Положення частини першої цієї статті застосовуються також у випадках, коли неможливість виконати договір про безоплатне надання послуг виникла з вини замовника або внаслідок непереборної сили.

Передбачаючи у ст.ст.901, 903 ЦК України оплатність договору про надання послуг і його ціну як істотну умову договору, законодавець орієнтувався на відносини між підприємствами, а послуги розглядав як вид статутної діяльності юридичної особи або фізичної особи — підприємця. Проте в практиці непоодинокими є випадки укладення безоплатних договорів, як от договір безоплатного користування майном. Тому, передбачаючи можливі випадки при яких надання послуг може здійснюватися на безоплатній основі ЦК запроваджує договір про безоплатне надання послуг.

За договором про безоплатне надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається, в процесі певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Особливістю цього різновиду договору про надання послуг, стосовно основного, який передбачений гл. 63 ЦК, є його неоплатність. Саме ж покриття виконавцем фактичних витрат носить компенсаційний характер витрачених зусиль. Жодних інших коштів, окрім відшкодування замовником не вноситься.

У зв'язку з тим, що договір про безоплатне надання послуг є різновидом основного договору про надання послуг, то на нього поширюються всі положення гл. 63 ЦК, за винятком ст.903 ЦК та частково (щодо обов'язку виконавця оплатити послугу) ст.901 ЦК. Отже, характеризуючи даний договір, вкажемо на його консенсуальність і двостронність. З істотних умов виключається оплатність вказаного правочину, але із зазначенням обов'язку замовника відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, які були ним понесені при виконанні умов договору.

Законодавець поширює положення щодо обов'язку замовника відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору ще на два випадки: 1) неможливість виконати договір про безоплатне надання послуг виникла внаслідок вини замовника; 2) неможливість виникла внаслідок непереборної сили.

Положення ЦК про покладення обов'язку на замовника відшкодувати виконавцеві усі понесені фактичні витрати, необхідні для виконання договору у разі наявності його вини як наслідку неможливості виконати умови договору є своєрідною санкцією, яку застосовує законодавець до замовника за невиконання або неналежне виконання умов договору про безоплатне надання послуг. На ці правовідносини поширюється загальна норма ст.614 ЦК, яка вказує на вину як на підставу відповідальності за порушення зобов'язання. Зокрема особа (в нашому випадку замовник), яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, закон покладає на замовника обов'язок доведення відсутності своєї вини.

Іншою, не менш важливою правовою нормою, є обов'язок замовника відшкодувати виконавцеві понесені ним фактичні витрати на виконання договору, якщо неможливість виконання сталася внаслідок непереборної сили. Під «непереборною» силою необхідно розуміти об'єктивно невідворотні явища, які можна передбачити, але враховуючи сучасний розвиток техніки, відвернути неможливо (цунамі, зсув, землетрус, виверження вулкану. Дія обставин непереборної сили дає підставу для звільнення боржника від відповідальності. Проте положення ЦК щодо договорів про надання послуг не звільняє замовника від обов'язку відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Проте в нашому випадку інститут непереборної сили не є підставою для звільнення від відповідальності, а перш за все — гарантія відшкодування витрат виконавця.

Стаття 905. Строк договору про надання послуг

Строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Ст. 251 ЦК дає поняття строку і терміну в цивільному праві, на відміну від ЦК 1963 р., який застосував бланкетну норму у ст.85, зазначаючи, що порядок обчислення строків позовної давності і інших строків, встановлених кодексом, визначається ст.ст. 86 і 87 Цивільного процесуального кодексу України.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Під «терміном» законодавець розуміє певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строки та терміни можуть бути встановлені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Важливе значення для практики застосування цивільного законодавства має порядок визначення строку та терміну. Кодекс зазначає, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. У той час як терміном є календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати. Ст.ст.253-255, 530, 531 ЦК регулюють питання, пов'язані з початком перебігу і закінченням строку, порядком вчинення дій в останній день строку, визначенням строку (терміну) виконання зобов'язань, достроковим виконанням зобов'язань. Отже, ЦК України відійшов від традицій попереднього кодексу, йдучи шляхом детальної регламентації строків і термінів без застосування бланкетних норм, які відсилають до процесуальних норм ЦПК України. Отже, під час застосування коментованої статті, в частині визначення строку договору про надання послуг мають застосовуватися загальні положення про строки і терміни кодексу.

Також важливе значення для тлумачення даної статті має положення, закріплене в ст.631 ЦК — строк договору. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть установити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Окрім ЦК (ст.ст. 631, 905) поняття «строк договору» вживається в цілій низці інших нормативно-правових актів: Закон України «Про оренду державного і комунального майна» (ст.17), Закон України «Про лізинг» (ст.8), Закон України «Про страхування» (ст.16). У цих актах термін «строк договору» вживається як синонім слів «строк дії договору».

Стаття, що коментується, зазначає, що строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Це означає, що сторони при укладенні договору про надання послуг, визначаючи таку істотну його умову як строк договору діють на власний розсуд і основним фактором виступає домовленість сторін, що є дієвим підтвердженням дії принципу свободи договору. Проте законодавець встановлює виняток із загального правила у разі наявності якого домовленість сторін щодо встановлення строку договору не враховується — «якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами» (ч. 1 статті, що коментується). Мається на увазі пряма вказівка на строк договору у нормативно-правовому акті, який врегульовує окремі види договорів про надання послуг (незрозумілим є виокремлення в диспозиції статті закону й іншого нормативно-правового акту, якщо можливо було вжити їх разом — «...якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами».

У практиці Прийнято визначати строки дії договорів про надання послуг, які за своєю суттю є такими, що за загальним правилом необхідні замовнику постійно (послуги із постачання електроенергією, паливом, водою, газом). Строк дії таких договорів встановлюється з метою періодичного погодження умов, що потребують зміни після закінчення встановленого строку. Строк дії договору передбачається встановлювати навіть в договорах про надання послуг електрозв'язку (п. 7 Типового договору про надання послуг електрозв'язку від ЗО серпня 1999 р.).