Романо-германська цивільно-правова сім'я



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Романо-германська цивільно-правова сім'я



Загальна характеристика. Романо-германська цивільно-правова система (сім'я континентального права) поєднує велику частину країн Європейського континенту (за винятком Великої Британії), а також величезну кількість країн, розташованих в інших частинах світу (Африка, Латинська і Південна Америка, Азія (Близький і Далекий Схід)), що або в силу колонізації європейських країн, або внаслідок рецепції сприйняли правові особливості і традиції Старого Світу чи запозичили у нього окремі елементи. Право країн, що входять у досліджувану правову сім'ю, поєднує таке загальне явище, як рецепція права Давнього Риму, що стала визначальним моментом у розвитку сучасного цивільного права. У своєму становленні романо-германська цивільно- правова система пройшла ряд етапів, кожен з яких тією чи іншою мірою пов'язаний з Римським правом: а) збирання матеріалів, що стосувалися Римського права; б) вивчення в Європейських університетах доктрини Римського приватного права; в) переосмислення догми Римського права крізь призму теорії природного права, що завершилося формуванням актів цивільного законодавства. Сприйнявши основні цивільно-правові поняття, конструкції і техніку викладу нормативно- правового матеріалу, континентальні правові системи тим самим продовжують традиції Римського права, являючи собою результат його якісного розвитку, але аж ніяк не його копію.

Правові системи континентальної Європи сприйняли фундаментальний поділ права на приватне й публічне, поняття яких були запропоновані ще римським юристом Ульпіаном: «Публічне право є те, що відноситься до положення римської держави; приватне — яке відноситься до користі окремих осіб». Представниками романо-германської правової доктрини пропонувалося безліч критеріїв зазначеної глобальної диференціації права, центральне місце серед яких займає «інтерес». Публічне право забезпечує і захищає інтереси суспільства і держави, визначає його організацію й основні принципи функціонування, регулює відносини, обов'язковим учасником яких є суб'єкт, наділений владними повноваженнями. Приватне право покликане забезпечувати і захищати інтереси юридично рівних приватних осіб, регулюючи відносини лише між названими суб'єктами. Тим самим для всіх юристів досліджуваної правової сім'ї очевидно, що «відносини між правлячими і керованими висувають свої, властиві їм проблеми і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між приватними особами. Загальний інтерес і приватні інтереси не можуть бути зважені на однакових вагах» .

В основу дуалізму континентального права може бути також по-кладено і метод правового регулювання відносин. Публічному праву властивий імперативний метод, який виключає який-небудь розсуд, свободу вибору, що породжує відносини субординації. Приватному праву притаманний диспозитивний метод, що наділяє юридично рівних суб'єктів деякою свободою саморегуляції відносин, поряд із запропонованим державою варіантом поведінки.

Однак, який би диференціюючий критерій не був обраний, традиційно основу приватного права становить цивільне право, а часом ці терміни правознавці романо-германської правової сім'ї використовують як синоніми.

Характерний раніше для континентальної правової сім'ї дуалізм приватного права, що полягає в його поділі на цивільне і торгове право, був породжений специфікою історичного розвитку відносин, що становили предмет правового регулювання зазначених галузей, і, слідом за ними, — доктрини цивільного і торгового права. Утім, з другої половими XIX ст. розпочався процес «комерціалізації» цивільного права, який полягає в тому, що ряд принципів і інститутів торгового права втратили свою комерційну специфіку (яка виражалася в особливому суб'єкті відносин і в меті їхньої участі в них), у результаті чого були «поглинені» цивільним правом, і перш за все зобов'язальним правом. У результаті в законодавстві ряду країн виявилася тенденція до відмови від дуалістичного регулювання приватноправових відносин, що виявлялася у включенні норм торгового права в єдині цивільні кодекси (ЦК провінції Квебек 1865 р., Зобов'язальний кодекс Швейцарії 1881 р., ЦК Італії 1942 р. та ін.). Тому, незважаючи на збереження в ряді країн торгових кодексів, слід зазначити загальну спрямованість вектора розвитку приватного права до уніфікації приватноправового регулювання в рамках цивільного права, характерну для країн романо-германської правової сім'ї .

