Звернення стягнення на житло

У ст. 47 Конституції України чітко визначено, що кожний грома­дянин України має право на житло шляхом створення умов для бу­дівництва житла, придбання його у власність або надання державою та органами місцевого самоврядування безоплатно чи за зменшену плату. У Конституції, Законі “Про власність”, Житловому кодексі України зазначено, що житлові права громадян охороняються зако­ном і ніхто не може бути виселений із приміщення, яке він займає, або обмежений у праві користування жилим приміщенням, інакше як з підстав і у порядку, передбачених законом.

Такий порядок може бути застосований у вигляді як криміналь­ної чи цивільно-правової відповідальності в частині майнових стяг­нень, що застосовується до правопорушника.

У Законі України “Про виконавче провадження” визначені умо­ви і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які, відповідно до закону, підлягають примусовому виконан­ню, у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб і в межах повноважень, визначених Законом, іншими нормативно-пра­вовими актами, а також рішеннями, що підлягають примусовому ви­конанню.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Держав­ну виконавчу службу, що входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Відповідно до Закону України “Про державну виконавчу служ­бу” примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах від­ділів державної виконавчої служби.

Рішення, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою: 1) рішення, ухвали й постанови судів у цивільних спра­вах; 2) вироки, ухвали й постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень; 3) вироки судів у частині позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адмі­ністративні правопорушення; 5) мирові угоди, затверджені судом; 6) рішення, ухвали, постанови господарських судів; 7) виконавчі на­писи нотаріусів; 8) рішення Конституційного Суду України у випад­ках, передбачених законом; 9) не сплачені у строк платіжні вимоги, акцептовані платником; 10) рішення третейських судів відповідно до законів України; 11) постанови, винесені органами (посадовими осо­бами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністра­тивні правопорушення у випадках, передбачених законом; 12) рі­шення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випад­ках; 13) рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном тощо.

Заходами примусового виконання прийнятих рішень є 1) звер­нення стягнення на майно боржника; 2) звернення стягнення на за­робітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням.

У період становлення ринку житла заслуговують на увагу випад­ки, коли у сфері цивільних правовідносин житло може бути грома­дянами втрачено, зокрема через підстави та у порядку, визначеному Законом України “Про виконавче провадження”. Цей Закон введе­ний з 1 липня 1999 р., значно розширив перелік майна, на яке може бути звернено стягнення за рахунок житла, що перебуває у влас­ності громадян (приватних житлових будинків і приватизованого державного житлового фонду).

У ст. 62 Закону України “Про виконавче провадження” передба­чено звернення стягнення на будинок, квартиру, приміщення, зе­мельну ділянку. Звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадить­ся у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого май­на. При цьому в першу чергу провадиться звернення стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що нале­жать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру.

Разом із жилим будинком стягнення звертається також на прилеглу земельну ділянку, що належить боржникові.

У разі звернення стягнення на будинок, квартиру державний ви­конавець запитує відповідні місцеві органи виконавчої влади та ор­гани місцевого самоврядування про належність зазначеного майна боржникові на праві власності та його вартість, а також запитує но­таріальний орган, чи не перебуває це майно під арештом.

Одержавши документальне підтвердження належності боржни­кові на праві власності будинку чи іншого нерухомого майна, дер­жавний виконавець накладає на них арешт шляхом опису й оцінки за їх вартістю на момент арешту та надсилає нотаріальному органу за місцезнаходженням майна вимогу про реєстрацію даного факту.

Необхідно зазначити, що на практиці можуть виникнути різні життєві ситуації, які не однозначно повинні вирішуватися законом.

Так, ст. 62 Закону України “Про виконавче провадження” перед­бачає звернення стягнення на будинок, квартиру в разі відсутності у боржника достатніх коштів для задоволення вимог кредитора, на­приклад, такий випадок може статися при виникненні заборгованос­ті з квартплати. Але відсутність коштів у боржника (боржників) для обслуговування своїх зобов’язань, може виникнути за різних обста­вин. І житло можна втратити не тільки у випадках настання цивіль­ної відповідальності за невиконання угод іпотеки (застава нерухомо­го майна, як спосіб забезпечення зобов’язань), а і за всіма іншими цивільно-правовими угодами, які укладають не тільки підприємці. Ними можуть стати громадяни, що потребують соціального захисту, — діти, хронічно хворі, особи похилого віку, що стали учасниками різ­ного роду угод.

