Оформлення результатів торгів

Після повного розрахунку покупців за придбане майно, на підс­таві протоколу про проведення прилюдних торгів і копії документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, державний вико­навець складає акт про проведені прилюдні торги і подає його на за­твердження начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби.

В акті зазначаються: ким, коли і де проводилися прилюдні торги; коротка характеристика реалізованого майна; прізвище, ім’я та по батькові (назва юридичної особи), адреса кожного покупця; сума, внесена переможцем торгів за придбане майно; прізвище, ім’я та по батькові (назва юридичної особи) боржника, його адреса; дані про правовстановлюючі документи, що підтверджували право власності боржника на майно: назва правовстановлюючого документа, ким ви­даний, посвідчений, дата видачі посвідчення, номер за реєстром, ор­ган реєстрації, дата та номер реєстрації. Затверджений акт держав­ний виконавець видає покупцеві.

На підставі цього акта нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів.

Визначають різні підходи для звернення стягнення на житло. Зокрема, ст. 66 Закону та положення визначають, що прилюдні тор­ги по реалізації нерухомого майна організують і проводять спеціалі­зовані організації, що мають право здійснювати операції з нерухо­містю, з якими укладено відповідний договір Державною виконав­чою службою. Але при цьому в нормативних документах не визна­чено, що розуміється під спеціалізованою організацією, якої форми власності вона повинна бути, організаційно-правової форми.

Порядок проведення прилюдних торгів визначається законом, який ще не прийнято. Тому правові проблеми також можуть виник­нути при оцінці початкової вартості будинку (квартири) через від­сутність об’єктивної інформації про фактичну початкову вартість не­рухомості, яка продається. Явно необ’єктивні умови, за яких торги вважаються такими, що відбулися при наявності всього двох учасників. Усе це призводить до прямого заниження вартості неру­хомого майна.

Оскільки захист прав у житловій сфері перебуває на стадії свого становлення, його слід було б проводити з урахуванням досвіду роз­винутих Європейських країн. Стаття 1 Першого протоколу до Євро­пейської конвенції з прав людини дозволяє позбавити особу майна в інтересах суспільства і на умовах, перебачених законом. Держава може вводити в дію такі закони, необхідні для здійснення контролю за користування майном відповідно до загальних (суспільних) інте­ресів. У випадку позбавлення власності або встановлення обмежень особи, які постраждали від цього, повинні мати можливість для ос­карження рішення щодо встановлення контролю за власністю і їм повинно бути надано відшкодування. У даний час державний конт­роль не сприяє зміцненню законності у житловій сфері та зменшен­ню строків розгляду спорів, що випливають із житлових правовідно­син. Необхідна реформа судової системи, спричинена об’єктивними факторами, які повинні передбачати диференціацію судових проце­дур, що дозволить більш повно і всебічно розглядати житлові спра­ви в суді. Європейський суд, проаналізувавши судову практику, від­значив, що деякі держави намагались в окремих випадках викорис­товувати правову казуїстику для того, щоб не виконувати зобов’язання щодо відшкодування приватним особам збитків, яких ті зазна­ли в результаті вилучення майна. Цьому сприяли такі фактори: 1) складність законодавства та процедур, що регулюють питання ви­лучення майна, 2) тривалість цих процедур, 3) збитки, що завдають­ся тривалим процесом позбавлення власності, 4) визначення відпо­відного розміру відшкодування.

Сьогодні чинне законодавство України передбачає можливість оскарження рішень будь-якого органу в суді, але це положення но­сить дещо декларативний характер, оскільки Цивільний процесуаль­ний, Господарський процесуальний кодекси та Кодекс України про адміністративні правопорушення детально не регламентують особ­ливості провадження в такій складній житловій сфері, що піддаєть­ся значному адміністративному впливу. У цій сфері дуже багато за­лежить саме від рішення конкретних посадових осіб, дії яких в суді оскаржити складно або майже неможливо.

Нині постає також завдання вдосконалення системи підготовки та перепідготовки суддів, що розглядають спори у сфері житла. Спе­ціалізація повинна формувати відповідну практику саме застосуван­ня житлового законодавства. Численні звернення до судових орга­нів і судова тяганина свідчать про недостатнє вирішення організа­ційних питань у цій сфері.

