його елементи

 

Основними елементами чуттєвого пізнання є відчуття, сприймання, представлення та уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини; ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом; компонент чуттєвого образу і компонент діяльності, реакції організму. Але, будучи результатом безпосереднього впливу

лише окремих властивостей і сторін об'єктів, відчуття, хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Особливість відчуттів у тому, що в них відбиваються окремі сторони і властивості предметів і явищ матеріального світу, внутрішній стан організму при безпосередньому впливі на органи чуття людини (рецептори) матеріальних подразників. У цьому сенсі можна сказати, що нерухоме око незряче, нерухома рука – не орган пізнання.

Суб'єктивність відчуттів означає, що вони, по-перше, не існують окремо від суб'єкта особистості, по-друге, певним чином залежать від організованих органів відчуття, нервової системи, мозку, їх стану, від рівня розвитку практики і знань людства.

Усі відчуття поділяють на такі види (рис. 1.8)

 

Рис. 1.8. Класифікація відчуттів

 

Більш складною формою чуттєвого пізнання є сприймання – чуттєве відображення предметів і явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини; цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою.

Візьмімо, наприклад, кавун. Він має певну форму, розмір, кольорову гаму, букет запахів і т.д. Але всі ці відчуття при сприйнятті кавуна не фіксуються окремо. Ми сприймаємо його як щось цілісне.

Формування сприйняття як суцільних образів з відчуттів можливе тому, що насправді адекватно сприймаються предмети, які поєднують різні сторони, властивості і ознаки, що відбиваються у відчуттях. Здатність же суб'єкта створювати сприйняття формується у практиці. Наприклад, дорослі люди, які вперше побачили (прозріли), не здатні відразу формувати зорові відчуття у певний образ.

Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції (рис. 1.9):

 

 

Рис. 1.9. Функції сприймання

 

Відчуття і сприймання хоч і виступають у процесі пізнання основою, на якій виникає знання про внутрішні та зовнішні властивості дійсності, є конкретно-ситуативними формами чуттєвого відображення, що обмежує їхні можливості та активність у відображенні дійсності і вимагає переходу до більш високої форми – уявлення.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відображеними у пам'яті відбитками предметів, що раніше сприймалися суб'єктом; чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; узагальнений образ дійсності. Воно формується на основі відчуттів і сприймань, отриманих у минулому досвіді, і складається без безпосереднього впливу цих предметів на органи чуття. Для уявлення характерна нова риса – узагальнення, тобто більш глибоке відображення предмета. Уявлення – джерело уяви, фантазії. На його основі можна формувати не тільки образи того, що є, а й того, що не існує в дійсності. Наприклад, образ невідомого літаючого об’єкта (НЛО). Але фантастичний образ поєднує в собі елементи образів, що відображають те, що існує в світі. Це означає, що будь-які уявлення у своїй основі ще мають чуттєво-наочного, предметно-образного характеру.

Уявлення поділяють на образи пам'яті та образи уяви і виконують такі функції (рис. 1.10).

 

Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною пізнання, все ж обмежені у своїх можливостях давати істинне знання, оскільки чуттєво предмет завжди переживається в безпосередній

 

 

Рис. 1.10. Види та функції уявлення

 

єдності із суб'єктом. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення. Розрізняють такі форми мислення: абстрактне та логічне.

Абстрактне мислення є не тільки засобом проникнення у внутрішню сутність речей, засобом відображення законів і закономірностей, що визначають їхнє буття, але і являє собою творчий, активний процес постановки та вирішення проблем. Тому воно є вищим ступенем пізнання.

У чому полягають особливості цієї сторони пізнання?

По-перше, абстрактне мислення є опосередкованим відображенням світу. Воно складається і розвивається лише на основі чуттєвого відображення і пов'язане із зовнішнім світом через органи відчуття.

По-друге, абстрактне мислення – це узагальнене відображення дійсності. Порівнюючи й аналізуючи дані органів відчуття, мислення виділяє подібні, загальні ознаки і властивості у різних предметів дійсності. При цьому паралельно йде процес виділення істотних властивостей, ознак для предметів, що аналізуються, Наприклад, порівнюючи між собою такі явища, як падіння кинутого каменю на землю, своє власне падіння, зигзагоподібне і повільне “приземлення” пера, розум людини помічає те спільне у цих різних з точки зору споглядання явищах, – усі вони падають на землю, притягуються землею.

По-третє, абстрактному пізнанню властива і така риса, як конкретизація. Вона виражається в тому, що мислення (пізнання) не зупиняється на ступені абстракції (загального висновку, правила, закону), а на їх основі шляхом тих же операцій аналізу і синтезу, порівняння застосовує узагальнене знання до нових фактів, приватних, окремих процесів. На основі таких операцій мислення встановлює, що в цих нових досліджуваних процесах і фактах відповідає досягнутим узагальненням, законам і т.д. і що не відповідає, вимагає формулювання нових висновків і законів.

Логічне мислення – це здатність мислити точно й послідовно, не допускаючи суперечностей у своїх міркуваннях, та вміння виявляти логічні помилки. Ці якості мислення мають велике значення у будь-якій галузі наукової та практичної діяльності, у тому числі і в роботі бухгалтера, яка потребує точності мислення, обґрунтованості висновків. Міркування, в яких немає суворої логіки, а натомість присутні непослідовність і суперечності, ускладнюють справу і можуть стати причиною бухгалтерської чи податкової помилки.

Отже, розгляд чуттєвого та раціонального пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання загалом, кожен має не тільки переваги, а й недоліки. Постає досить очевидне питання: що є структурними елементами пізнання як процесу?

Виокремлюють три основних структурних елементи процесу пізнання: розуміння, судження, умовивід.