А також зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (навіть у разі відшкодування моральної шкоди), які неминуче мо­жуть виникнути у повсякденному житті. Для прикладу можна на­вести випадки, які виникають у зв’язку з аваріями, ушкодженням здоров’я джерелом підвищеної небезпеки тощо, а також випадки за­подіяння неповнолітніми дітьми шкоди відповідно до ст. 446 Цивіль­ного кодексу, яка відшкодовується в повному обсязі їх батьками, усиновителями або опікунами.

З переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, встановленого ст. 54 Зако­ну “Про виконавче провадження” необачно вилучено, на нашу дум­ку, дуже важливий п. 1 діючого раніше (передбаченого ст. 379 Ци­вільного процесуального кодексу України) додатку № 1, який перед­бачає неможливість звернення стягнення на “Жилий будинок з гос­подарськими будовами або окремі його частини — в осіб, основним заняттям яких є сільське господарство, якщо боржник і його сім’я постійно в ньому проживають”. До речі, такі обмеження на приму­сове відчуження жилого будинку при стягненні на майно боржника закріплені були у Зводі Законів Російської Імперії, звідки перейшли до радянської правової системи. Перелік обмежень щодо конфіскації майна увійшов у вигляді додатку до нового Кримінального кодексу України, відповідно до якого у засудженого та членів його сім’ї не можна було конфіскувати жилий будинок, на відміну від Цивіль­ного процесуального кодексу навіть незалежно від умови, чи займа­ється засуджений сільським господарством. Обмеження для стяг­нення на певні види майна застосовувалися і для державних, коопе­ративних і профспілкових організацій (статті 93, 96, 99 Цивільного кодексу в редакції до 14 жовтня 1992 р. та статей 412-114 Цивіль­ного процесуального кодексу в редакції до 5 травня 1993 р.). Ці нор­ми випливали із самого змісту призначення покарання, а не знищен­ня належних умов для існування. У злочинця чи боржника залишалося саме необхідне майно — житло, з метою продовження ним нормальної життєдіяльності та праці, що спонукало покарану особу до відшкодування боргу за рахунок заробітної плати, інших доходів і не спонукало до вчинення нових правопорушень.

Наша правова система, яка перебуває на стадії свого становлен­ня, у новому Законі відмовилася від таких обмежень, не продублю­вала додатки до Цивільного процесуального та Кримінально-проце­суального кодексів і цим надала правові можливості, за допомогою Державної виконавчої служби, для задоволення вимог кредиторів, позбавити людину житла, що знаходиться на праві власності, йдеть­ся насамперед про одне житло, що забезпечує особисте немайнове право, право, яке гарантовано Конституцією, Концепцією державної житлової політики, Концепцією розвитку житлово-комунального господарства та чинними законами України, що в умовах глибокої економічної кризи призводить до збільшення кількості найменш со­ціальне захищених громадян.

Таке регулювання суспільних відносин, може призвести до ство­рення численного прошарку громадян без житла, які потребувати­муть від держави надання нового житла. Закон не містить відмін­ностей та особливостей при зверненні стягнення на житло, яке на­лежить фізичним чи юридичним особам. Але якщо юридичну особу можна залишити без будинків, то людину — громадянина не можна позбавляти житла (якщо звичайно воно єдине у людини), а якщо це і здійснювати, то тільки у випадках, чітко передбачених законами, які не дозволять цій особі в майбутньому претендувати на поліпшення житлових умов. Мабуть тому і розробники нового Житлового Кодексу, стоячи на захисті інтересів громадян України, у ст. 79 проекту обмежили права власника і вирішили, що відчуження власником при­ватного житла, в якому залишаються проживати члени його сім’ї, можливе лише в разі попереднього укладення договору найму, орен­ди житла між ними. Строк дії договору оренди приватного житла не може бути меншим ніж 3 роки, а якщо у членів сім’ї власника при­ватного житла є неповнолітні діти — до досягнення ними повноліття. Більше того, по цьому шляху йде і судова практика.

У липні 1997 р. Г. звернувся до суду із позовом до Ш. Д. і третьої особи — паспортного відділу Дніпровського району м. Києва — про усунення перешкод у користуванні квартирою і виселення. У заяві по­зивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 22 квітня 1997 р. він є власником квартири, яка належала Ш. С., матері відповідача. Посилаючись на те, що Ш. Д. залишається прописаним і проживає в зазначеній квартирі, чим перешкоджає йому як власнику володі­ти й користуватися нею, Г. просив виселити відповідача з квартири й зобов’язати останнього не чинити йому перешкод у здійсненні права власності на неї. Одночасно він просив зобов’язати паспортний відділ Дніпровського району м. Києва виписати відповідача з квартири.