Під судовою владою розуміється система незалежних судів, які в установленому законом порядку здійснюють правосуддя і мають владні повноваження для поновлення порушеного права. Єдність су­дової влади повинна забезпечуватися єдиним законодавством, прин­ципами правосуддя, статусом суддів, застосуванням судами законів держави, що не виключає новацій у цій сфері. Існування в Україні Конституційного суду, системи судів відповідає вітчизняному та за­рубіжному досвіду спеціалізації судів, але для ефективного функці­онування судової системи, спеціалізацію судів треба розширювати і створювати в судах колегії по розгляду спорів в житловій сфері. А в місцевих судах впроваджувати спеціалізацію суддів по розгляду цієї категорії спорів.

 

5. Державна охорона жилих будинків-пам’яток історії, культури та архітектури

Протягом усього розвитку суспільства йому була притаманна по­вага до збереження культурної спадщини та намагання зробити її вічною. Разом з тим історії відомі й епохи навмисного нищення культурної спадщини, і дбайливої охорони людством. Усвідомлюючи спільність своїх цінностей, населення всього світу відчуває свою від­ повідальність перед наступними генераціями за охорону спадщини і вважає своїм обов’язком передати їм надбання людства в усім ба­гатстві їх автентичності.

Людство почало розробляти правові нормативні документи та спеціальні рекомендації для збереження культурної спадщини. На міжнародному рівні визначено і сформульовано основні принципи схоронності витворів культури. Кожній країні надається можливість дбати про їх втілення у межах власної культури та власних тради­цій. Міжнародними організаціями, такими як ЮНЕСКО, ІКОМОС та іншими, накопичено великий досвід з цієї проблеми. Його вико­ристовують цивілізовані європейські країни. Україна 4 жовтня 1988 р. ратифікувала Конвенцію про захист всесвітньої культурної та природної спадщини, яка була прийнята 16 листопада 1972 р. у Парижі Генеральною Конференцією Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.

У цій Конвенції під терміном “культурна спадщина” розгляда­ються такі об’єкти, як монументальні витвори — твори архітектури, сукупності елементів, що мають виняткову загальнолюдську цін­ність з точки зору історії та мистецтва; ансамблі — сукупності ок­ремих чи поєднаних між собою споруд, які за своєю архітектурою, єдністю чи через органічний зв’язок з ландшафтом мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки і місця — твори людини або спільні творіння людини та природи, а також зони, включно й археологічні місця, що мають загальнолюд­ську цінність.

Здобуток кожного покоління, яке створило свої пам’ятки, є в своєму роді унікальним досягненням і зникнення його — безпово­ротна втрата і непоправне збіднення культурної спадщини. Культур­на спадщина включає як твори, що репрезентують значну цінність, так і об'єкти, що з часом набули культурної цінності.

Культурна спадщина розглядається в повному обсязі і становить єдине гармонійне ціле, складові частини якого є нероздільними. Ук­раїна також повинна зберігати спадщину і забезпечувати її передачу прийдешнім поколінням.

Держава несе відповідальність як перед своїми громадянами, так і перед усім світовим товариством за захист і збереження цієї спад­щини. У міру можливостей і відповідно до положень Конституції та законодавства Україна має формулювати, розвивати і здійснювати загальнонаціональну політику, основною метою якої є координація і використання всіх можливостей для забезпечення дійового захисту, зберігання і створення достоїнств своєї культурної спадщини.

Питання охорони будинків-пам’яток архітектури залишаються надзвичайно актуальними. Вирішення цих питань надзвичайно важ­ливе для держави. Оскільки охорона пам’яток архітектури вимагає спеціальних знань, то необхідно і залучення громадських організа­цій, з фахівцями з високою кваліфікацією. Така політика тільки сприятиме правильному, розумному, справедливому захисту пам’я­ток архітектури. На сьогоднішній день можна констатувати, що охо­рона пам’яток архітектури здійснюється неналежним чином. Якщо орієнтуватися на міжнародно-правові документи, то одночасно з Конвенцією про захист всесвітньої культурної спадщини Генеральна конференція ЮНЕСКО схвалила Рекомендацію щодо захисту куль­турної спадщини на національному рівні. На підставі досягнень ба­гатьох країн світу та спеціалізованих організацій нею був сформу­льований і систематизований комплекс заходів, втілення у життя яких на рівні кожної держави, суттєво мало б поліпшити стан охо­рони об’єктів культурної спадщини.