Групи романо-германської цивільно-правової системи. Кон-тинентальна правова система розвивалася в рамках багатонаціональної Європи, представленої безліччю держав, що мають свої неповторні правові традиції й особливості, тому на її формування впливали різні національні університетські «школи» права (наприклад, галльська, німецька, іберійська, італійська та ін.). Разом з тим становлення національних цивільно-правових систем відбувалося не відособлено, а з урахуванням успішного кодифікаційного досвіду «законодавців мод» у галузі цивільного права, якими в XIX ст. були Франція й Німеччина. Одночасно з наявністю великої кількості загальних ознак цивільному праву зазначених країн властиві деякі значні відмінності, що дають підставу розглядати їх як дещо відокремлені цивільно-правові підсистеми (групи), кожна з яких у той же час впливала на розвиток цивільного права інших країн, що входять до романо-германської правової сім'ї.

Таким чином, залежно від того, законодавство якої держави по-служило зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивільного законодавства, зазвичай розрізняють два основних підтипи (групи) романо-германської цивільно-правової системи — романський і німецький, котрим відповідають дві системи законодавчого і літературного викладу цивільного права — інституційна і пандектна.

Нормативною моделлю для країн романської групи був Французький цивільний кодекс 1804 p., називаний ще Кодексом Наполеона (далі — ФЦК), система викладу правового матеріалу в якому була запозичена з давньоримських джерел, а саме — з Інституцій Юстиніана. В основі зазначеної системи, названої відповідно інституційною, лежить відома римському праву юридична тріада: а) особи (personae); б) речі (res); в) позови (actiones); відповідно до якої і здійснюється систематизація цивільно-правових норм за розділами цивільного кодексу. Наприклад, Книга І ФЦК «Про осіб» містить правила, що регулюють правове становище фізичних осіб, включаючи сімейні відносини; Книга II «Про майно і різні видозміни власності» включає норми про об'єкти цивільного права і майнові права; а Книга III охоплює постанови про давність, про спадкове право, про зобов'язальне право та ряд інших положень.

Для країн німецької групи як правовий еталон виступало Німецьке цивільне уложення 1896 р. (далі — НЦУ). Слід зазначити, що пандектна система аж ніяк не римського походження, а своєю назвою вона зобов'язана не Пандектам Юстиніана, а викладеним вже за зовсім іншою системою пандектам «сучасного римського права», розробленим представниками школи пандектистів. Однак, як зазначив В. К. Райхер, і пандектна система має всетаки деякі корені в римському праві, най-важливішими з яких є римський поділ позовів на речові (actiones in rem) і особисті (actiones in personam). Відзначений процесуальний розподіл перетворився вже в глосаторів у матеріально-правовий: у поділ прав на речові і зобов язальні, що лягло в основу пандектної системи . Крім того, розробники НЦУ виділили Загальну частину, у якій були сконцентровані норми, що стосуються всіх інститутів цивільного права, і Особливу частину, що містить норми окремих інститутів — зобов'язального, речового, сімейного і спадкового права.

Існування романської і німецької груп у рамках єдиної континен-тальної правової сім'ї не свідчить про її розкол, а скоріше відображає існуючі в кожній країні розходження між тими, хто прагне до систематизації й абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпіричному підходу (як стверджують Р. Давид і К. Жоффре-Спинозі, «у Франції є прихильники пандектної системи і «Загальної частини», а в Німеччині — її супротивники») .

Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося і розвивалося в університетах, у процесі вивчення й удосконалювання вченими доктрини Римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропонованими законодавцем у результаті вивчення й узагальнення практики, вплинула і на формування відповідних джерел права.

Континентальне право є насамперед системою писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого займає нормативно-правовий акт — закон.

Закони, що у країнах романо-германської правової сім'ї приймаються винятково органами законодавчої влади, являючи собою формально-визначені нормативно-правові акти, покликані охопити всі аспекти правопорядку, впорядкувати всі відносини, які тільки взагалі підлягають правовому регулюванню. При цьому прогалини в законодавстві можуть усуватися винятково законом. Разом з тим закони містять норми, що являють саме загальні правила поведінки, яким властивий деякий абстрактний характер. Тому юрист зобов'язаний витлумачити те чи інше положення закону, а потім застосувати його до конкретних суспільних відносин або винести рішення у кожному конкретному випадку.

Закони систематизують у країнах романо-германської правової сім'ї за такою ознакою, як їх юридична сила, на: 1) Конституції (Основний Закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони. Верхній ступінь в ієрархії законів займають Конституції на підставі правила, закріпленого в Конституціях більшості країн, відповідно до якого положення законів не повинні суперечити положенням Конституції чи порушувати права і свободи, декларовані Конституцією. Домінуюча роль Конституцій у системі законів підкріплюється встановленням судового контролю за конституційністю законів.