У зустрічному позові до Г., Ш. С. і третьої особи — біржі “Десятинна” — Ш. Д. просив визнати за ним право власності на частину спір­ної квартири та визнати недійсним договір купівлі-продажу останньої, посилаючись на те, що частина паєнагромаджень у ЖБК належала йо­му і у зв’язку з повною виплатою паю разом зі своєю матір’ю, Ш. С., став співвласником квартири, а тому мати не мала права без його згоди продавати її позивачу.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 жовтня 1998 р. позов Г. було задоволене, у зустрічному позові відмовлено. Президія Київського міського суду дійшла висновку скасувати судові рішення з таких підстав.

Як вбачається зі справи, розглядаючи спір, що виник між власни­ком квартири і членом сім’ї колишнього її власника, суд виходив з того, що при його вирішенні потрібно керуватися нормами Закону від 7 лю­того 1991 р. “Про власність”. При цьому суд не взяв до уваги, що пи­тання, пов’язані з користуванням жилими приміщенням в будинках і квартирах, належних громадянам на праві приватної власності, врегу­льовано нормами гл. 6 розд. III Житлового Кодексу, якими й необхідно керуватися при вирішенні спорів (про виселення з таких приміщень, право користуван­ня ними тощо).

Вирішуючи спір по суті, суд не врахував, що не є підставою для ви­селення членів сім’ї (у тому числі колишніх) власника жилого будинку (квартири) сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи, оскільки їх право користування жилим приміщенням урегульо­вано житловим законодавством, згідно з яким ніхто не може бути ви­селений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві ко­ристування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. З ст. 9 Житлового Кодексу).

Рішення у справі про виселення з відчуженої квартири скасовано.

Звичайно з таким рішенням суду можна погоджуватися або не погоджуватися. Відповідно до судової практики, що склалася в євро­пейських країнах, позивачі повинні довести потребу проживати в помешканні, в якому проживають малозабезпечені, інваліди тощо. У випадку недоведення цього факту власники квартир не можуть до­магатися примусового виселення осіб, що наймають це житло. Але для забезпечення ефективної житлової політики, у відповідності з вимогами Конституції України, необхідно терміново внести допов­нення до ст. 62 Закону України “Про виконавче провадження” і відновити обмежувальну норму, за якою: “не може бути звернено стяг­нення на жилий будинок, квартиру, якщо боржник і його сім’я по­стійно в ньому проживають, крім випадків стягнення на окремі час­тини будинку, квартири, в яких сім’я проживає, якщо жила площа, що припадає на одного члена сім’ї перевищує норми, встановлені Житловим кодексом”, та будинку, квартири, що є у власності сім’ї, в яких сім’я постійно не проживає”. Така норма Закону повинна бу­ти нормою прямої дії, а не додатку, який має іншу правову силу та обов’язковість. До речі, в іншому випадку ці питання так і вирішені в цьому Законі. У ст. 73 “Кошти на які не може бути звернено стяг­нення” прямо визначено виплати, на які не може бути звернено стягнення.

Запропонована норма Закону відповідатиме реальним суспіль­ним відносинам, а у випадку, якщо боржник у своєму будинку чи квартирі постійно не проживає, здає його в оренду, не використовує його як житло, якщо норми, що припадають на членів сім’ї переви­щують норми, встановлені законодавством, то такий будинок, квар­тира, їхні частини можуть бути реалізовані на загальних підставах.

Термінове прийняття таких пропозицій спричинено також недосконалістю та правовою невизначеністю механізму продажу з прилюдних торгів і аукціонів нерухомого майна. У даний час воно регулюється тільки статтями 62, 66 Закону України “Про виконавче провадження” та затвердженим наказом Міністерства юстиції Ук­раїни “Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюд­них торгів з реалізації арештованого нерухомого майна” від 27 жовтня 1999 р., які детально не визначають механізму проведен­ня торгів, але який повинен визначатися ще не прийнятим законом.

Порядок звернення стягнення

Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних тор­гів з реалізації арештованого нерухомого майна визначає умови й порядок проведення прилюдних торгів з продажу квартир, будинків, які є нерухомим майном і на які звернено стягнення відповідно до чинного законодавства, а також розрахунків за придбане майно.

Реалізація нерухомого майна, на яке звернено стягнення, прово­диться за його місцезнаходженням, а якщо таке майно перебуває за межами населеного пункту, — у найближчому населеному пункті або районному центрі.