Рекомендація висвітлила наукові, технічні, адміністративні, юри­дичні та фінансові заходи для забезпечення захисту спадщини, які визначаються відповідно до законодавства. Вона акцентувала увагу на необхідності застосування кримінальної та адміністративної від­повідальності осіб, які навмисно руйнують, спотворюють або дово­дять до занедбаного стану монументальний витвір (об’єкт особливо­го правового режиму, метою якого є збереження його культурних цінностей, що перебуває на спеціальному державному обліку і вна­слідок чого набув статус об’єкта, на який поширюється дія пам’ят-коохоронного законодавства), ансамбль, місце, що охороняється або являє інтерес з точки зору археології історії чи мистецтва.

У міжнародно-правових документах (в т. ч. у Конвенції про охо­рону архітектурної спадщини Європи від 3 жовтня 1985 р. та Євро­пейської культурної конвенції від 19 грудня 1954 р., Європейської хартії про архітектурну спадщину від 26 вересня 1975 р.) визначе­но, що в інтересах збереження спадщини будівля, що охороняється, згідно з умовами, визначеними внутрішнім законодавством, може бути примусово відчужена державними органами влади. Для визна­чення меж простору, що підлягають захисту, умов землекористуван­ня і будівель, що підлягають збереженню, а також умов такого збе­реження, має бути складений план захисту, зберігання, повернення достоїнств і відновлення життєвих функцій історичних і художніх ансамблів як складової частини загальної політики містобудування та облаштування території зон, яких це торкається.

При цьому слід зазначити, що з метою надання ансамблям ком­форту, необхідного для їх мешканців, можуть дозволятися внутрішні перетворення, якіне змінюють характеру планування старовинного житла.

Дотримання захисних заходів має стати обов’язком для приват­них власників і державних організацій у разі, якщо вони є власни­ками складових частин культурної спадщини.

Питання захисту культурної спадщини не стосується стандарт­них будівель, що споруджувалися головним чином за однаковими типовими проектами. Вони не прикрашають, а тільки спотворюють обличчя цих міст. В деяких випадках вони зводяться на місцях роз­ташування пам’яток історії, культури, археології та архітектури, які руйнуються і зносяться.

Вимоги щодо охорони цих пам’яток, що належали як державі, так і громадянам, а також розміщувалися на землях, що були у власності держави, й надавалися громадянам у користування, а та­кож при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок пам’яток ар­хеології визначалися ще Законом України “Про охорону і викорис­тання пам’яток історії та культури” від 13 липня 1978 р. Цей Закон встановлював, що особи, які завдали шкоду пам’ятці історії та куль­тури або її охоронній зоні, зобов’язані відновити їх у попередньому стані, а при неможливості цього — відшкодувати заподіяні збитки. Законодавство встановлювало правило, за яким у разі відмови від добровільного відшкодування збитків, заподіяних порушеннями по­рядку використання й охорони природних ресурсів, пам’яток історії та культури, особи, винні у порушенні законодавства мали нести ци­вільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Нині, за законодавством України, зокрема, у ст. 54 Конституції України чітко зазначено, що культурна спадщина охороняється за­коном, а держава забезпечує збереження історичних пам’яток та ін­ших об’єктів, що становлять культурну цінність. А конституційна норма ст. 66 зобов’язує кожного члена суспільства не заподіювати шкоду культурній спадщині та відшкодовувати завдані ним збитки. Конституція України як основний закон держави має й найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні правові акти приймають­ся на її основі і повинні їй відповідати.

Сьогодні національна культурна спадщина України переживає тяжкі часи. Безцінні скарби України, які пережили віки і стали над­банням світової культури, залишилися беззахисними перед нашою байдужістю. До цього становища призвела відсутність виваженої державної політики у справі охорони культурної спадщини. За та­ких умов страждає авторитет України як цивілізованої європейської держави, громадяни якої повинні шанувати свою історію і дбати про духовність.

Необхідно зазначити, що ще до недавнього часу законодавство України не мало єдиної юридичної термінології у галузі охорони пам’яток історії та культури. Так, для визначення об’єктів культур­ної спадщини в Законі України “Про власність” застосовувався тер­мін “національні, культурні та історичні цінності”, в Законі “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватиза­цію)” — термін “будівлі або окремі частини, що становлять націо­нальну культурну або історичну цінність”. Закон України “Про при­ватизацію майна державних підприємств” трактував їх як “націо­нальні культурні та історичні цінності”, а після внесення змін до за­кону вже як “об’єкти культури, мистецтва, архітектури тощо загальнонаціонального значення”. В Основах законодавства про культуру вжито кілька термінів: “пам’ятки історії та культури”, “культурні цінності”, “об’єкти загальнонаціонального культурного надбання”, а в Законі “Про місцеве самоврядування в Україні” — “пам’ятки історії і культури, архітектури і містобудування”. Але це не було причиною для неврахування всіх необхідних заходів, які зу­мовлювали б особливий режим використання об’єктів культурної спадщини.

