Характеристика факторів економічного середовища

 

Міжнародне економічне середовище – сукупність природно-географічних та економічних чинників, що визначають напрями розвитку й особливості міжнародних економічних відносин.

Чинники природно-кліматичного середовища й географічного розташування справляють як безпосередній вплив, що проявляється в процесі встановлення й підтримки економічних відносин, так і довгостроковий вплив (рис. 2.3).

 

Віддаленість від центру в розташуванні

Географічні та природно-кліматичні чинники

Віддаленість, кількість та характер потенційних партнерів

 

Клімат

Забезпеченість мінеральними ресурсами

Природний ландшафт

Характер кордонів

Вихід до моря, наяв-ність судноплавних рік

 

Рисунок 2.3 – Географічні й природно-кліматичні чинники

Економічні чинники визначаються рівнем економічного розвитку, місцем розташування та організаційною структурою держав (країн) світу, які систематизують за різними ознаками (рис. 2.4).

 

За географічною (регіональною) ознакою

За організаційною ознакою

Класифікації країн світу

 

За економічною ознакою

Структура господарства

Основні типиекономічної системи

Ступінь розвиненості ринкових відносин

Рівень самоорганізації економіки

Рівень доходу (ВВП на душу населення)

Соціально-економічні ознаки

Рівень економічної свободи

Тип конкурентоздатності національних економік

 

 

Рисунок 2.4 – Систематизація країн світу

 

За географічною (регіональною) ознакою країни світу поділяють на країни: Європи й Центральної Азії (27), Північної Америки (2), Латинської Америки та басейну Карибського моря (31), Середнього Сходу й Північної Африки (14), Південної Азії (8), африканські країни, що розташовані південніше Сахари (48).

Систематизація за організаційною ознакою розподіляє країни на групи залежно від участі в міжнародних організаціях, конференціях, нарадах тощо, найбільш впливовими серед яких є організації системи ООН.

Найістотнішою є економічна ознака, яка дозволяє варіативність систематизації:

- структура господарства (промислово розвинені, аграрні, аграрно-промислові, промислово-аграрні);

- ступінь розвиненості ринкових відносин (з розвиненою ринковою економікою, з ринковою економікою, з централізовано плановою економікою);

- рівень самоорганізації економіки (зрілі економіки, уразливі економіки);

- основні типи економічної системи (вільне підприємництво, узгоджене вільне підприємництво та адміністративно-командна система, розподільчий соціалізм, ринковий соціалізм);

- рівень доходу (ВВП на душу населення): з низьким, нижче середнього, вище середнього, високим рівнем доходу;

- соціально-економічні ознаки (розвинені, країни, що розвиваються, країни з перехідними економіками);

- тип конкурентоздатності національних економік (за М. Портером) (конкуренція на основі факторів виробництва, конкуренція на основі інвестицій, конкуренція на основі нововведень, конкуренція на основі багатства);

- рівень економічної свободи (вільні (8 країн, у т.ч. США, Нова Зеландія, Сінгапур), у значній мірі вільні (62 країни, у т.ч. європейські країни), у значній мірі не вільні (60 країн, у т.ч. країни Східної Європи, СНД, більшість країн, що розвиваються), пригнічені 17 країн, у т.ч. Іран, Лівія, Куба, Північна Корея).

Найбільшого реформування зазнала класифікація країн за соціально-економічними ознаками (характер економіки (ринковий або перехідний), рівень соціально-економічного розвитку, галузева структура господарства, рівень і якість життя): від формаційного підходу (капіталістичні, соціалістичні, країни, що розвиваються) до започаткованого ООН з 1994 р., який виділяє промислово розвинені країни (ПРК), країни, що розвиваються (РК), країни з перехідною економікою (ПК).

Ведуча роль у світовому господарстві належить групі промислово розвинутих країн, до яких відносять держави, ВВП на душу населення в яких перевищує 12 тис. дол. США. До цієї групи входять (відповідно до класифікації країн у «Світовому економічному огляді ООН»): усі країни Західної Європи (Австрія, Німеччина, Великобританія, Італія, Ірландія, Франція, Іспанія, Португалія, Фінляндія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Греція, Швейцарія, Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн), США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Ізраїль, Туреччина і Мексика. На ці країни припадає 55% світового ВВП.

