Докази економічної ефективності в охороні здоров'я й міркування

 

систематичний пошук в економічній літературі не виявив доказів економічної ефективності ступінчастого підходу допомоги. Докладна інформація про методи, які використовувалися для систематичного пошуку в економічній літературі, описані в главі 3, розділ 3.6.1.

 

Від доказів до рекомендацій

 

У попередній настанові рекомендоване прийняття моделі ступінчастої допомоги для проведення психологічних та фармакологічних втручань при депресії (модель також використовувалося а настанові NICE з тривоги [NICE, 2004b]). З того часу з’явилося мало доказів на пряму підтримку моделі (Hakkaart-van Roijen et al., 2006; Van Straten et al., 2006; Clark et al., 2008) разом з більш широким її застосуванням в низці втручань зі спільної допомоги. Вона також була прийнята програмою IAPT (Department of Health, 2007) в якості рамок надання послуг. На думку ГРН, модель ступінчастої допомоги залишається найбільш розвиненою системою забезпечення доступу до економічно ефективних втручань для широкого кола людей з депресією, особливо, якщо вони підтримуються системами рутинного моніторингу результатів, які гарантують, що є системи на місці, які дозволяють швидко перейти на іншу сходинку допомоги тим, хто не отримав ніякої користі від втручання низької інтенсивності. ГРН схвалила модель, викладену в попередній настанові, але внесла деякі зміни в структуру і зміст моделі в світлі змін до рекомендацій цієї оновленої настанови. Модель представлена на рис. 1 у розділі 2.4.7.

Сучасні моделі знаходяться в стадії розробки (наприклад, Richards & Suckling, 2008), що дозволить системам надання послуг здійснювати моніторинг та аналіз ефективності моделі ступінчастої допомоги. Подальші дослідження, проте, необхідні для вирішення питань ефективності та прийнятності ступінчастої допомоги при депресії.

 

Спільний догляд

 

Вступ

Походження спільної медичної допомоги при депресії йде від стурбованості щодо неадекватності багатьох наявних на даний час видів лікування та розробок в галузі хронічних соматичних розладів. У багатьох попередніх дослідженнях професіонали з психіатрії забезпечували розширення штату співробітників в установах первинної медичної допомоги та здійснювали координаційну роль (Katon et al., 1995; Katon et al., 1996; Unutzer et al., 2002). Прте, інші спеціалісти, в тому числі медсестри первинної допомоги (Mann et al., 1998; Hunkeler et al., 2000; Rost et al., 2000) або випускники без професійної підготовки в психічному здоров'ї, (Katzelnick et al., 2000; Simon et al., 2000) взяли на себе цю роль. Більшість досліджень були із США. У Великобританії в одному дослідженні роль координаторів виконували медичні сестри, але це не поліпшило ні прийом пацієнтами антидепресантів, ні результати в порівнянні з допомогою звичайних лікарів загальної практики (Mann et al., 1998); пізніші дослідження використовували професіоналів психічного здоров'я або парапрофессіоналів (Chew-Graham et al., 2007; Richards & Suckling, 2008; Pilling et al., 2010).

У Великобританії існує побоювання, що немає достатньо професіоналів психічного здоров'я для забезпечення підвищення віддачі і координації первинної медичної допомоги усім пацієнтам з депресією. медсестри первинної допомоги мають підвищенний попит на свою роботу і час, і багато з них також не зацікавлені в роботі з пацієнтами з психологічними проблемами (Nolan et al., 1999). Таким чином, малоймовірно, що практичні медсестри візьмуть на себе значну роль у рутиній допомозі пацієнтам з депресією. Основними ініціативами NHS щодо кадрів для первинної медичної допомоги з психічного здоров’я стало призначення нових випускників (Department of Health, 2000; Department of Health, 2003), які можуть потенційно вплинути на цю ситуацію. Поява цих повідомлень була недавно замінена на розробку програми IAPT, де роль персоналу низької інтенсивності (у багатьох випадках розвиток ролі працівників первинної медичної психіатричної допомоги) має елементи, які є загальними для цілої низки втручань спільної допомоги.

Кілька останніх мета-аналізів спільної медичної допомоги підтримали статистичну та клінічну ефективність моделі з депресії (Badamgarav et al., 2003; Neumeyer-Gromen et al., 2004; Gilbody et al., 2006; Whittington et al., 2009), але не обов'язково ефективності витрат (Ofman et al., 2004; Gilbody et al., 2006). Інші пов'язані відгуки були зосереджені на використанні ведення випадку депресії (Gensichen et al., 2006), який вони визначають як ”втручання наступності медичної допомоги, включаючи принаймні, систематичний моніторинг симптомів. Подальші елементи були, можливо, такі як координація та оцінка результатів лікування та організація направлень. Враховуючи це досить широке визначення, ГРН не вважає, що окремий аналіз ведення випадку і спільної допомоги недоречний, особливо у світлі значнтих відмінностей в тривалості і складності втручань, які розглядаються в мета-аналізах, описаних вище.

Величина ефекту на депресивні та пов'язані з ними симптоми, описані в оглядах Badamgarav і колег (2003), Neumeyer-Gromen і колег (2004), Gilbody і колег (2006) і Whittington і колег (2009), як правило, скромніша в межах від 0,25 (95% ДІ: від 0,18 до 0,32) (Gilbody et al., 2006) до 0,75 (95% ДІ: від 0,70 до 0,81) (Neumeyer-Gromen et al., 2004), при цьому більшість оглядів повідомляли про величину ефекту на нижньому кінці зазначеного діапазону. Огляд Whittington і колег (2009) є єдиним оглядом, який намагався порівняти ефективність спільної допомоги з ефективністю моделі, коли професіонал прикріплений до пацієнта і несе за нього відповідальність (Bower & Sibbald, 2000).

 

Існуюча практика

Ступінь забезпечення допомоги в NHS у Великобританії вже було розглянуто в розділі 5.3, і, як видно з цього розділу, офіційне надання спільної допомоги в NHS не дуже очевидне, хоча деякі її елементи стають доступними через програми IAPT з втручанням низької інтенсивності, в тому числі лікарської терапії (Peveler et al., 1999), надання доромоги (Gensichen et al., 2006) і інших (Grayer & Rudge, 2005).

Визначення

Викладено в розділі 5.3.