Зокрема, п. 3 ст. 2 Закону України “Про приватизацію невели­ких державних підприємств (малу приватизацію)” передбачено, що не можуть бути об’єктами приватизації будівлі (споруди, приміщен­ня), або їхні окремі частини, що становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави. А п. 2 ст. 5 Закону України “Про приватизацію державного майна” накла­дає заборону на приватизацію об’єктів, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, нау­кового потенціалу, духовних цінностей, у тому числі й об’єктів куль­тури, мистецтва, архітектури, меморіальних комплексів, заповідни­ків, парків тощо загальнонаціонального значення.

Не підлягає приватизації державний житловий фонд, розташова­ний на територіях природних історико-культурних заповідників, му­зеїв-заповідників, а також квартири-музеї. Усе це передбачено п. 2 ст. 2 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”.

Дбати про збереження культурної спадщини зобов’язує ст. 11 Основ законодавства України про культуру. А відповідно до ст. 14, не підлягають роздержавленню і приватизації об’єкти національного культурного надбання, музейні, бібліотечні, архівні фонди та твори і предмети національної культури, придбані державними закладами культури шляхом купівлі або подаровані їм. Закладам культури, які відіграють значну роль у духовному житті народу і майно яких перебуває у загальнодержавній власності, надається статус націо­нальних.

У п. 3 ст. 19 Закону України “Про власність” передбачено, що умови і порядок відчуження національних, культурних та історич­них цінностей встановлюється спеціальним законодавством.

У Постанові Верховної ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 р. визначений спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види май­на. Цей порядок передбачає, що громадяни набувають право влас­ності на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, придбані ними з відповідного дозволу, що нада­ється спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’яток історії та культури.

Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для на­ціональної самосвідомості українського народу, визнаються об’єкта­ми національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання. Положення про Дер­жавний реєстр затверджене Постановою Кабінету міністрів України від 12 серпня 1992 р.

До реєстру заносяться такі об’єкти: пам’ятки історії — будинки, споруди, пам'ятні місця і предмети, пов’язані з найважливішими іс­торичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, куль­тури, життям і діяльністю видатних діячів; пам’ятки містобудування і архітектури — унікальні ансамблі та комплекси, окремі об’єкти ар­хітектури тощо.

До Державного реєстру можуть бути занесені й інші об’єкти, що становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології чи науки. Об’єкти національного культурного надбання, що є за­гальнодержавною власністю, не підлягають роздержавленню і при­ватизації.

Стаття 136 Цивільного кодексу України передбачає наслідки безгосподарного утримання і незабезпечення схоронності майна, що є пам’яткою історії та культури.

У випадку, якщо громадянин безгосподарно ставиться до належ­ного йому майна, що є пам’яткою історії та культури, державні ор­гани охорони пам’яток роблять власникові попередження про при­пинення безгосподарного ставлення до цього майна. Якщо власник не виконає цієї вимоги, то за позовом зазначених органів суд може вилучити це майно. При невідкладній необхідності забезпечення схоронності майна, що є пам’яткою історії та культури, позов про вилучення цього майна може бути пред’явлено без попередження.

Якщо громадянин не забезпечує схоронності належного йому майна, що є пам’яткою історії та культури, у зв’язку з неможливістю створити необхідний режим його утримання, це майно може бу­ти викуплено державою. Якщо громадянин не дає згоди на викуп та­кого майна, то за позовом державних органів охорони пам’яток суд може вилучити його у власника. Вилучене майно, що є пам’яткою історії та культури, переходить у власність держави. Власникові від­шкодовується вартість вилученого майна в розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору — судом.

8 червня 2000 р. Верховною Радою України був прийнятий За­кон “Про охорону культурної спадщини”, яким врегульовані право­ві, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання її об’єк­тів у суспільному житті, захисті середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь. Законом визначені основні терміни, що сто­суються культурної спадщини.

