Військова медицина в незалежній Україні

(1991-2008 рр.)

Процес створення, становлення і розвитку української військової медицини впродовж 1991—2007 рр. умовно можна поділити на три етапи.

Перший з них (листопад 1997 — листопад 1993 рр.) — етап підготовки і початку практичного становлення української військової медицини в незалежній державі. Медичну службу Збройних сил незалежної України, керівним органом якої на той час було Військово-медичне управління (ВМУ) штабу Тилу, очолював генерал-майор Г.В. Циганок, перший генерал медичної служби у нашій державі. Заступником начальника ВМУ був полковник медичної служби Л.М. Павловський.

Головним складником цього важливого в новітній історії військової медицини України етапу були: усвідомлення необхідності створення в збройних силах нової організаційної структури медичної служби; створення і затвердження концепції реформування медичних військових формувань колишнього СРСР, дислокованих на території України, і опрацювання шляхів практичної реалізації цієї концепції.

Упродовж 1992 р. і першої половини 1993 р. в Україну за власним бажанням повернулася велика група військових лікарів-українців для подальшого проходження військової служби у рідній державі.

На цей же період припадає і початок створення в Україні національної системи військово-медичної освіти і науки: створення організаційного ядра Військово-медичного відділення (ВМВ) при Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця, опрацювання штату ВМВ, методик і технологій навчально-педагогічного процесу, навчальних планів і програм підготовки слухачів, затвердження і введення в дію штату ВМВ, перший набір до ВМВ слухачів (липень—серпень 1993 р.). В організації цієї роботи головну роль відіграли викладачі військових кафедр Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, Київського інституту вдосконалення лікарів, а також військові медики — вихідці з України, які проходили службу в різних регіонах колишнього Радянського Союзу і повернулися на Батьківщину.

У червні 1992 р. була започаткована підготовка до створення спеціального науково-лікувального і профілактичного закладу — Науково-дослідного центру професійного здоров'я льотного складу МО України. Його першим начальником був призначений кандидат медичних наук, полковник медичної служби В.І. Стриженко.

Другим етапом становлення і розвитку військової медицини н Україні був період з листопада 1993 р. по жовтень 1994 р. Медичну службу ЗС України в цей час очолював полковник, а з 9 червня 1994 р. — генерал-майор медичної служби А.Г. Лурін. Заступником начальника управління був полковник медичної служби Л.М. Павловський.

У цей період продовжувався процес утвердження української військової медицини. Головною проблемою, що вирішувалася у цей час, було перманентне вдосконалення організаційної структури військово-медичної служби. З цією метою у травні 1994 р. Ніііськово-медичне управління штабу Тилу ЗС України було реформовано у Центральне військово-медичне управління (ЦВМУ) Тилу ЗС України.

Щодо військово-медичної освіти і науки, то, по-перше, в цей період розпочалися заходи щодо підготовки ВМВ до переходу в його вищу організаційну структуру — Військово-медичний інститут, а, по-друге, Науково-дослідний центр професійного здоров'я льотного складу МО України був переформований з розширенням його функцій на весь особовий склад ЗС України.

У жовтні 1994 р. розпочався третій етап становлення і розвитку української військової медицини.

17 жовтня 1994 р. начальником ЦВМУ Тилу ЗС України було призначено доктора медичних наук, професора, відомого військового хірурга, заслуженого лікаря України, полковника, а з 1 грудня 1994 р. — генерал-майора медичної служби В.Я. Білого.

Під його безпосереднім керівництвом розроблена концепція реформування медичної служби Збройних сил України, в основу якої покладено територіальний принцип організації медичного забезпечення.

Відповідно до наказу МО України № 250 від 20.10.1994 р. "Про проведення організаційних заходів" ЦВМУ Тилу ЗС України переформоване у Головне військово-медичне управління (ГВМУ) Генерального штабу ЗС України. В апараті Міністерства оборони України було сформоване Управління охорони здоров'я військовослужбовців, начальником якого було призначено доктора медичних наук, професора Г. Л. Лнанасенка.

Особливістю даного етапу є те, що військова медицина була виведена з прямого підпорядкування органів Тилу ЗС України, внаслідок чого медичне забезпечення ЗС України сьогодні — самостійний вид забезпечення військ.

Упродовж цього етапу практично було закінчено реформування медичної служби, яку ЗС України одерясали від ЗС колишнього СРСР, і завершено її будівництво як медичної служби ЗС України.

Даний етап розвитку військової медицини в Україні пов'язаний з подальшим реформуванням національної військово-медичної освіти і науки відповідно до вимог часу і перетворенням її на єдиний навчально-науковий центр військової медицини в державі — Українську військово-медичну академію (УВМА). У складі Національного медичного університету імені О.О. Богомольця створено факультет підготовки лікарів для ЗС України, а при Вінницькому медичному коледжі — військово-медичне відділення, де готували помічників військових лікарів. У складі кафедр екстремальної і військової медицини вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів України функціонують військові предметно-методичні групи з підготовки офіцерів медичної служби запасу.

За цей час відбулася низка інших організаційних заходів з метою вдосконалення організаційно-штатної структури і підвищення ефективності управління військово-медичною службою. Зокрема, відповідно до директиви МО України від 18.07.1998 р. №115/1/2743, ГВМУ ГШ ЗС України переформовано у ГВМУ Міністерства оборони України, створена медична служба Північного оперативного командування (ОК) як орган управління, центральні військові госпіталі Південного (Одеса) і Західного (Львів) ОК стали клінічними, розпочато впровадження територіального принципу медичного забезпечення ЗС України, а медичне забезпечення визнано самостійним видом усебічного забезпечення військ.

