Заснування університетів у ХІІ ст.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Заснування університетів у ХІІ ст.



Країна Університет Роки
Італія Болонья 1088–1119
Англія Оксфорд 1117–1120
Франція Монпельє 1180–1289
Англія Кембридж
Франція (Париж) Сорбонна
Іспанія Сієна
Італія Вінченція
Італія Ареццо
Італія Падуя
Італія Неаполь
Італія Рим
Чехія Празький
Польща (Краків) Ягеллонський
Австрія Віденський
Німеччина Гейдельберзький
Німеччина (Лейпціг) Лейпцігський
Німеччина Вюртемберзький
Німеччина Кенігсберзький
Франція Страсбурзький

 

Усього від XIII до XVIII ст. в Європі було засновано понад 50 університетів. Хоча всі вони намагалися наслідувати права й структуру першого Болоньського університету, це не завжди було можливим.

Від самого початку створення вищих шкіл у Європі склалося кілька типів університетів, що відображали різні соціально-політичні та ідейні позиції організаторів і керівників нових закладів у різних країнах (рис. 5.1).

Оскільки перші університети як спілка людей для здобуття певних знань багато запозичили у своїй структурі і звичаях від цехів, то й об'єднувалися не тільки ті, хто навчався, студіював, а й наставники, ті, хто навчав.

Це були небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів. Університетська вчена спі­льнота – аналог цеху середньовічних ремісників: школяр – учень, бакалавр – підмайстер, магістр чи доктор – майстер. Навчаючи вчитися – це формула середньовічної освіти. Сьогоднішній учень – завтра вчитель, сам був не проти повчитися на вченого майстра.

 
 

 


Рис. 5.1. Типи університетів

 

Вчені люди, які мандрували Європою в цей час, стали звич­ним явищем. Серед них значну частину становили так звані вагани (від лат. дієслова “бродити”), які являли собою культурну верхівку середньовічного учнівства. Це були шукачі кращої школи з кращою ученістю.

 

Перші університети мали своє самоврядування i користувались певною автономієюстосовно церкви, феодалів i міських магістратів. Учні називались студентами, (від лат. – “старанно вчитися”). Вони об’єднувались у провінції і нації.

Усі викладачі гуртувалися в особливі організації, так зва­ні факультети (від лат. – здібності), члени яких характеризувалися здатністю викладати той чи інший навчальний предмет. Викладачі вибирали голову факультету декана. Пізніше під словом “факультет” почали розуміти відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань.

Середньовічні університети були автономними установами, які мали органи самоврядування. Ректором (з лат. – начальник цеху) називали голову університету, якого обирали на загальних зборах, теоретично ним міг стати навіть студент. Шляхом виборів призначались й інші посадові особи.

Основними видами занять в університетах були лекції, коли професор читав по книзі текст i коментував його, і диспути (рис. 5.2). Лекція являла собою читання

 

 


Рис. 5.2. Види навчання в університеті

 

тексту, який ви­вчали, та пояснення цього тексту у вигляді коментарів до нього або до його окремих частин (праці Аристотеля – на філософському факультеті, трактати Гіппократа – на медичному). Останні були характерні для середньовічних університетів. Їх організовували на основі тез, які наперед повідомляли учням і потім обговорювали.

Другою формою навчання був дис­пут, або прилюдні дискусії, які періодично влаштовувались на богословсько-філософські теми та основою яких була теза для обговорення. Тезу обирав магістр. Заперечення висував або він сам, або його студенти (в тому числі й ті, що випадково потрапили на диспут). Диспути проходили гаряче i тривали інколи по 10-12 годин з невеликою перервою на обід. Крім того, учні виконували ще й письмові вправи – писали трактати.

Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези теми, яку давали для обговорення. На диспуті висловлювались докази за і проти висловленої думки. Їх черпали з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витягів з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. В одному з диспутів оксфордський магістр Дунс Скотт (1266–1309) вислухав і запам'ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив. Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі – магістра, доктора.

У цей період викладання велося латиною – міжнародною мовою тогочасної науки. Отож юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи. Лише в XIV ст. з'явились школи з викладанням національними мовами. Навчання було усним. Письмових завдань в аудиторіях не давали. Щоб полегшити студентам запам'ятовування, використовували спеціальні прийоми. Наприклад, граматичним правилам надавали віршової форми.

Надзвичайна складність навчання призводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра – тільки кожний шістнадцятий.

