ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історія формування та розвитку наукових ступенів і вчених звань



Поняття наукових ступенів і вчених звань зародились у вищих для свого часу школах Європи як підтвердження офіційного визнання наукової кваліфікації людини в певній галузі знань. З'явилися вони вперше у середньовічних університетах і дійшли до нас майже без змін.

Ліценціат (від пізньолат. Licentiatus, букв., “допущений”) – це науковий ступінь, прийнятий у системі вищої освіти Франції, університетах Австрії, Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах.

Ліценціат трактується:

1)у середньовічних університетах – викладач, який дістав право читати лекції до захисту докторської дисертації;

2) перший учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на третьому –четвертому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі.

У середньовічних університетах це був проміжний ступінь між бакалав­ром і доктором, а в сучасних французьких університетах – це перший ступінь. Розрізняють ліценціатів літератури, на­уки і педагогіки. Ступінь ліценціата присвоюють особам, що склали на 3–4 році навчання у вищій школі 3–4 іспити з дисциплін, що визначають ступінь наукової спеціальності. Вона дає право викладати в ліцеї (як правило, в провінції) і складати іспити на отримання сертифікату САРЕS (Certificat d’Aptitude du Proffesorat du Second degree), який давав змогу обіймати посаду викладача середнього навчального закладу, зокрема и будь-якого ліцею.

Кандидат наук – науковий ступінь в Україні та деяких інших країнах колишнього СРСР. Вперше запроваджений після Жовтневого перевороту постановою Раднаркому від 13 січня 1934 р. Цей ступінь разом з іншими радянськими науковими званнями та ступенями був успадкований Україною після розпаду СРСР.

У незалежній Україні цей ступінь продовжує існувати, хоча вже ввели попередні ступені (або освітні рівні) на зразок європейських ступенів бакалаврів та магістрів. Відповідність кандидата наук західним науковим ступеням є суперечливою. Незважаючи на це, кандидати наук з точних наук (фізико-математичних, хімічних, біологічних і технічних) часто можна вважати відповідними ступеню доктора філософії.

Термін “доктор” взято з грецької мови, де він означає «вчитель». Отже “доктор медицини” означає “вчитель медицини” – найвищої кваліфікації. Медичні, правничі і теологічні факультети класичних університетів мали право надавати своїм випускникам науковий ступінь доктора (відповідно – медицини, права, теології). Перші правила присудження вченого ступеню склав Папа Онорій ІІІ 1219 р.

У Давньому Римі вчителів шкіл традиційно називали докторами (від лат. – doceo, навчаю, docere – навчати), додаючи відповідне означення (doctor rethoricus, doctor atrium, liberalium чи навіть doctor palestricus, d. gladiatorum чи doctor armorum – доктор риторики, вільних мистецтв чи навіть доктор гімнастики, гладіаторства чи боротьби). Офіційно визнаних і оплачуваних вчителів, звичайно вчителів граматики і риторики, вже називали професорами (від лат. professus sum – “викладати”, “читати лекції”).

Пізніше імператори дарували університетам право надавати ступінь Doctor legum особам, які вивчали римське право, а папи – Doctor canonum et decretalium (університети, які вивчали канонічне право). Згодом, коли обидва права – римське та канонічне – стали вивчати одночасно, обидва ступені злились в один – Doctor utriuque juris (доктор обох прав).

“Доктор” як науковий ступінь вперше почали надавати в Болонському університеті близько 1130 р. Пізніше, через сто років, – Паризький університет, а нині це роблять багато вищих навчальних закладів Європи, США, Аргентини, Індії, Канади, Мексики, Ірану, Туреччини та інших країн. Доктор наук у таких країнах – єдиний вчений ступінь, що справді допомагає і забезпечує певний соціальний статус, успіх, кар’єру.

Історичні факти запровадження наукового ступеню “доктора” у європейських країнах зображено у табл. 5.6.

 

 

Таблиця 5.6

Хронологія впровадження освітнього рівня “доктор”

Період Країна Характеристика
1130 р. Болонья Вперше надано науковий ступінь “доктор”
1231 р. Франція Надано науковий ступінь “доктор” у Паризькому університеті
ХІІ ст. Європа Титул “доктор” як почесна відзнака відомим ученим
XV ст. Німеччина Докторів зараховували до почесного шляхетного стану
XV ст. Англія Доктори музики
XVI ст. Європа Надання ступеню доктора на юридичному, медичному та богословському факультетах
XVIІІ ст. Європа Філософські факультети сприйняли “доктор” як науковий ступінь
XVIІІ ст. Європа Надання докторського ступеню жінкам
ХІХ ст. Європа Запроваджено титул “почесний доктор”

 

Початково ступені доктора та магістра були рівнозначними. Тільки з ХVІ ст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першості набув ступінь доктора, тоді як філософи віддавали перевагу ступеню магістра. З кінця ХVІІІ ст. і філософські факультети більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь.