Розуміння – це структурний елемент пізнання, в якому відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Розуміння як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. У процесі розуміння предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається на процесі розуміння. Якщо нові знання не вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять, уточнення їхнього змісту або створення нових.

Розрізняють такі види розуміння: загальне, одиничне, конкретне, абстрактне, відносне й абсолютне. Розуміння своїм логічним змістом відтворює таку діалектичну закономірність пізнання, як зв'язок одиничного, особливого і загального, хоч у процесі розуміння вони є неподільними. Їхній поділ та виявлення залежностей розкривається в судженні. Наприклад, у визначенні “університет – вищий навчальний заклад” відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів.

Розуміння включає такі елементи (рис. 1.11).

Судження – це елементарний найпростіший структурний елемент вираження змісту розуміння, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось стосовно об'єкта пізнання. У судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення.

 

 

 

Рис. 1.11. Операції мислення, на яких ґрунтується розуміння

 

Розрізняють такі види суджень: стверджувальні, негативні, загальні, часткові, умовні та роздільні. Класифікація суджень відображає загальний напрям пізнавального процесу від одиничного до особливого і далі до загального (рис. 1.12).

 

 

 

Рис. 1.12. Класифікація суджень

 

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке є новим знанням про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту.

Розрізняють такі види умовиводів: безпосередні та опосередковані. За характером здобуття нового знання умовиводи поділяються на такі основні види (рис. 1.13).

 

 

Рис. 1.13. Класифікація умовиводів

 

Наприклад: “Усі студенти зобов'язані здавати іспити”, “Іванов – студент”. Висновок: “Іванов зобов'язаний здавати іспити”. Порушення цієї вимоги призводить до помилкових висновків: “Усі студенти зобов'язані здавати іспити”, “Школярі – не студенти”. Висновок: “Школярі не зобов'язані здавати іспити”. Але це не відповідає дійсності. У цьому разі висновок не правдивий, бо в ньому порушені вимоги логіки: друге судження стосується іншого класу явищ.

Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які вирізняються передусім характером зв'язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами, засобами, методами.

Типи процесу пізнання

Пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, за якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства у цілому. Нові знання є наслідком людської діяльності та розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику. Пізнавальне ставлення людини до світу формується за допомогою різних типів пізнання (рис. 1.14).

Міфологічне пізнання – тип пізнання, характерний для первісної культури, вид цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво-наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які у процесі міфологічного пізнання постають реальними учасниками повсякденного життя. Міфологічне пізнання характеризується персоніфікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.

Міфологічне пізнання – це пізнання езотеричне, або таємне. Воно

 

 

Рис. 1.14. Типи пізнання

 

передавалося через певні ритуали окремим особам і саме по собі, як належить, мало якусь надприродну силу. Міфологія і за межами первісного ладу та протягом усієї історії людства була і донині залишається суттєвим аспектом культури. Міфологію деколи розглядають як найважливіше явище в культурній історії людства.

Релігійне пізнання. Його об'єктом в монотеїстських релігіях, тобто в іудаїзмі, християнстві та ісламі, є Бог, який виявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.

Мета релігійного пізнання в монотеїзмі – нестворення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в її свідомості вимогу етичного оновлення. У Новому Заповіті метод релігійного пізнання сформульований самим Ісусом Христом в “заповідях блаженства”: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать”.

Релігійне пізнання через віру, за допомогою якої християнин сподівається поєднатися із Самим Богом як уседосконалим буттям і безмежним джерелом усіх благ. На цьому шляху він стикається з перешкодами, які пов’язані з його одночасним залученням до церковної і світської сфер. У суспільстві ці сфери життєдіяльності досить часто конфліктують одна з одною.

Вирізняють три концепції релігійного пізнання, що зумовлені вченнями про Бога в католицизмі, протестантизмі та православ’ї (рис. 1.15).

Філософське пізнання є особливим типом цілісного пізнання світу. Його специфікою є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини у ньому. Філософське пізнання ґрунтується на певних світоглядних передумовах. У процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце

 

Рис. 1.15. Концепції релігійного пізнання

 

людини у ньому, але і показати, якими вони мають бути, тобто прагне створити ідеал.

У філософії є ​​два основних погляди на процес пізнання (рис. 1.16).

 

 

Рис. 1.16. Підходи до проблеми пізнання у філософії

Наукове пізнання – це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами здобуття і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, давати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою наукового пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу для розуміння сутності явищ об’єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього – до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Наукове пізнання є відносно самостійною, цілеспрямованою пізнавальною діяльністю, яка складається із взаємодії низки компонентів (рис. 1.17).

 

 

 

Рис. 1.17. Основні компоненти наукового пізнання

Генезис процесу пізнання

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, здобуття і нагромадження знань. В історичному розвитку процес пізнання досліджений у різних філософських концепціях – емпіричній, концепції сенсуалізму, постицизму та ін. (табл. 1.3).

Серед названих найбільш цікавими видаються дослідження процесу пізнання, здійснені представником німецької класичної філософії Іммануїлом Кантом. Це дослідження пізнання становить предмет вчення про пізнання, яке Кант визначив як особливу галузь філософії, що дістала назву “Теорія пізнання”, і яке у XIX ст. і на початку XX ст. домінувало над усіма іншими напрямами філософії.

Згідно з філософією І. Канта, усередині пізнання вбачають відмінність між формальним (несправжнім) або абстрактним пізнанням і змістовим (справжнім), або конкретним, пізнанням. У свою чергу усередині цього поділу відбувається розчленовування на багато видів пізнання відповідно до найважливіших сфер.

Таблиця 1.3