Ють ватно-марлевими прокладками і фіксують до голови і обох надпліч.

Для транспортної іммобілізації кінцівок часто використову­ють шини з картону або фанери, їх виготовляють у вигляді лубка (жолоба). Вони зручні для іммобілізації передпліччя і гомілки (мал. 19, 20).

При переломах хребта у поранених часто виникає параліч кін­цівок. Іммобілізація хребта повинна проводитися якнайшвидше і дуже ретельно. При травмі хребта, яка супроводжується пошко­дженням спинного мозку, майже завжди спостерігають явища травматичного шоку і порушення функції тазових органів, тому надійна іммобілізація і бережне транспортування повинні бути головними в наданні першої допомоги. Таким пораненим уводять із шприца-тюбика 1 мл промедолу в м’які тканини стегна, сідни- ці чи плеча для знеболювання і профілактики шоку.

Мал. 20. Транспортна іммобілізація драбинчастими шинами при пошкодженнях гомілки:

а — підготовка шин; б — накладання шин

Вони повинні транспортуватися на твер­дих ношах, якщо їх немає, то можна на звичайні накласти дерев’яний щит або листок фанери, або скріплені між со­бою дошки (мал. 21). Коли травма хребта супроводжуєть­ся великими пошкодження­ми м’яких тканин спини, по­раненого необхідно вкладати на ношах на живіт.

Поранених із переломами кісток таза кладуть на тверду поверхню (на ноші настила­ють дошки або кілька зв’язаних драбинчастих шин) з розведени­ми і напівзігнутими в кульшових і колінних суглобах ногами, під коліна підкладають речовий мішок чи змотану шинель. При цьо­му потрібно між колінними суглобами вкласти валик і зафіксува­ти їх бинтом.

При переломах ребер проводиться туге бинтування грудної клітки в період видиху на рівні пошкоджених ребер. Краще для цього використовувати рушник, простирадло, скатертину тощо.

При переломах нижньої щелепи (мал. 22) дуже часто спос­терігається зміщення кісткових уламків і її деформація. Ці пора­нення часто супроводжуються сильною кровотечею, ядухою, шо­ком. При сильній кровотечі в ділянці нижньої щелепи прово­диться пальцеве притискання сонної артерії на боці поранення. Травмованих з переломами і накладеною пращоподібною пов’язкою транспортують на ношах обличчям униз. Цей прийом

запобігає асфіксії внаслідок западання язика і затікання крові.

Останнім часом для іммо­білізації кінцівок викорис­товують пневматичні медич­ні шини.

 

Мал. 22. Фіксація щелеп: а — шина Ентіна; б — шина-дощечка Лімберга; в — шина-ложечка Лімберга; г -опорна шапочка;ґ — накладання шини Ентіна

Мал. 23. а — пневмошина; б — застібка шини; в — вентиль для накачування повітря

Мал. 24. Пневмошини запаковані

Вони бувають трьох типів:

I тип — для кисті і передпліччя;

II тип — для ступні і гомілки;

III тип — для колінного суглоба.

Розміри шин забезпечують їх вільне накладання поверх одягу і взуття. Перевагами пневмошин перед шинами з твердих ма­теріалів є відсутність необхідності їх прибинтовувати до ураже­ної кінцівки, невелика маса, швидкість і простота накладання (мал. 23—26).

 

Розділ 5

СЕРЦЕВО-ЛЕГЕНЕВО-МОЗКОВА

РЕАНІМАЦІЯ

 

 

Зупинка життєдіяльності (смерть) може виникнути раптово (при нещасних випадках) чи поступово, як закономірний наслі­док невиліковної хвороби.

Тривалий процес умирання умовно поділяють на такі етапи: передагонія, агонія, клінічна смерть, біологічна смерть.

Передагонія. Фізіологічні механізми життєдіяльності організ­му перебувають у стані декомпенсації: ЦНС пригнічена, можли­вий коматозний стан; діяльність серця ослаблена, пульс нитко­подібний, артеріальний тиск нижчий критичного (70 мм рт. ст.); функції зовнішнього дихання і паренхіматозних органів пору­шені. Передагонія триває від кількох годин до декількох днів. За цей час стан хворого ще більш погіршується і закінчується термі­нальною паузою. Хворий утрачає свідомість, не визначаються ар­теріальний тиск і серцебиття; зупиняється дихання, рефлекси відсутні. Термінальна пауза триває до хвилини.

Наступним етапом є агонія (боротьба). Внаслідок виснаження центрів життєдіяльності вищого порядку виходять з-під контро­лю (активізуються) бульбарні центри і ретикулярна формація. У хворого відновлюється м’язовий тонус і рефлекси, з’являється зовнішнє дихання (безладне, з участю допоміжних м’язів). Над магістральними артеріями визначається пульс, може відновлю­ватися тонус судин — систолічний артеріальний тиск зростає до 50—70 мм рт. ст. Однак у цей час метаболічні порушення у кліти­нах організму стають незворотніми. Швидко згоряють останні за­паси енергії, акумульовані в макроергічних зв’язках, і через 20— 40 с настає клінічна смерть. Основні ознаки клінічної смерті:

• відсутність пульсації над магістральними артеріями (сон­ною і стегновою);

• стійке розширення зіниць з відсутністю фотореакції, від­сутність самостійного дихання.