Як об’єкт культурної спадщини визначається місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними тери­торії, створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологіч­ного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, науко­вого чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Пам’ятка являє собою об’єкт культурної спадщини національно­го або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Охорона культурної спадщини — це комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифіка­ція, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утри­мання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілі­тації та музеєфікації об’єктів культурної спадщини.

Стаття 2 закону подає класифікацію об’єктів культурної спадщи­ни за типами (споруди, комплекси і визначні місця) та за видами (археологічні, історичні, об’єкти монументального мистецтва, архі­тектури та містобудування, садово-паркового мистецтва та лан­дшафтні).

Питання збереження культурної спадщини України на сьогодні вкрай актуально. На обліку та під охороною держави перебуває за­раз близько 145 тис. Пам’яток історії та культури, діє 46 державних історико-культурних (архітектурних, археологічних) заповідників, кілька з яких мають статус національних.

Підприємства всіх форм власності, установи науки, культури, освіти, громадські організації і громадяни можуть з метою забезпе­чення їхнього збереження сприяти державі у здійсненні заходів з охорони, використання, виявлення та обліку об’єктів культурної спадщини. Залучення населення до охорони пам’яток культурної спадщини та громадський контроль за збереженням, використанням пам’яток покладається на Українське товариство охорони пам’яток історії та культури.

Обов’язковою умовою охорони архітектурних заповідників є за­борона будь-якого будівництва, не пов’язаного з реставраційними роботами. У межах охоронних зон і зон природного ландшафту, що охороняються державою, забороняється проведення будь-яких робіт без погодження з міською організацією Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. В архітектурних охоронних зонах повинна зберігатися стара планувальна структура та історич­на забудова. Дозволяється будівництво тільки винятково особливо важливих споруд за індивідуальними проектами, що регламентують­ся по висоті з урахуванням архітектурної та масштабної прив’язки до існуючої забудови і загального силуету міста.

Дотримання захисних заходів має стати обов’язковим для при­ватних власників, державних організацій, якщо вони володіють і ко­ристуються частиною національної культурної спадщини. Законо­давством мають бути визначені правові норми, які жорстоко повин­ні забороняти дії, що можуть завдати шкоди пам’яткам, силуету міс­та, історично складеним старовинним кварталам, що може призвести до їх руйнування.

 

Запитання для самоконтролю

Тема 12. Відповідальність за порушення житлового законодавства. Порядок розгляду і вирішення житлових спорів

1. Співвідношення понять охорона та захист житлових прав.

2. Види відповідальності за неналежне використання житлового фонду та інші порушення житлового законодавства.

3. Відшкодування збитків, заподіяних житловому фонду.

4. Порядок розгляду і вирішення житлових спорів.

5. Підвідомчість розгляду і вирішення житлових спорів.

6. Судовий порядок розгляду житлових спорів.

7. Розгляд житлових спорів господарським і третейським судом.

8. Порядок розгляду житлових спорів в адміністративному порядку.

9. Порядок та підстави звернення стягнення на житло.

10. Поняття культурної спадщини та способи її захисту.

Використані джерела

Житловий кодекс Української РСР. Господарський процесуальний кодекс.

Цивільно-правовий кодекс України. Закон України “Про судоустрій” від 7 лютого 2002 р. за № 3018-ПІ.

Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 р. за № 1805-ІІІ.

Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України” від 12 квітня 1985 р. за № 2.

Закон України “Про виконавче провадження”.

Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні коопера­тиви” від 18 вересня 1987 р. за № 9.

Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності гро­мадян на жилий будинок” від 4 жовтня 1991 р. за № 7.

Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практи­ку в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчи­ненні” від 31 січня 1992 р. за № 2.

Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практи­ку у справах за позовами про захист права приватної власності” від 22 грудня 1995 р. за № 20.

Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. за № 9.

Вказівка Генеральної прокуратури України “Про розгляд звернень відносно виселення громадян” від 23 жовтня 1996 р. за № 8/74.

Рекомендована література

Жилищный кодекс Украинской ССР: Науч.-практич. комментарий / М. А. Голодний й др. — К.: Политиздат Украиньї, 1990.

Комментарий к Правилам учета граждан, нуждающихся в улучшении жилищных условий, й предоставлении им жилих помещений в Украинской ССР / М. А. Голодний й др. — К.: Политиз­дат Украйни, 1989.

Золопгарь В. А., Дятлое П. Н. Советское жилищное право. — К., 1984.