 

 


Більшість середньовічних університетів мали чотири факультети (рис. 5.3):

 


Рис. 5.3. Факультети середньовічного університету

 

Обов'язковим для кожного вступника був артистичний (підготовчий) факультет, зазвичай найбільш численний. Це був загальноосвіт­ній факультет зі строком навчання 5–7 років, протягом яких ви­вчали “сім вільних мистецтв” (Septemartes liberales) – граматику, риторику, основи діалектики (опанувавши ці три науки, студент одержував ступінь бакалавра мистецтва), філософію, арифметику та геометрію, астрономію, музику, після засвоєння яких студент діставав ступінь магістра мистецтва і міг вступити на богословський, медичний та юридичний факультети. На підготовчому факультеті студент також здобував основні знання з латинської мови.

Загалом навчальну програму “артистичних” (підготовчих) факультетів середньовічних університетів, братських шкіл, колегіумів та академій можна уявити так (рис. 5.4).

 
 

 

 


Рис. 5.4. Навчальний цикл

Навчальні програми включали два цикли: словесний (artes sermonicales, або trivium – “три дороги”) – граматика, риторика, діалектика (логіка) і реальний

(artes reales, materials, або quadrivium – “чотири дороги”) – арифметика, геометрія, астрономія та музика.

Крім того, було ще три “стар­ших” факультети: медичний, юридичний, богословський (строк навчання 5–6 років), на які студентів приймали лише по закін­ченні “артистичного” факультету.

Після закінчення повного курсу навчання в університеті (11–13 років) студенти діставали звання “доктора наук”.

 

Вступ до середньовічних університетів був досступним для представників усіх соціальних станів, що вважалося одним з найбільших досягнень новоствореної вищої школи. Щоправда, загальна доступність до вивчення високих наук визначалася не скрізь (наприклад, в Оксфорді), деколи перепоною до вступу були релігійні й класові бар'єри, проте у більшості випадків доступ до перших університетів був вільний.

Перед початком навчального року молодь сходилася до університету, магістр заносив до списку усіх охочих навчатися тут. Вступники вносили плату за запис (у Кракові у XVI ст. 1–8 грошів) – бідні сплачували менше, заможніші – більше. Декого з сиріт зовсім звільняли від оплати. Тут же студенти складали присягу на вірність університетському статуту і від цього часу ставали молодими (“жовтодзьобими”) студентами, поселялися в бурсі або на приватних квартирах. Якщо студенти не мали з чого жити, то шукали заробітку. Заможні, що приїхали власними кіньми, зі своєю челяддю, обирали респектабельніші оселі, деколи їх навіть записували до окремих списків.

Вступник до Ягеллонського університету в XVI ст. складав прилюдно таку присягу:

 

 

 


Студенти середньовічних університетів мали статутом затверджену форму одягу, в якій мали приходити на заняття і на всі урочисті події (диспути, іспити тощо).

У Середньовіччі молодь охоче прагнула навчатися в університетах, тому що люди, які закінчували тодішні університети, набували широких загальнолюдських прав. Випускники середньовічних вищих закладів звільнялися від податків, їх не мали права бити різками, вони могли звернутися до найвищого (навіть королівського) суду, мали гарантований заробіток за фахом.

За іспити і диплом студент платив окремо і досить значні кошти, з яких частину внеску видавали як платню екзаменаторам, а частину передавали до університетської каси.

Наприклад, в Італії у ХІV ст. за докторський диплом платили 60–65 дукатів, на той час це була величезна сума, яку не кожний міг внести одразу, а більшість сплачувала поступово.

Цікаво, що папа Пій IV, побачивши в цьому можливе джерело значних прибутків, видав у 1565 р. наказ, за яким будь-хто міг стати доктором, якщо присягне папі і внесе відповідну суму грошей. Лекції та іспити оголошувалися необов'язковими, обов'язково треба було було внести до папської скарбниці гроші. Це так обурило студентів Падуанського університету і його професорів, що вони сотнями залишали стіни “святині наук”, і місцева влада змушена була видавати дипломи “за стародавнім правилом”. Однак спекуляція дипломами не припинялася, і це завдавало великої моральної шкоди тогочасним вищим школам.


В Україні необхідність удосконалення і здобуття знань з вищих наук утверджується вже у епоху Відродження. За “Литовським статутом” 1529 р., молодь з українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, могла вільно виїздити на навчання за кордон без обмежень. Їхали також із Лівобережної України. Та українська спільнота по-різному ставилася до наміру навчатися в європейських університетах. Перешкоди чинила церква, боячись, щоб разом з освітою майбутні бакалаври і магістри не “завезли” додому католицизму. Справа ускладнювалася тим, що польські єзуїтські колегіуми, деякі середні й вищі школи на Заході не приймали православних, і дехто заради науки приймав католицьке віросповідання або уніатство, а повернувшись додому – вихрещувався знову у православну віру.





Последнее изменение этой страницы: 2017-02-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.233.139 (0.007 с.)