Виникнення і розвиток військової медицини в Україні

Історія України XVI—XVII ст. характеризується боротьбою українського народу за свою національну незалежність і самобутність, велику і почесну роль в якій відіграли українські козаки.

Медичну допомогу пораненим і хворим воїнам-козакам надавали здебільшого народні цілителі. Та й самі козаки володіли повними прийомами само- і взаємодопомоги: вміли пускати кров, виривати зуби, накладати лещата при переломах тощо.

Основними методами лікування ран у давнину були пов'язи або обв'язи, як їх тоді називали. У подальшому використовувалися й деякі хірургічні втручання: зшивання нитками, трепанація черепа, "оттинаніє" (ампутація кінцівок), "вилущування лохтіїв".

При лікуваннях опіків використовувалися лікувальні властивості лободи і подорожника. Для лікування гнійних ран застосовували хлібну вологу цвіль, а також настої подорожника великого, звіробою звичайного, калгану, родовика лікарського, деревію звичайного тощо.

Давні цілителі були добре обізнані з лікуванням обморожень під час війн. Із цією метою використовували ліки, які одержували із сировини рослинного або тваринного походження. Для лікування захворювань печінки запорізькі козаки використовували лікарські рослини, що мали спазмолітичні і жовчогінні властивості: м'яту, полин, ромашку і чистотіл. Ці рослини, як відомо, широко використовуються в медицині й нині.

Під час Визвольної війни (1648—1654 рр.) українського народу під проводом Б. Хмельницького майже в кожній сотні були цирульники, при полках — лікарі. З історичних джерел відомі імена лікарів Лук'яна Салтицького, Мартина Родомського, Івана Гладкого, Матвія Таборовського та ін.

З самого початку існування Війська Запорозького його старшина взяла під неослабну увагу проблеми медичного забезпечення козацтва. Зусилля постійно спрямовувалися на те, щоб швидше повертати в стрій поранених і хворих, не допускати поширення епідемій. Особливо чітко, як за умов того часу, ця робота здійснювалася в роки Визвольної війни.

У XVI ст. для лікування поранених козаків створюються шпиталі при монастирях. Перший з них був створений в дубовому лісі на острові між річками Стара і Нова Самара. Там були зведені будівлі та церква. На прохання Січі з Києва в цей шпиталь приїхав ієромонах Паїсій, на якого, окрім духовних обов'язків, покладалося також лікування інвалідів і поранених.

Найбільші шпиталі були при Трахтемирівському і Ме-жигірському монастирях. Лікували в них обізнані в медицині ченці.

З козацького скарбу робилися внески на лікування поранених. Б. Хмельницький навіть подарував Межигірському монастирю містечко Вишгород на знак вдячності за надання допомоги пораненим воякам його війська. До речі, у Межигірському монастирі була велика бібліотека, де серед інших були книги й латинською мовою. У цьому ж монастирі, згідно з його студійним статутом, обов'язково повинен був бути лікар із запасами ліків.

Щодо Трахтемирівського монастиря, то, як записано в Конституції Пилипа Орлика, "...монастир Трахтемирів до Запорізького Низового Війська належав і називався його госпіталем для старих збіднілих і скалічених вояків... з нього їм були харчі, одяг, лікування".

Академік Д.І. Яворницький, у переліку архівних справ з історії запорожців з 1625 р. до 1774 р., згадує справу про заснування медичної канцелярії у Січі, про відпуск медикаментів і утримання лікаря.

Отож, шпиталі при монастирях були першими військовими лікувальними закладами. Окрім священиків, медичну допомогу в них надавали цирульники-професіонали. Варто згадати і про своєрідну діяльність цехів цирульників, що почали з'являтися у XV ст. Такі цехи були у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янці-Подільському та інших містах України. Крім гоління, тут навчали надавати медичну допомогу. Цирульники відіграли неабияку роль у наданні хірургічної допомоги, особливо пораненим у війнах.

 

Роль українських лікарів у розвитку військової медицини,

Медичної науки і освіти

У XVIII ст. у Російській державі починає формуватися система вищої медичної освіти, адже проблема підготовки власних лікарів була надто актуальною: зростання кількісного складу армії, збільшення чисельності міського населення і робітників промисловості, загальне епідемічне неблагополуччя країни вимагали належного медичного забезпечення.

Центрами підготовки лікарів стають госпітальні школи — по суті перші вищі навчальні заклади в тогочасній Росії. Госпіталі, при яких вони відкривалися, називалися генеральними. Всього було створено шість таких шкіл: у Москві, дві в Петербурзі, у Кронштадті, на Алтаї в Барнаулі, в Єлисаветграді (нині Кіровоград).

Після створення госпітальних шкіл і відкриття медико-хірургічних академій у Санкт-Петербурзі та Москві, медична допомога у військах в організаційному і професійному плані набула нового значення і піднеслася на значно вищий якісний рівень.

