Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Новелою у цивільному законодавстві є правова регламентація нового правового інституту — договору про надання послуг. Включення даного правочину у ЦК є закономірним процесом, який спрямований не лише на розширення інститутів зобов'язального права з метою проведення більш детальної правової регламентації вже існуючих договорів, й тих, що не піддавалися правовому регулюванню в ЦК 1963 р., а й важливим напрямком реформування приватного права України, надання йому статусу певної довершеності та водночас, упевненості щодо стабільності в майбутньому. Включення договору про надання послуг у ЦК також зумовлене тим, що ЦК 1963 р., регулюючи окремі договори на надання послуг (комісію, доручення, перевезення та ін.) не мав змоги повністю охопити всю різноманітність таких договорів, негативним наслідком чого стала або ж повна відсутність їх правового регулювання, або регулювання на рівні відомчих нормативних актів, що не лише відкинуло їх поза межі цілісного кодифікованого приватноправового нормативного акта ЦК 1963 р., а й призвело до значних прогалин у цивільному законодавстві. Крім цього ст.177 ЦК розглядає послуги як самостійний об'єкт цивільного права, що є вагомим аргументом, який підтверджує право договору на надання послуг на існування. Якщо звернутися до етимології слова «послуга», то під ним розуміється: 1) «дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому»; 2) «діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб; обслуговування». Друге значення більше відображає поняття послуги в правовому розумінні. Законодавець вживає поняття «послуги» у цілій низці як законодавчих, так і підзаконних нормативно-правових актів, починаючи від Цивільного кодексу України, який розглядає «послуги» як об'єкт цивільних прав (ст.177 ЦК) і завершуючи рядом інших: Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 р., Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р., Закон України «Про зв'язок» від 22 грудня 1999 р., Закон України «Про поштовий зв'язок» від 10 квітня 2001 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про організацію та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)» від 28 червня 1997 р., Наказ Держстандарту «Про затвердження Правил обов'язкової сертифікації готельних послуг» від 27 січня 1999 р., Наказ Міносвіти, Мінекономіки, Мінфіна «Про затвердження Порядку надання платних послуг державними навчальними закладами від 27 жовтня 1997 р. тощо. Незважаючи на застосування поняття „послуги» в багатьох чинних нормативних актах, жоден із них, у тому числі й ЦК не дають його єдиного визначення. Сталим є лише розуміння послуги як дії, що приносить користь. Принциповим для правильного розуміння «послуг» як об'єкта цивільних прав є їх відмежування від «робіт». Зокрема «роботи» — це діяльність, результати якої мають матеріальний вираз і можуть бути реалізовані для задоволення потреб фізичних чи юридичних осіб. У той час як «послуги» — це діяльність, результати якої не мають, як правило, матеріального виразу, вони реалізуються і споживаються в процесі здійснення цієї діяльності. Тобто коли ми ведемо мову про «роботи», то маємо на увазі певний кінцевий результат, який виражається в певній матеріальній формі — житловий будинок, який здано замовнику підрядником за договором будівельного підряду, тобто ми споживаємо результат певної роботи. І навпаки, коли ми вестимемо мову про «послуги», то маємо на увазі не сам результат, який споживається при виконанні робіт, а дії, які призвели до нього. Наприклад, унаслідок надання юридичних послуг, громадянин компенсував 10 000 тисяч гривень моральної шкоди, завданої йому незаконними діями органів досудового слідства.

Стаття, що коментується, вперше в цивільному законодавстві України дає визначення договору про надання послуг, вказуючи, що за даним договором одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається, в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу. Слід указати, що Україна не є новатором у правовому закріпленні договору про надання послуг. Цим шляхом пішли багато інших країн світу, в тому числі і Російська Федерація (ст.779 ГК РФ). Проте коріння цього правочину сягає ще римського класичного права, яке розробило договір найму послуг (Locatio-conductio operarum). За цим договором одна сторона (виконавець) брала на себе зобов'язання виконати на користь іншої сторони (наймача) певні послуги, а наймач брав на себе зобов'язання оплатити за ці послуги встановлену винагороду. Цей договір, на відміну від Locatio-conductio operis, метою якого було надання підрядником готового результату роботи, мав своїм предметом виконання окремих послуг.