Допоміжні ознаки: зміна забарвлення шкіри (блідо-сіра чи си­нюшна), непритомність, відсутність рефлексів і втрата м’язового тонусу. При раптовій зупинці серця клінічна смерть в умовах нормотермії триває до 5 хв, при тривалому процесі вмирання — значно скорочується. Біологічна смерть виникає тоді, коли внаслідок незворотних змін в організмі, насамперед у ЦНС, по­вернення до життя неможливе. Комплекс невідкладних заходів, який здійснюється хворому у стані клінічної смерті і направле­ний на відновлення життєдіяльності організму і попередження незворотних порушень його органів і систем, називається реані­мацією. Повернути хворого до повноцінного життя можна лише при кваліфікованому і послідовному проведенні комплексу реані­маційних заходів.

Перша стадія реанімації — надання першої медичної допомо­ги (елементарна підтримка життєдіяльності). Вона проводиться реаніматором: підготовленою людиною, не обов’язково медичним працівником. Після констатації клінічної смерті (на що слід за­трачати не більше 7—8 с) негайно проводять підготовчі заходи: потерпілого вкладають горілиць на тверду основу, бажано з опу­щеною верхньою частиною тулуба. Не задіяний у реанімації рятівник підіймає ноги потерпілого на 50—60 см уверх для відтоку крові і збільшення кровонаповнення серця.

I етап реанімації — забезпечення прохідності дихальних шляхів. Реаніматор здійснює потрійний захід (за Сафаром) (див. мал. 27):

а) відкриває рот потерпілому і пальцем, обгорнутим хустин­кою (марлевою серветкою на затискачі) звільняє його від наявних сторонніх тіл і рідин (блювотних мас, харкотиння, водоростей, вставних щелеп, згустків крові тощо);

б) відхиляє голову максимально назад, підклавши під шию ім­провізований валик (наприклад, власне передпліччя). При цьому в більшості потерпілих язик перестає закривати вхід у верхні ди­хальні шляхи;

в) виводить нижню щелепу вперед. Прохідність верхніх ди­хальних шляхів відновлюється у решти хворих.

II етап реанімації — проведення штучної вентиляції легень рот до рота. Накривши потерпілому рот бинтом (носовою хустин­кою), реаніматор щільно охоплює губами його рот і здійснює фор­сований видих. Обов’язкова умова — відхилена назад голова по­терпілого, його ніздрі затиснуті великим і вказівним пальцями(щоб повітря не верталось назад), об’єм видиху для дорослих по­винен становити 800—1000 мл. Під час вдування повітря реані­матор краєм ока стежить за рухами грудної клітки потерпілого. При правильному проведенні вентиляції відбувається її безшум­на екскурсія. Здійснивши 3—5 вдихів, рятівник проводить на­ступний етап реанімації.

 

III етап реанімації — закритий масаж серця (мал. 28).

Ставши збоку від потерпілого, реаніматор кладе кисть однієї руки на нижню третину груднини строго посередині, так, щоб пальці були підняті вверх і розміщувалися паралельно до ребер. Зверху він накладає кисть другої руки і, ритмічно натискуючи, зміщує груднину в сагітальному напрямку на глибину 3—5 см. Частота натискань — 60 у хвилину (частота скорочень здорового серця).

Обов’язкова умова: при натисканні пальці кисті слід підня­ти вверх для запобігання перелому ребер, руки випрямити у ліктьових суглобах.

 

а

б

Мал. 28. Закритий масаж серіщ: а — вибір місця прикладання рук на груднині; б — положен­ня рук при проведенні закри­того масажу; в — схематичне зображення розподілу тиску на груднину

в

Масаж серця, таким чином, здійснюється масою тулуба реаніматора. В подальшому він проводить почер­гово вдування повітря і масаж серця у співвідношенні 1:4 (див. мал. 29):

а) хворий повинен лежати на твердому ліжку на спині. Кисть руки основою повинна лежати на нижній третині груднини;

б) правильне розміщення рук при проведенні закритого маса­жу серця (видляд зверху). Другу руку долонею накладають на кисть першої руки;

в) правильне розміщення рук при проведенні закритого маса­жу серця (видляд збоку). Пальці рук підняті, навантаження роб­лять на кисть. При цьому руки випрямляють у ліктьових сугло­бах;

г) проведення штучної вентиляції легень і закритого масажу серця одним реаніматором. Здійснюють 1—2 швидких енергій­них вдувань повітря в легені потерпілого, потім — 5—6 стискань грудної клітки;

ґ) проведення штучної вентиляції легень і закритого масажу серця двома реаніматорами. За 1 хв здійснюють 60 стискань груд­ної клітки і 12 вдувань повітря в легені потерпілого, тобто 1 вду­вання після 5—6 стискань грудної клітки.

 

 

 

г

Мал. 29. Проведення закритого масажу серця (а—в) і штучної вентиляції

легень (г, ґ)