Історія формування та розвитку рівнів освіти

У процесі формування університетської освіти, ще починаючи з ХІІ ст. виробилася система освітніх рівнів, яку поступово прийняли усі університети світу.

Слово “бакалавр” (від лат. bacalaureus, італ. baccalare,

фр. bachelior, англ. bachelor – молода людина) невідомого походження. Одні вважають, що воно походить від латинського bасса lаurеа (“Лаврова гілка”), інші – від baculus (“кий”, “палиця”). Спочатку це слово з'явилося у середовищі середньовічного рицарства і означало зброєносця шляхетного роду, що самостійно домігся звання дрібнопомісного дворянина (bas cavalier). Звідси термін перейшов до університетського лексикону. Трактування терміна “бакалавр” є таким (табл. 5.2).

 

Таблиця 5.2

Значення терміну бакалавр

Термін	Пояснення
Бакалавр	Академічний ступінь або кваліфікація, що присуджується особам, які освоїли відповідні освітні програми вищої освіти
Лицар-бакалавр	Титул у британській системі нагород і почесних звань
Бакалавр (лицар)	У Середньовіччя титул лицаря в дворянстві

 

Хронологію запровадження освітньуого рівня “бакалавр” у європейських країнах зображено у табл. 5.3

Таблиця 5.3

Хронологія впровадження освітнього рівня “бакалавр”

Період	Країна	Характеристика
ХІІІ ст.	Париж	Бакалавр як титул для слухачів теологічного факультету
XV ст.	Англія	Бакалавр музики
ХVІ ст.	Німеччина	Бакалавр як ступінь, що передує доктору

 

Вперше термін “бакалавр” згадується у першій половині XIII ст. в Licentia docendi у зв'язку із запровадженням цього титулу папою Георгієм IX (1227– 1241) для слухачів теологічного факультету Паризького університету, що оволоділи відповідними програмними вимогами, вирізнялися в дискусіях під час велико­го посту, були визнані здатними до викладання (під керівництвом магістрів) “нижчих дисциплін”; витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і, як наслідок, дістали право носити червону камилавку.

У ХІІІ ст. ступінь бакалавра вважався найнижчим університетським ступенем. Окремих учнів зі ступенем бакалавр допускали до викладання “складніших” дисциплін, проте бакалаврів не приймали в члени об’єднань докторів та магістрів. З ча­сом титул бакалавра, як найнижчий науковий ступінь, почали присвоювати на всіх чотирьох факультетах середньовічних університетів, але переважно на філософському. Розрізняли два різновиди ступеня ба­калавра (рис. 5.5):

 

Рис. 5.5. Різновиди ступеню бакалавра у ХІІІ ст.

 

Ступінь бакалавра, необхідний для здобуття вищих ступенів – магістра й доктора – вважався нижчим ступенем викладацької кар’єри. Для професорів факультету вільних мистецтв вищим ступенем поступово усталився ступінь магістра.

Особи, які не залишали навчання після отримання ступеню бакалавра, могли спробувати здобути магістерський ступінь, що надавав їм право на читання ординарних лекцій, тобто текстів вищого порядку, які вивчались більш глибоко. З часом це звання перекинулось на інші факультети та розповсюдилось по всій Західній Європі.

На богословських факультетах бакалаврат не був ступенем у власному розумінні слова, а означав лише положення та слугував назвою всіх тих, що перестали бути студентами, але ще не стали професорами. На цих факультетах розрізняли такі рівні бакалавра (рис. 5.6).

 

 

Рис. 5.6. Різновиди ступеню бакалавра у ХV ст.

 

Бакалавр “currentes” у цьому значенні зберігся до наших днів.

З розвитком мережі університетів у Європі вимоги до бакалаврів вже дещо змінилися. Було введено вікові обмеження, диференційовано підходи до наукових галузей. Спочатку у французьких університетах юнак, що допускався до іспитів на здобуття ступеню бака­лавра, мав мати бути віком не менше 16 років, а згодом в окремих університетах вікові “планки” були підняті. Наприклад, у Паризькому університеті до іспитів на ступінь бакалавра мистецтв допускали юнаків лише після досягнення 20-річного віку і за умови, що вони 5 років училися мистецтва, два роки відвідували публічні диспути і хоча б один раз захищали софізм.

З Європи ступінь бакалавра потрапив до США, де перші коледжі з'явилися у 1636 р. Для здобуття ступеню бакала­вра тут потрібно було закінчити коледж після здобуття середньої освіти.

Слово “магістр” латинського походження (від лат. magister, що означає начальник, учитель, майстер) і має стародавні корені. Відповідно до українського перекладу “магістр”, – це “майстер своєї справи”. Трактування терміна “магістр” таке (табл. 5.4).