За імперськими німецькими законами особи, що здобували ступінь доктора, прирівнювались до дворянського стану. Часто західні університети, а іноді й українські та російські, за особливі заслуги давали почесні (honoris causa) докторські дипломи. Роздача почесних докторських ступенів (per diploma) здійснювалася за вибором університетських рад під час великих академічних свят та ювілеїв. У новітню добу ступінь доктора почали присвоювати і жінкам.

У різних країнах, навіть у різних університетах однієї країни, були різні вимоги до присвоєння ступеню доктора. Наприклад, в університетах Німеччини були такі правила (рис. 5.7).

 


Рис. 5.7. Вимоги для отримання ступеня доктора

 

Після цього докторант мав подати дисертацію, в деяких університетах вимагали її публічного захисту. На богословському факультеті надавали лише honoris causa. В Німеччині тривалий час практикувавли promotio in absetia без іспиту, тільки на основі надісланої дисертації, часто навіть не надрукованої.

Згодом порядок присудження наукового ступеню – доктора був таким. Ступінь доктора наук присвоюється після промоції (лат. Promotio) або габілітації (лат. Habilitatio), під час якої претендент виступає з викладом своєї праці, а промотори (у нас це офіційні опоненти) дають їй оцінку і пропонують рішення – присудити науковий ступінь доктора відповідної галузі науки.

У деяких країнах, наприклад в Австрії, за наявності вагомих праць науковий ступінь могли присудити без промоції дисертації, одразу після здачі трьох ригорозів (іспитів) (рис. 5.8).

 

       
   
 
 

 


Рис. 5.8. Порядок присудження наукового ступеню “доктор” у різних країнах

 

В Україні та Росії для здобуття ступеню доктора достатньо було попередньо здобути ступінь магістра, за винятком медичного факультету, де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми, поданої та розробленої в ній.

У деяких країнах є два види ступеню доктора – доктор філософії, який присвоюють на підставі наукового доробку та складання відповідного іспиту, і доктор “габілітований”, який присвоюють на підставі захисту дисертації.

З XII ст. титул доктора почали надавати і як почесну відзнаку відомим ученим з додаванням певного означення. Наприклад, Тома Аквінський мав титул doctor angelicus (ангельський), Р. Бекон – doctor mirabilis (незвичайний), св. Бонавентура – doctor seraphicus.

З виникненням інституту докторів з'явилися і певні привілеї для власників цього титулу. Наприклад, викладати в університетах і брати участь у наданні докторського ступеню іншим особам мали право лише доктори. З XV ст. докторів зараховували до шляхетного (дворянського) стану. Урядові посади обіймали також лише доктори, до яких зверталися через титули IIIustris (ваша cвітліcть), Nobilis (ваше благородство) чи Nodolissimus (ваша знаменитість), що ставило їх на один щабель з дворянами. Німецькі закони 1500, 1530, 1540 і 1577 рр. про порядок використання мундирів вимагали, щоб доктори і їх родичі одягалися так, як шляхта. Їх “м'якше” карали за борги, запрошення їх до суду мало відбуватися у поважній формі. У Франції доктори мали право бути професорами titulare, agreges (штатними викладачами ліцеїв), а в Німеччині та Росії – обіймати професорські кафедри.

У XV ст. англійські університети в Ок­сфорді та Кембриджі почали надавати докторські ступені в галузі музики (наприклад, Гайдну), з XVIII ст. цим шляхом пішли і деякі німецькі університети.

До XVIII ст. докторський ступінь на­давали лише чоловікам. Першими жінками-докторами були Дорота Шлєзер (1787 р., філософський факультет, Геттінген), Марія Кароліна Сібольд (1817 р., медичний факультет, Гессен). Вперше право жінок на докторський ступінь узаконила Швейцарія у 1867 р., потім Швеція – у 1870, Данія – у 1875 р., Італія – у 1876 р., Кембриджський університет – у 1881 р. З 1866 по 1882 рр. у Франції здобули титул доктора 109 жінок. У Росії цим правом жінки почали користуватися із заснуванням вищого лікарського жіночого інституту у 1897 р.