Група країн, що розвиваються, включає країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки, на які припадає 28% світового ВВП. Більшість з них були колоніями і напівколоніями капіталістичних держав, в них йде формування національного капіталу. З погляду розвитку економічного потенціалу, участі в міжнародному поділі праці і положення у світовому господарстві 121 держава, що розвивається, класифікується виходячи з методик ООН, МБРР і ОЕСР.

1. За системою класифікації ООН виділяють три групи країн, що розвиваються: 44 – найменш розвинуті країни; 88 – не експортери нафти – власне країни, що розвиваються; 13 – країн, що видобувають і експортують нафту.

2. За класифікаційною системою Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР) 208 країн і незалежних територій поділяютьза критерієм рівня доходу на одного жителя країни (за поточним курсом обміну національної валюти):

- з низьким рівнем доходу (менше 875 дол. США) – 54 країни (26%);

- з рівнем доходу нижче середнього (876-3465 дол. США) – 58 країн (29%);

- з рівнем доходу вище за середній (3466-10725 дол. США) – 40 країн (19%);

- з високим рівнем доходу (більше 10726 дол. СМА) – 56 країн (27%).

3. Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) включає країни, не охоплені статистикою ООН, і виділяє: 61 країну з низьким рівнем доходу; 73 країни із середнім рівнем доходу; 11 нових індустріальних країн; 13 країн-членів ОПЕК.

Серед країн, що розвиваються, на початку 60-х рр. ХХ ст. виділилася група країн з більш розвинутою економікою, які іменують новими індустріальними країнами. Відповідно до методики ООН, виділяють критерії, за якими ті або інші держави відносяться до «нових індустріальних країн»:

1) обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення;

2) середньорічні темпи його приросту;

3) питома вага обробної промисловості у ВВП (повинна складати більш 20%);

4) обсяг експорту промислових виробів і їхня частка в загальному вивозі;

5) обсяг прямих інвестицій за кордон.

Відповідно до цих критеріїв до «нових індустріальних країн» відносять:

- країни першого покоління: чотири «малих дракони» Південно-Східної Азії (Південну Корею, Тайвань, Сінгапур, Гонконг), а також НІК Латинської Америки – Аргентину, Бразилію, Мексику;

- країни другого покоління – Малайзія, Таїланд, Індія, Чилі;

- країни третього покоління – Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія, Венесуела, Колумбія, Перу, Уругвай;

- країни четвертого покоління – Філіппіни, Китай та інші.

Як підсумок з'явилися цілі зони «новоіндустріальності», полюса економічного росту, що поширюють свій вплив на прилеглі регіони. У значній мірі НІК властиве своєрідне змагання між двома моделями розвитку НІК – азіатською і латиноамериканською. Перша, азіатська, – передбачає розвиток національної економіки з переважною орієнтацією на зовнішній ринок, експорт. Цієї моделі дотримувалися наприкінці ХІХ ст. США, після Другої світової війни – західноєвропейські країни, Японія, а надалі – НІК Азії.

Друга модель, латиноамериканська, – орієнтована на імпортозаміщення, яке дозволяє створити ряд нових виробництв, підвищити рівень самозабезпеченості по багатьом позиціям, для чого необхідний «спеціальний» режим функціонування національної економіки, заснований на відсутності конкуренції з боку іноземних компаній, дешевих кредитах і т.п. Вона у значній мірі властива латиноамериканським НІК. На практиці стадію імпортозаміщення пройшли більшість країн, що розвиваються, у тому числі і «нові індустріальні країни» Азії. Але як основну лінію модернізації економіки вони реалізували більш ефективну модель експортоорієнтованої економіки, що містить у собі використання політики імпортозаміщення протягом визначеного періоду.

Особливе положення у світі, що розвивається, за показниками ВВП на душу населення зайняли країни-експортери нафти, насамперед країни-члени ОПЕК. У таких країнах, як Кувейт, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Саудівська Аравія виробництво ВВП на душу населення наближається до виробництва у високорозвинених країнах. Але в групу країн-експортерів нафти входять країни з різним вихідним рівнем розвитку, різними соціально-економічними і політичними режимами.