За договором про надання послуг виконавець зобов'язується виконати певні дії або здійснити певну діяльність, які, як правило, не мають матеріального результату (наприклад, послуги зв'язку, освітні послуги, спортивно-оздоровчі та ін.). Деякі послуги можуть мати матеріальний результат. Так, медичні послуги із надання стоматологічної допомоги (пломбування хворого зуба, встановлення коронки) можуть мати такий результат, а лікування в терапевта аж ніяк. Проте слід зазначити, що всім послугам властива одна спільна ознака — результату передує здійснення дій, які не мають матеріального змісту (медичне обстеження). Тому доцільно знову повторити: «при наданні послуг продається не сам результат, а дії, які до нього призвели». Отже, предметом договору про надання послуг є виконання певних дій або здійснення певної діяльності, які не мають матеріального результату.

Сторонами договору про надання послуг є виконавець та замовник. Оскільки стаття не містить жодних обмежень щодо суб'єктного складу зобов'язання, то можна стверджувати, що і виконавцем, і замовником можуть бути фізичні (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) і юридичні особи (підприємства, установи, організації усіх форм власності і господарювання). Також слід згадати і фізичну особу — підприємця як суб'єкта вказаного зобов'язання.

Проте спеціальний суб'єктний склад цього договору може передбачатися законом або випливати з характеру послуги. Наприклад, лише юридична особа може виступати виконавцем за договором про надання послуг телефонного зв'язку (Закон України «Про зв'язок»), лише юридична особа — вищий навчальний заклад вправі надавати освітні послуги і видавати диплом про вищу освіту (Закон України «Про вищу освіту»). Якщо вказувати на замовника, то лише юридична особа може ним виступати у договорі про надання аудиторських послуг (Закон України «Про аудиторську діяльність»).

Чинне законодавство встановлює перелік видів послуг, які можуть надаватися виконавцем у разі наявності ліцензії (Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»). До таких послуг належать медичні, аудиторські, освітні послуги, послуги радіозв'язку та телефонного зв'язку та ін.

Стаття, що коментується, вказує на сплатний характер договору про надання послуг, покладаючи на замовника обов'язок оплатити послугу. Проте ст.904 ЦК передбачає укладення договору про безоплатне надання послуг із відшкодуванням виконавцеві фактичних витрат, необхідних для виконання договору. Договір про надання послуг є двосторонньозобов'язувальним, оскільки і виконавець, і замовник наділені як правами, так і обов'язками. На виконавця покладено обов'язок надати послугу і надано право на одержання відповідної плати або відшкодування фактичних витрат, необхідних для виконання договору. Замовник у свою чергу зобов'язаний оплатити послугу і наділений правом вимагати належного надання послуги з боку виконавця. Необхідно вказати на консенсуальність договору про надання послуг, оскільки він вважається укладеним не з моменту передачі певної речі, як це властиво реальним договорам, а з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Форма договору про надання послуг, як правило, письмова. Вимоги до форми договору встановлені у ст.639 ЦК і поширюються на всі види договорів, в тому числі і на договір про надання послуг.

Частина 2 статті, що коментується, зазначає, що положення глави 63 ЦК можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Тобто положення даної глави поширюється на всю низку договорів, предметом яких є надання послуги, яка споживається, в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, які як передбачені в Цивільному кодексі України поза межами глави (перевезення, страхування, транспортне експедирування, зберігання, доручення, комісія, управління майном та ін.), так і не передбачені кодексом, а містяться в інших нормативно-правових актах — Законі України «Про аудиторську діяльність», Законі України «Про зв'язок» та ін. Окрім цього, положення цієї глави поширюються на інші види договорів, які не передбачені законодавством взагалі, але мають своїм предметом надання послуг.

Договір про надання послуг може бути публічним договором (ст.633 ЦК), у якому одна сторона — підприємець бере на себе обов'язок здійснювати надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Так до публічного договору про надання послуг можна віднести договори про надання послуг зв'язку, медичних, готельних, туристських та інших подібних послуг.

Значна кількість договорів на надання послуг укладаються шляхом приєднання до договору, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (ст.634 ЦК).