У процесі організації перших шкіл виникли труднощі з набором учнів, до яких висувалися досить високі вимоги: достатній рівень загальної підготовки і знання латинської мови. Вихід було знайдено в комплектуванні шкіл слухачами духовних навчальних закладів. З середини XVIII ст. велику роль у цій справі починають відігравати Києво-Могилянська академія, а також колегіуми Чернігова, Харкова, Переяслава. У 1754 р. відомий керівник Медичної канцелярії Павло Кондоїді, який протягом певного часу працював в Україні і знав про високі здібності української молоді, особисто клопотався, щоб набір учнів для госпітальних шкіл здійснювався серед слухачів цих навчальних закладів.

У 1787 р. госпітальну школу було відкрито в Україні — в Єлисаветграді.

Приводом для створення медико-хірургічної школи при Єли-саветградському госпіталі (побудований замість невеликого гарнізонного госпіталю, заснованого відомим українським лікарем Д.В. Волченецьким) була необхідність медичного забезпечення армії Г.О. Потьомкіна, що діяла на російсько-турецькому фронті. Школа підпорядковувалася безпосередньо Потьомкіну, з 1793 р. — О.В. Суворову. Учнів для неї набирали переважно з Харківського, Чернігівського та інших українських колегіумів.

Серед її найперших і найздібніших учнів, а в подальшому найталановитіших викладачів був Є.И. Мухін. Виходець із старовинного дворянського роду Єфрем Мухін народився 28 січня 1766 р. у маленькому українському містечку Чугуєві, що на Харківщині. Початкову освіту він здобув у Харківському колегіумі — одному з авторитетних навчальних закладів XVIII ст. 1 жовтня 1787 р. Є. Мухін вступив до щойно відкритої при Слисаветградсь-кому Головному військовому госпіталі медико-хірургічної школи. Метою школи була підготовка лікарів для військових частин, що розташовувалися на півдні. У зв'язку з тим що Туреччина у серпні 1787 р. оголосила Росії війну, викладачі медико-хірургічної школи намагалися в найкоротші терміни прищепити учням практичні навички по догляду за пораненими і навчити їх проведенню найпростіших операцій. Так, 8 травня 1788 р. Є. Мухін був відряджений як один із найкращих і найздібніших учнів під Очаків, "где был под непосредственным руководством главного оператора Масота употреблен в должности помощника при главном госпитале раненых".

Після перемоги під Очаковом Є. Мухін повернувся до Єлисаветградського госпіталю, де після публічних іспитів 28 листопада 1789 р. здобув звання підлікаря і був за наказом Потьомкіна призначений прозектором госпіталю. Пізніше, успішно склавши іспити на звання лікаря, Є. Мухін поєднує роботу прозектора і оператора в госпіталі з викладацькою діяльністю в медико-хірургічній школі, викладає курс "О костях, вьівихах и переломах и лекарских повязках". Водночас займається широкою хірургічною практикою серед цивільного населення. 4 січня 1795 р. Є. Мухін вступив до Московського університету.

У 1800 р. він блискуче захищає докторську дисертацію "О стимулах, действующих на живое человеческое тело", одержує ступінь доктора медицини і хірургії, призначається професором Московської медико-хірургічної академії. У відкритій Голіциним 20 квітня 1802 р. Московській публічній лікарні Є.Й. Мухін організував цілодобове чергування для надання невідкладної хірургічної допомоги, тому його вважають організатором першого у Москві пункту швидкої медичної допомоги. Він започаткував наукову розробку проблем травматології та реаніматології, застосував для лікування хворих електричний струм і холод, запропонував курс "Науки о ядах" — провісника сучасної токсикології.

Діяльність Мухіна — багатогранна, плідна, яскрава. Вихованець Єлисаветградської медико-хірургічної школи став видатним ученим, чудовим лікарем-патріотом, учителем М.І. Пирогова, І.В. Буляльського, І.Є. Дядьківського.

У Києво-Могилянській академії здобували освіту відомі українські лікарі і вчені I.A. Полетика, Н.М. Амбодик-Максимо-вич, ІІ.І. Погорецький, Д.С. Самойлович, М.М. Тереховський, Х.Т. Тихорський, О.М. Шумлянський та ін. Випускником Академії був Петро Чайка, що працював згодом штаб-лікарем у В'ятці (Росія) — дід видатного композитора П.І. Чайковського.

Характерними рисами передових учених України були патріотизм і відданість своїй Батьківщині. Ось лише кілька характерних прикладів.

Видатний вітчизняний гістолог О.М. Шумлянський 1782 р. у Страсбурзі захищав докторську дисертацію "Про будову нирки", оскільки в Росії тоді дисертації ще не захищали. На титульному аркуші він написав: "Олександр Шумлянський — полтаворус". Підкреслюючи свою національну незалежність, Шумлянський прагнув звернути увагу вчених мужів Страсбурзького університету на те, що наука розвивається не тільки в Західній Європі, айв Україні. Штрих до портрета, здавалось би, невеликий, але характерний.