Досить велику групу країн, що розвиваються, складають найменш розвинуті країни. Відповідно до класифікації ООН сьогодні це 47 країн, у т.ч. розташовані в Тропічній Африці (32), Азії (10), Океанії (4), Карибському басейні (1). Ця група країн не має розвіданих запасів корисних копалин, у них немає не тільки обробної, але й видобувної промисловості. Сільське господарство відстале і малопродуктивне. Зберігається сильна нерівність у розподілі доходів, бідність і нестаток більшості населення. Переважає натуральний тип господарства, хоча в більшості цих країн йде поступовий розвиток його ринкової організації. Не маючи умов навіть для розвитку експортного виробництва, вони не змогли домогтися істотних зрушень в економіці. Більш того, у багатьох з них рівень виробництва ВВП на душу населення нижче, ніж 30-40 років тому, хоча цим країнам надається пільгова економічна допомога й особливий митний режим.

Країни з перехідною економікою – це угруповання держав, які перебувають у процесі реформування політичної та соціально-економічної структури, трансформації існуючих тут раніше адміністративно-командних економічних систем у ринкову економіку. Це сукупність постсоціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські республіки.

Основними моделями здійснення зазначених ринкових трансформацій є: перша – модель «шокової терапії», або швидких радикальних реформ (Польща, меншою мірою Чехія, частково Естонія); друга – модель поступового, повільного або еволюційного реформування; цю модель визначають як «градуалістський підхід» (більшість держав Східної та Центральної Європи та весь регіон СНД). Слід враховувати неоднакові стартові умови, різний час започаткування перетворень: 80-ті рр. ХХ ст. – в країнах Центральної та Східної Європи, початок 90-х рр. – у пострадянських республіках.

Основні напрями системних ринкових перетворень, що мають бути реалізовані в процесі трансформації усіх перехідних суспільств:

1. Перегляд ролі держави, який серед іншого передбачає: проведення законодавчої реформи, складовими якої є конституційна, майнова, банківська, контрактна та інші реформи; реформування законодавчих інститутів; регулювання діяльності природних монополій; реалізацію необхідних інструментів та інституційних механізмів непрямого керування економікою, а саме — податкової системи, контролю за бюджетом і видатками, інститутів непрямого кредитно-грошового регулювання; відповідні зміни у соціальній сфері, тобто створення системи страхування від безробіття при непрацездатності, реформування системи соціальних послуг (охорони здоров'я, освіти тощо), пенсійного забезпечення.

2. Макроекономічна стабілізація, основними інструментами якої є проведення жорсткості податкової та кредитної політики, вирішення проблеми надлишкової грошової маси, перегляд показників витрат з метою врегулювання зовнішніх розрахунків.

3. Розвиток приватного сектору, приватизація, реформа виробничої структури передбачають спрощення процедур закриття й відкриття підприємств; оформлення права приватної власності; чітке формування та розподіл права власності (власність на землю, промисловий капітал, житловий фонд і реальну нерухомість); галузеву й виробничу реформу, ліквідацію монополій.

4. Реформа цін і ринків – реформування всіх видів ринків: ринку товарів і послуг, праці, фінансового ринку тощо, лібералізацію цін, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вивільнення структури заробітної плати, реформування процентних ставок.

Нерівномірність розвитку країн в залежності від цілей аналізу визначається по-різному. У публіцистиці, популярних виданнях і загальнополітичних оцінках часто використовують поняття «центри економічної сили», до яких відносять Північноамериканський регіон, Західну Європу, Азію (Японію, Китай Індію).

До числа понять, прийнятих у популярному викладі проблем світової економіки, відносять і «полюси світової економіки». При цьому передбачається розподіл на «багату» Північ і «бідний» Південь. За цими популярними висловами криються досить серйозні реалії нерівномірності розвитку і геополітичні проблеми. Так, знаменитий вислів «Діалог Північ – Південь» означав в 80-ті рр. ХХ ст. завершення серії міжнародних переговорів щодо розв’язання протиріч між розвинутими і країнами, що розвиваються.