Житлове законодавство України / Укл. М.К. Галянтич, Г.І. Ковале-но. — К.: Юрінком Інтер, 1998.

Г.І. Коваленко. Приватна власність на житло: Закон і рішення. — К.: ДАЖКГ Держбуду України, 2001.

 

Словник

Аварійний стан будинку — стан будинку, в якому неможли­во забезпечити безпечне перебування людей.

Адресна допомога — разові або періодичні грошові виплати чи забезпечення майном, які здійснюються на підставі спеціальних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування чи громадських організацій, зокрема, житлові субсидії, цільова допомо­га на прожиття, гуманітарна та благодійна допомога.

Акцепт — згода на оплату або гарантування оплати платіжних документів, згода з пропозицією іншої сторони укласти угоду на умовах, зазначених у пропозиції.

Альтернативне зобов’язання — зобов’язання, де сторона-виконавець може вибрати один серед кількох предметів виконання.

Аналогія права — застосування загальних принципів права у випадках, якщо в законодавстві бракує спеціальної норми, розрахо­ваної на регулювання відповідних суспільних відносин.

Апеляція — одна з форм оскарження судових рішень у цивіль­них і кримінальних справах до суду вищої апеляційної інстанції, що має право переглядати справу.

Асоціація власників жилих будинків — юридична особа, створена для представлення спільних інтересів об’єднань.

Аудит — вид фінансового контролю, який полягає у перевірці публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів, а також іншої інформації з питань фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їхньої звітності, обліку, його повноти та відповідності чинному законодав­ству та встановленим нормативам.

Аукціон — спосіб продажу товарів на основі конкурсу покуп­ців, коли товар попередньо виставляється для огляду.

Балансова вартість будинку — загальна сума коштів, витра­чених на спорудження будинку з урахуванням встановленої індекса­ції та переоцінки основних фондів, що фіксуються в бухгалтерсько­му балансі його власника

Банки — фінансові підприємства, які здійснюють функції кредитування і розрахунків.

Банкрутство — встановлена судом неспроможність юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності задовольнити у вста­новлений строк пред’явлені йому кредиторські вимоги, а також виконати зобов’язання перед бюджетом через банк активів у ліквідній формі.

Безвісна відсутність — встановлений у судовому порядку факт тривалої відсутності громадянина в місці його постійного про­живання, коли місцезнаходження його невідоме.

Безгосподарне утримання — невжиття власником необхід­них заходів для належного утримання та забезпечення збереження майна, що має особливу значущість.

Безготівкові розрахунки — правила обігу документів при перерахуванні у кредитних установах коштів з рахунку платника на рахунок одержувача та при заліку взаємних вимог, встановлені нор­мами права.

Безоплатне користування майном — договір про надання майна в тимчасове безоплатне користування однією стороною ін­шій, яка зобов’язується повернути те саме майно, на термін, вста­новлений за згодою сторін.

Безхазяйне майно — майно, яке не має власника або власник якого невідомий.

Бенефіціарій — особа, на користь якої укладається угода і яка не бере безпосередньої участі в її укладанні.

Біосферні заповідники — природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збере­ження у природному стані найтиповіших природних комплексів біо­сфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропо­генних факторів.

Біпатриди — особи, які одночасно мають громадянство двох або більше держав.

Біржа — організаційне утворення, в якому здійснюється купів­ля-продаж цінних паперів і оптова торгівля товарами.

Благодійна діяльність — безкорислива діяльність фізичних і юридичних осіб, спрямована на надання матеріальної та фінансової допомоги, а також різних послуг особам, які потребують соціальної допомоги.

Благодійний фонд — юридична особа, головною метою якої є благодійна діяльність.

Боржник — сторона у цивільному зобов’язанні, яка повинна здійснити на користь іншої сторони певну дію (передати майно, ви­конати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від неї.

Брокер — посередник між покупцем і продавцем під час укла­дення різних угод.

Бронювання жилого приміщення — особливий порядок збе­реження за певною категорією громадян права на користування жи­лим приміщенням.

Будівля (споруда) — об’єкт нерухомого майна, який збудова­но (споруджено) на виділеній в установленому порядку земельній ділянці, призначений для задоволення відповідних потреб фізичних чи юридичних осіб.