Інший видатний учений XVIII ст. Д.С. Самойлович, видаючи свої праці у Франції, підкреслював, що публікує їх французькою мовою, щоб французи знали, що у нього на батьківщині теж є наука.

Багато українських учених-медиків другої половини XVIII — першої половини XIX ст. стояли біля джерел формування наукових основ медичної науки, їх імена увійшли в золотий фонд не тільки української і російської, а й світової науки як засновників наукових напрямів і медичних шкіл. Це, перш за все, Н.М. Амбо-дик-Максимович (акушерство), Д.С. Самойлович, I.A. Полетика, О.Ф. Шафонський (епідеміологія), О.М. Шумлянський, М.М. Тереховський (морфологія і патологія), П.А. Загорський, І.В. Буяльський (анатомія, хірургія), С.Х. Хотовицький (педіатрія) та ін. На підготовленому за їх участю ґрунті українська і російська медична наука одержала свій подальший розвиток у XIX ст.

Українські лікарі відзначилися не тільки на ниві медичної науки і освіти, а й залишили помітний слід у галузі військової медицини, а деякі з них були на відповідальних посадах у російській армії. Наприклад, С.С. Андрієвський, П.А. Наранович очолювали Петербурзьку медико-хірургічну академію — головний навчальний заклад з підготовки військових лікарів; II.К. Карпинський був генерал-штаб-доктором сухопутної армії; О.Ф. Звіряка і Д.С. Самойлович — медичними інспекторами Чорноморського флоту; Г.Ф. Соболевський — головним доктором гвардійських полків; I.A. Полетика і Ф.М. Яворський — керівниками сухопутного і адміралтейського госпіталів у Петербурзі; С.М. Митрофа-нов, К.Ф. Рожалін, Д.В. Волченецький — старшими докторами Київського і Єлисаветградського госпіталів.

Багато українців, що працювали дивізійними і полковими лікарями, зарекомендували себе кваліфікованими фахівцями. Серед них М.С. Крутень, І.Т. Тимківський, І.В. Руцький, С.О. Леонтович, В.О. Миронович, М.Я. Трохимовський, II.С. Симонтовський, І.Д. Тишевський та ін. В армії Суворова прославився своєю діяльністю Ю.Т. Білопольський, якого полководець називав "искуснейшим штаб-лекарем".

Слід сказати й про те, що першим у Росії лейб-медиком не іноземцем був уродженець Чернігівщини Й.К. Каменецький. До складу Медичної колегії входили Х.Т. Тихорський, Н.К. Карпинський, С.С. Андрієвський, Г.І. Базилевич, Д.С. Самойлович, Г.Ф. Соболевський та інші відомі українські лікарі та вчені.

Серед 34 керівників найпрестижнішого вищого військово-медичного навчального закладу Росії, Радянського Союзу і Російської Федерації —Військово-медичної академії у Санкт-Петербурзі — 4 вихідці з України: С.С. Андрієвський, П.А. Наранович, А.І. Таранецький, А.Я. Данилевський.

Можливість працювати для своєї дерясави з'явилася в української еліти у період УНР (1917—1920 pp.). У цей час головний хірург Київського військового госпіталю, а пізніше — генерал-хорунжий санітарної служби УНР Мартиній Галин підготував і в 1920 р. видав перший "Російсько-український медичний словник", а "Медичний латинсько-український словник" був виданий уже в еміграції в Празі у 1926 р. і перевиданий 1969 р. у Детройті (США). "Російсько-український медичний словник" М. Галина перевиданий у 1995 р. Інститутом української мови HAH України, що свідчить про його непересічну наукову цінність.

В УНР існував Департамент охорони здоров'я. Окреме Міністерство народного здоров'я і опіки було створене за правління гетьмана П.П. Скоропадського. У той час апарат міністерства приділяв велику увагу медико-санітарній опіці над українськими збройними силами, де працювали лікарі М. Галин, В. Совачів, М. Нездіймигора, Ю. Добриловський.

До складу Державної ради здоров'я Секретаріату військових справ УНР як керівник медичної служби Української Галицької армії (УГА) входив полковник А. Бурачинський. Його брат Т. Бу-рачинський був хірургом австрійського військового госпіталю, а в 1919 р. — лікарем-отаманом УГА.

Військове звання адмірала Австро-Угорщини мав лікар Я. Оку-невський, який був організатором і керівником Української санітарної місії Західноукраїнської Народної республіки (ЗУНР). Лікарем військово-морського флоту Австро-Угорщини був В. Вербенець.

Відомий український учений-біохімік, професор І.Я. Горба-чевський (1854—1942 рр.) був ректором Празького університету, першим міністром охорони здоров'я Австрії (1917—1918 рр.).