Публічне і приватне право як підсистеми права (правові спільності)

Систему права умовно можна поділити на дві підсистеми (пра­вові спільності).

Підсистема (правова спільність) публічного права — сукуп­ність погоджених норм, що регулюють державні, міждержавні і сус­пільні відносини; структурно поділені по галузях, підгалузях і інститу­тах (галузі — конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, митне, міжнародне публічне, міжнародне гуманітарне право та ін.);

Підсистема (правова спільність) приватного права — сукуп­ність погоджених норм, що регулюють майново-вартісні відносини й особисті немайнові відносини; структурно поділені на галузі, підга­лузі і інститути (галузі — цивільне, сімейне, авторське, торговельне, житлове, земельне, трудове, міжнародне приватне право та ін.).

Публічне і приватне право — це грані права, з одного боку, різні (мають своє особливе призначення і сферу застосування), а з іншо­го боку — взаємозалежні (їх не можна штучно Протиставляти й ізолю­вати одне від одного). Правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне і публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова, особливо європейсько-контине­нтальна, юридична наука визнає поділ права на приватне і публічне до певної міри умовним, але необхідним.

Критеріями віднесення норм до приватного чи публічного права як до підсистем права (або правових спільностей) є такі: 1) інтерес (пуб­лічний, державний інтерес — публічне право, приватний — приватне право); 2) предмет правового регулювання (правові норми, що регу­люють майнові відносини, — приватне право; правові норми, що регу­люють немайнові відносини, — публічне право); 3) метод правового регулювання (у публічному праві — метод субординації, у приватно­му — координації); 4) суб'єктний склад (держава, його органи, а також приватні особи — публічне право; приватні особи — приватне право).

Відмінності між публічним і приватним правом:

Предметрегулювання
публічне право (державний інтерес) — відносини між державними органами або між державою і приватними особами (між нерівними суб'єктами)	приватне право (приватний інтерес) — відносини приватних осіб між собою (між рівними суб'єктами)
— сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарата держави, адміністративних відно­син, державної служби, кримінального пе­реслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій тощо	— сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відно­син, спадкування, вільного переміщення товарів, по­слуг і фінансових засобів тощо
Метод	регулювання
публічне право — імперативний — владно-авторитарний, дирек­тивний, суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Передбачає заборони, обов'язки, покарання	приватне право — диспозитивний — автономний, побудований на заса­дах автономії, юридичної рівності су­б'єктів, угоді сторін, не співпідпоряд-кованості їх між собою, на відносинах координації (метод «горизонталі»). Передбачає дозволи, заохочення, рекомендації
Основні ознаки
публічне право	приватне право
1) орієнтується на задоволення публічних інтересів; 2) характеризується однобічним волевиявленням суб'єктів права; 3) має широку сферу обговорення; 4) передбачає ієрархічні (субор-динаційні) відносини суб'єктів; 5) містить норми загальні і без­особові, що мають нормативно-орієнтуючий вплив; 6) характеризується перевагою директивно-обов'язкових норм, розрахованих на пряме застосу­вання санкцій, пов'язаних зобме­женнями у використанні ресурсів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми ками і діями;	1) орієнтується на задоволення при­ватних, корпоративних інтересів; 2) характеризується вільним волеви­явленням суб'єктів при реалізації сво'іЧправ; 3) широко використовує договірну форму регулювання; 4) передбачає рівні відносини су­б'єктів права; 5) містить норми, що звернуті до су­б'єктивного права і гарантують судо­вий захист; 6) характеризується перевагою диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за своїми обов'язками. 7) зберігає класичну юридичну тех­ніку.

Поділ системи права на публічну і приватну підсистеми (або правові спільності) здійснюється об'єктивно і не залежить від суб'єктивної волі. Він визначається природою права, його особливими соціальними функ­ціями, спрямованими на вираження інтересів особи, соціальних груп, суспільства, держави. Такий поділ зумовлений відносною відособленіс­тю держави і суспільства як соціальних інститутів, що мають власні інте­реси в різних сферах. Між публічним і приватним правом існують відно­сини органічного взаємозв'язку і взаємодії, завдяки яким забезпечується життєдіяльність системи права і правової системи. У громадянському суспільстві і правовій державі інтереси приватні не можуть бути поглинені Інтересами публічними. А приватні інтереси не можуть цілком перебува­ти за межами інтересів публічних, оскільки кінцевою метою публічно­го права в демократичній державі є забезпечення прав людини.

Перевага в галузі права публічних (або приватних) засад не виклю­чає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і відповідно псиного поєднання імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права. У дійс­ності існують сфери правового регулювання, де приватне і публічне право тісно взаємодіють, взаємно проникають одне в одне; і найчастіше цс відбувається в сфері нормативно-правового регулювання економіч­них відносин. Повною мірою це стосується і сфери охорони цивільних прав, здійснюваної засобами і приватного, і публічного права². Проце­суальним галузям права — цивільному процесуальному праву і кримі­нальному процесуальному праву — властиві елементи як диспозитивного, так і імперативного методу, при превалюванні одного з них. Зрозуміло, система методів правового регулювання перебуває в постійно­му русі, динаміці.

Нині в системі європейського права активно розвивається третя під­система (правова спільність) права — соціальне право, що впливає на структуру підсистем (правових спільностей) публічного і приватно­го права, відтягуючи на себе ті галузі, що поєднують засади публічного і приватного права (трудове, екологічне, земельне та ін.). Таким чином, намітився перехід до тріади підсистем (правових спільностей) пра­ва — «публічна-приватна-соціальна».