Варрант — документ, який засвідчує той чи інший юридичний акт, повноваження на здійснення певних дій, певне право (судове розпорядження, ордер на арешт, наказ про накладання арешту на майно, доручення на представництво, документ про надання гарантії чи поруки, свідоцтво на одержання дивідендів, складське свідоцтво про прийом товарів на зберігання з наданням його власнику права одержувати позичку під заставу зазначеного товару).

Вартість спорудження будівлі — загальна сума коштів, ви­трачених на спорудження (реконструкцію) будівлі, в цінах, що скла­лися на момент введення їх у експлуатацію.

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця (боржника) сплатити після настання ви­значеного строку вказану в цьому документі суму грошей власнико­ві векселя (векселедержателю, кредитору).

Вестибюль — переднє приміщення у громадських або житло­вих будинках.

Ветхий стан будинку — технічний стан будинку, який оціню­ється величиною фактичного зносу в межах від 60 до 80 відсотків.

Вид на проживання — документ, що видається відповідно до встановленої процедури компетентними державними органами кра­їни перебування апатриду (особі без громадянства).

Видворення — висилка іноземця або особи без громадянства з країни за порушення законодавства держави перебування чи за втручання в її внутрішні справи.

Виїмка — процесуальна дія, яка полягає у вилученні в громадян або відповідних установ певних предметів чи документів, які мають значення для кримінальної справи.

Виконавче провадження — врегульований нормами цивіль­ного процесуального права порядок примусового виконання рішень, ухвал, постанов суду, інших юрисдикційних органів, який визна­чається системою взаємопов’язаних цивільних процесуальних прав і обов’язків органу судового виконання та учасників виконавчого провадження.

Виконавчий лист — виконавчий документ, який видається су­дом для примусового виконання: рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, а також вироків, ухвал, постанов у кримінальних спра­вах в частині майнових стягнень; постанов судді або суду в частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення; мирових угод, затверджених судом; рішень товариських судів; рі­шень третейських судів у цивільних справах громадян; рішень іно­земних судів.

Виконавчі документи — письмові документи встановленої форми і змісту, які видаються судовими та іншими юрисдикційними органами як підстава для примусового виконання прийнятих ними рішень, ухвал та інших актів.

Вимагання — вимога передачі державного, колективного або індивідуального майна громадян чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру (тільки для індивідуального май­на) під погрозою насильства над особою, у віданні або під охороною якої перебуває це майно, над потерпілим або близькими йому роди­чами, розголошення відомостей, що ганьблять їх або близьких їм осіб, пошкодження або знищення їхнього особистого майна, держав­ного або колективного майна, що перебуває у їхньому віданні чи під їхньою охороною.

Виморочне майно — майно, яке не має власника або власник його невідомий.

Вина — психічне ставлення правопорушника до своїх дій або до бездіяльності та їхніх наслідків у формі умислу або необережності.

Випадок — юридичний факт, за умови існування якого особа може бути звільнена від відповідальності, оскільки відсутня її вина.

Випадок у праві — суспільне небезпечна подія, яка виключає наявність елемента вини тієї чи іншої особи, а тому не супроводжу­ється кримінальною чи іншою юридичною відповідальністю.

Вирок — акт у кримінальному законодавстві, у якому викладе­но рішення суду щодо винності, покарання та інших питань, пов'я­заних з визнанням винності або невинності підсудного.

Виселення — примусове припинення права користування пев­ним жилим приміщенням, яке допускається тільки на підставах, встановлених законом.

Відновна вартість будинку — вартість будівництва (віднов­лення) аналогічного будинку на відповідний період часу.

Відчуження — передача майна у власність іншій особі, один із способів здійснення власником розпорядчих повноважень.

Відшкодування шкоди — компенсація майнових збитків, за­подіяних шкодою.

Віндикація — спосіб захисту прав власності, за допомогою якого власник може витребувати своє майно з чужого незаконного володіння від недобросовісного володільця, а якщо воно придбане безоплатно, то і від добросовісного набувача, незалежно від того, як це майно вибуло з володіння власника.

Володіння — фактичне панування над речами, що має юридич­не значення, тобто встановлений законом захист від порушення прав.

Галузь права — система юридичних норм, які регулюють пев­ну сферу суспільних відносин специфічними методами правового ре­гулювання.

Гарантійний строк — встановлений стандартами, технічними умовами або договорами строк, протягом якого боржник відповідає перед кредитором за якість переданої речі або виконаної роботи.

Гарантія — один із засобів забезпечення виконання зобов’я­зань, який застосовується виключно у відносинах між юридичними особами.

Грабіж —