За всіх можливих відмінностей у різних країнах учений ступінь доктора залишався і залишається єдиним, основним і незмінним у всьому науковому світі.

Доктор філософії (Rh. D.) – західний, американський вчений ступінь, володар якого завжди має переваги під час працевлаштування у трудовій кар’єрі. Назва цього ступеню зовсім не пов’язана з філософією, оскільки це може бути фахівець з хімії, фізики, психології та ін.

Цього ступеню набувають за такими етапами (рис. 5.9).

 
 

 

 


Рис. 5.9. Порядок здобуття наукового ступеню “доктора філософії”

 

І хоча, здавалося б, ця система повністю повторює нашу аспірантуру, та це не зовсім так, бо наукова робота в межах Rh.D. є більш гнучкою, демократичною, індивідуальною. В ній все залежить від здібностей здобувача і вмілого наукового керівництва. Принципово важливим є останнє: якщо у вченого не буде здобувачів вченого ступеню, – він просто залишиться без роботи.

На сьогодні існує достатньо пропозицій щодо змін системи присвоєння наукового ступеню доктора наук. Так, одним з найдієвіших проектів, спрямованих на підвищення статусу, авторитету докторських програм, став проект Європейської асоціації університетів (ЄАУ), розпочатий 2004 року, в якому взяли участь 49 європейських університетів 25 країн. Мета проекту – максимально вивчити і проаналізувати практику підготовки докторських дисертацій у європейських країнах і зробити такі програми максимально ефективними, взаємовигідними.

Окрім наукових ступенів, у вищій школі в різні часи використовували поняття “професор” і “доцент”, які на сьогодні чітко виокремились і мають загальну назву “вчені звання”. При цьому якщо звання “професора” історично використовувалось в університетах різних країн, то звання доцента більш притаманне лише царській Росії.

Професор (від лат. рrofessor – викладач, вчитель) – вчене

звання (науково-педагогічне), посада викладача вищого навчального закладу чи співробітника наукової установи. Професор веде навчальну та методичну роботу, читає лекційні курси, проводить наукові дослідження, керує самостійною підготовкою та науково-дослідною роботою студентів, підготовкою наукових та педагогічних кадрів.

Термін “професор” уперше стали вживати в Римській Імперії (середина І ст. до н.е. – кінець V ст.), де професорами називали вчителів граматичних шкіл, вчителів-наставників. Згодом професорами називали вчителів духовних шкіл, а з XII ст. – викладачі університетів. Термін “професор” був синонімом вчених ступенів магістра чи доктора наук.

Офіційно звання професора почали присвоювати викладачам університетів з XVI ст. До того їх здебільшого називали докторами або магістрами.

У вузах і науково-дослідних інститутах СРСР звання професора спочатку присвоювали кваліфікаційні комісії народних комісаріатів. А згідно з Постановою РНК СРСР від 26 квітня 1938 р. їх функції було передано Вищій атестаційній комісії (ВАК) СРСР. Відтоді звання професора присвоюється Вищими атестаційними комісіями за поданням Вчених рад ВНЗ чи науково-дослідних установ.

Професорів у царській Росії, до якої входили більша частина України, поділяли на ординарних – повноправних членів академічного сенату і екстраординарних – не членів сенату, що отримували значно нижчу платню.

Доцент (від лат. docere “навчати”) – вчене звання викладачів вищих навчальних закладів, які виконують функцію університетських лекторів; вчене звання співробітників наукових установ; посада у вищих навчальних закладах.

У царській Росії Університетським статутом 1863 р. було введено посаду доцента, яким вважали штатних університетських викладачів, що мають вчений ступінь магістра. Університетським статутом 1884 р. звання до­цента було ліквідоване і введене звання приват-доцента, яке збереглося до 30-х років ХХ ст.

Приват-доцент (від лат. privatum – “приватний” і docent – “вчитель”) – учене звання позаштатного викладача в університетах та деяких інших навчальних закладах царської Росії, введене за ініціативою М. I. Пирогова з метою розширення кола викладачів, здатних читати лекційні курси поряд з професорами та доцентами.

У США, Польщі посаді доцента приблизно відповідала посада ад'юнкт-професора (від англ. associate professor, Assoc. Prof.), у Франції – maître de conférences.





Последнее изменение этой страницы: 2017-02-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.234.247.75 (0.008 с.)