 

 

Таблиця 5.4

Трактування терміна “магістр”

Термін	Пояснення
Магістр	Посадова особа (магістр вершників та ін.)
Магістр	Голова деяких світських і церковних закладів (наприклад, Великий Магістр (гросмейстер) – голова духовно-рицарського ордену
Магістр (Україна)	Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, набула спеціальних умінь та знань, достатніх для виконання професійних завдань і обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад певного виду економічної діяльності
Магістр (Росія)	Освітньо-кваліфікаційний рівень, середній між бакалавром і доктором наук: присуджується особам, які закінчили університет або еквівалентний нальний вча заклад і вже є бакалаврами, а також пройшли додатковий курс навчання (1– 2 роки), здали спеціальні іспити і захистили магістерську дисертацію; в Російській Федерації ступінь введений на початку 1990-х років.

 

Хронологію запровадження терміна “магістр” у європейських країнах показано у табл. 5.5.

Таблиця 5.5

Хронологія запровадження терміну “магістр”

Період	Країна	Характеристика
VI ст. до н.е.	Давній Рим	Магістр – важлива посадова особа
VI ст.	Візантія	Магістр – найвищий титул вельможного панства для службовців
ХІІ ст.	Західна Європа	Магістр – особливе звання, яке носив учитель “семи вільних мистецтв”

 

У Давньому Римі слово “магістр” означало важливу посадову особу й відповідало понад п’ятдесяти номенклатурним посадам. У Візантії “магістр” – це найвищий титул вельможного панства для службовців, ним наділяли тільки найбільш поважних осіб цієї держави.

У Західній Європі в період Середньовіччя слово “магістр” означало особливе звання, яке носив учитель “семи вільних мистецтв”. Це поняття поширилось у ХІІ ст. і спочатку не мало офіційного статусу. У більш широкому розумінні перші магістри самі користувалися відповідним титулом у процесі вчительської практики, коли попередній учитель визнавав їхні заслуги і власна практика притягувала до них учнів, давала змогу заснувати школу з власної ініціативи. Як підкреслює Ж. Верже, до виникнення перших університетів звання магістра було лише питанням традиційної практики.

У західноєвропейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадріум) на факультеті „вільних мистецтв” присвоювали ступінь магістра мистецтв.

Це давало право вступу на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister artium liberalium) „сім вільних наук”. Із 30–35 старших студентів університету магістрами ставали не більше як 5–6 осіб, адже для цього потрібні були не тільки знання, а й значні матеріальні витрати.

Пізніше ступінь магістра могла здобути особа, яка після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань та публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на ступінь магістра особу, яка подала диплом іноземного університету.

Особа, що витримала магістерський іспит, але не захистила дисертацію, називалась магістрантом.

У процесі виникнення перших університетів набуття звання магістра стало процедурою, яку університети визнали власною монополією. Найбільш складна система встановлення ступенів існувала в Паризькому й німецьких університетах. Тут процедура наукового визнання вищого ступеню магістра зазвичай полягала у складанні тестів у три послідовні, тісно пов’язані етапи.

Перший етап передбачав подання комісії кандидата за рекомендацією його магістра, який вважав, що учень досяг достатньо високого рівня. До складу цієї комісії входили представники університетської влади – ректор і канцлер. Останній мав функцію контролю рівня дотримання вимог попереднього періоду навчання. Після цього журі призначало іспит, що передбачав проведення кандидатом тривалого диспуту з окремого питання. За результатами випробувань здобувачеві надавалась ліцензія (licentia docendi) як юридичний документ на право викладацької діяльності.

Отримання ліцензії, яку надавав канцлер і яка була гарантією високого рівня інтелектуальної підготовки, ще не означало початку викладацької діяльності. Для цього кандидат мав скласти “публічний” іспит з достатньо вагомою назвою “інаугурація” і виконував роль церемоніалу. У ході цього процесу, що починався в церкві та супроводжувався урочистими промовами, молитвами, необхідно було скласти присягу факультету, після чого вже наступного дня в єпископському палаці здобувач отримував магістерські емблеми (берет, рукавички, книги) та проводив другий диспут з бакалаврами за самостійно обраною темою.

Такий церемоніал був констатацією належності ліценціата до вченої корпорації (corpus magistrorum), свідченням його здатності до викладацької діяльності. Слід зазначити, що ступінь магістра, який був гарантований церквою та світською владою, визначав також стан і соціальну належність його власника.

У той час ступінь магістра був найвищим і лише у ХІХ ст. був введений ступень доктора філософії. Хоча в деяких країнах, наприклад в Англії, Україні, Росії, ступінь магістра продовжували використовувати як найвищий у певних галузях. У Німеччині у ХІХ ст. протягом деякого часу ступінь магістра не використовували взагалі і повернулися до нього як до академічного ступеню, лише у 1960 р.

 

 

 

 

Загалом система “бакалавр – магістр” була в усіх західноєвропейських університетах, але в кожному з них були певні особливості процесу їхнього здобуття. Особи, які здобували вищий ступінь магістра, відповідно до статутів ХІІ–ХІV ст., мали обов’язково займатись викладацькою діяльністю. Та з часом цього правила вже не дотримувались.

В Україні, та і в Росії магістри могли клопотати про зарахування їх до спадкоємних почесних громадян, а при вступі на цивільну службу мали право на чин ІХ класу. Їх також призначали екстраординарними професорами університетів, яким вручали такі ж академічні знаки, як і докторам, тільки не золоті, а срібні.