Тоді ж Науково-дослідний центр професійного здоров'я особового складу ЗС України був реформований у Науково-дослідний інститут проблем військової медицини (НДІ ПВМ). Протягом 1996—1997 рр. інститутом керував доктор медичних наук, професор Г.Л. Апанасенко, а з 1997 р. цей заклад очолює доктор медичних наук, професор, полковник медичної служби II.І. Варус.

У цей час визначилися проблеми і зроблені перші спроби обґрунтування головних напрямів реформування системи медичного забезпечення ЗС України на воєнний час. Продовжувалася активна робота щодо створення загальнодержавної системи медичного забезпечення цивільного населення і військовослужбовців на випадок екстремальних ситуацій, надзвичайного стану і на воєнний час. Значно розширилася робота з налагодження міжнародних зв'язків і активної співпраці з органами управління військовою медициною зарубіжних країн. Опрацьовано і впроваджено в практику низку рекомендацій з підвищення ефективності роботи військових лікувальних закладів у нових економічних умовах.

Концепцією розвитку медичної служби ЗС України передбачено створення системи медичного забезпечення у складі трьох управлінських вертикалей: лікувально-профілактичної, санітарно-епідеміологічної, військово-медичного постачання і двох підсистем — підготовки військово-медичних кадрів і наукової та науково-технічної діяльності.

Важливою подією в житті українських військових медиків можна вважати започаткування у 2001 р. видання журналу "Військова медицина України", завданням якого є намір його редакційної колегії “здовольнити інформаційні потреби широкого кола військово-модичних фахівців Збройних сил України з усіх напрямів медичного забезпечення військ (сил)".

Відповідно до основних напрямів реформування Збройних сил України наприкінці 2003 р. Головне військово-медичне управління МО України було переформоване у Департамент охорони здоров'я МО України.

Черговим поштовхом до розвитку військово-медичної освіти і науки стало вдосконалення організаційно-штатної структури Української військово-медичної академії і введення до її штату у 2005 р. Науково-дослідного інституту проблем військової медицини та XI Військового госпіталю як наукового і клінічного функціональних складників.

Військова медицина України і нині продовжує розвивати і вдосконалювати свої організаційні форми, робить свій вагомий внесок у зміцнення обороноздатності Збройних сил України і підвищення безпеки українського народу.

 

Емблема військової медицини

З розвитком військової справи і створенням регулярних армій виникла необхідність уведення розподілу військовослужбовців за видами військ і відповідного позначення їх за допомогою емблем. Для відзнак військових медиків у арміях різних країн брали участь як загальномедичні, так і спеціально створені емблеми. У більшості країн заходу емблемою військово-медичної служби є посох Асклепія, обвитий змією. В інших країнах, зокрема в Росії, це келих, обвитий змією. Є також ще ряд різновидів емблем військової медицини, але вони не набули широкого поширення і використовуються тільки в окремих арміях.

З 1918 р. по 1924 р. військові медики Червоної армії носили на головних уборах на місці кокарди знак Червоного Хреста. Із 1924 р. замість знака Червоного Хреста був прийнятий значок Ескулапа, який мав вигляд келиха, обвитого змією. Після введення погонів у 1943 р. офіцери медичної служби Радянської армії до розпаду Радянського Союзу носили на них емблему — келих, обвитий змією. Дещо з історії виникнення цієї емблеми: за давньогрецьким міфом у Аполлона був син Асклепій (у римлян його називали Ескулапом) — бог лікувального мистецтва. Якось Асклепія запросили до двору царя Криту Мінома (він був сином Зевса і Європи), щоб воскресити його померлого сина. У дорозі на посох Асклепія залізла змія, яку він убив. Але тут же до неї підповзла друга змія й оживила її за допомогою принесеної в роті цілющої трави. Асклепій нарвав цієї трави й оживив нею мертвого сина царя, а потім вилікував ще багатьох людей від різних хвороб. Із того часу посох з обвитою навколо нього змією став однією з емблем медицини.

Спроби застосування своїх емблем для українських військових лікарів були в армії УНР. Так, у 1918 р. лікарів зобов'язали носити на погонах емблему Ескулаповий жезл, а фармацевтів —келих із двома зміями. Трохи пізніше, за часів Директорії, до Ескулапового жезла додали змію, а у фармацевтів залишили келих, але з однією змією.

З утворенням незалежної Української держави (1991 р.) розпочалося формування власних Збройних сил. Виникло питання про введення емблем різних родів військ. За уніфіковану основу Д її її емблем різних видів і родів військ у Збройних силах України було прийнято вінок із калинового листя. Емблема військово-медичної служби колишньої армії не підходила для цього, тому що змія майже не відрізнялась від вінка. Вивчивши це питання та м торію виникнення емблем, представники Української війсь-і.оно-медичної академії В.В. Пасько, В.П. Печиборщ і Я.Ф. Радиш у липні 1994 р. запропонували військово-медичному управлінню Тилу Збройних сил України як емблему військово-медичної служби посох Асклепія, вмонтований у загальновійськову Основу — вінок із калинового листя. Ця пропозиція була схвалена і з 1994 р. у військових медиків і фармацевтів Збройних сил України є своя емблема — посох Асклепія, обвитий змією, на вінку калинового листя.

Контрольні питання для самоперевірки

1. Назвіть основні етапи виникнення, становлення і розвитку иійськової медицини.

2. Дайте характеристику військової медицини Російської імперії XVII —початку XX ст.

3. Етапи становлення і розвитку військової медицини в Україні.

4. Військова медицина в незалежній Україні.

5. Емблема військової медицини Збройних сил України.

 

 

Ducis in consilio posita est virtus militum!

Мужність воїнів залежить від передбачливості вожака!

 

Розділ 2