Центральне місце серед звичайних законів посідають Цивільні кодекси — зведені, внутрішньо погоджені і складно структуровані, юридично й логічно цільні нормативно-правові акти. Варто також нагадати, що кодифікація, що набула значного поширення у всіх країнах романо-германської правової сім'ї, стала однією з її помітних ознак.

Значну роль серед джерел цивільного права континентальної Європи відіграють міжнародні договори. Якщо спробувати визначити їх місце серед інших правових джерел, то варто дотримуватися панівного в країнах романо-германської правової сім'ї принципу (який у ряді країн зведений у ранг конституційного принципу), відповідно до якого міжнародні договори, ратифіковані у встановленому законом порядку, мають силу, що перевищує силу звичайних законів, але при цьому вони не повинні суперечити Конституції. Тому міжнародні договори за своїм значенням можуть бути порівняні з Конституцією і конституційними законами.

Специфічним джерелом цивільного права континентальної Європи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними органами виконавчої влади (урядом), у результаті «делегованої правотворчості» — декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри й ін. Про призначення зазначених підзаконних нормативно-правових актів у Європі не склалося єдиної думки. В одних країнах (наприклад, Іспанія, Франція) уряд, володіючи за Конституцією особливою «регламентарною» владою, наділений повноваженнями приймати акти «делегованого законодавства», що за своєю юридичною силою максимально наближені до законів, або в надзвичайних і термінових випадках, або для регулювання особливої сфери суспільних відносин. В інших же країнах (наприклад, ФРН) Конституції не визнають за урядом права на автономну (від законодавчої) регламентарну владу, здійснювану за допомогою декретів-законів. Правові акти уряду в таких країнах видаються лише на виконання закону.

Одним із джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім'ї є звичай. Слід зазначити, що роль цього джерела надзвичайно обмежена, а застосуванню він підлягає лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього. Крім того, західні правознавці стверджують, що звичай утратив характер самостійного джерела права, тому застосовується лише як додаток до діючого закону і «про нього згадують лише тоді, коли говорять про тлумачення закону» .

У країнах континентальної Європи продовжує домінувати принцип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються законом і підко-ряються йому, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивідуально- правових актів, тобто обов'язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (наприклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права. Разом з тим твердження про те, що судова практика не є джерелом права, а прецедентне право в романо-германській правовій системі відсутнє, яке здавалося непорушним, останнім часом дещо втрачає своє категоричне забарвлення. Це пов'язано з тією зростаючою роллю, що виконує судова практика в усуненні прогалин у законодавстві, у допущенні розширювального тлумачення суддями норм закону і з відношенням вищих судових інстанцій до збірників своєї судової практики. Останні хоча і не містять нових норм права, однак виражають позицію судів вищої інстанції у справах подібного роду, якої, що цілком зрозуміло, вони дотримуватимуться і надалі.

Доктрина цивільного права в ХІІІ-ХІХ ст. була джерелом права континентальної Європи, оскільки саме в університетах відбувався процес розробки основних принципів позитивного права. У наш час жодною з держав романо-германської правової сім'ї доктрина не розглядається як джерело цивільного права, проте не можна применшувати хоча і непрямий, але важливий вплив доктрини на законопроек- тну роботу, на процес тлумачення і застосування норм позитивного права.

Структура цивільного права. Особливості юридичного мислення правознавців країн романо-германської правової сім'ї, що виявляються в його абстрактному характері, дозволили розробити і систематизувати підгалузі й інститути цивільного права.

Суб 'єктами цивільного права континентальної Європи є люди чи об'єднання людей і організації, що відповідно іменуються фізичними і юридичними особами. Стосовно фізичних осіб розроблені категорії правоздатності й дієздатності, установлюється їх обсяг, формулюються умови їх виникнення і припинення. Значну увагу доктрина й законодавець приділяють інститутам безвісної відсутності й оголошення фізичної особи померлою, для того щоб забезпечити більшу визначеність в юридичній долі майна безвісно відсутньої чи оголошеної померлою особи і в правах її правонаступників. З метою заповнення відсутньої дієздатності (або неповного обсягу останньої) неповнолітніх детально розроблений інститут законного представництва.

Поняття «юридичної особи» не було відоме Римському праву. Вве-дення зазначеного терміна в науковий обіг, виділення ознак юридичної особи, розробка різних теорій, що обґрунтовують правосуб'єктність подібних «колективних утворень», є заслугою доктрини цивільного права країн романо-германської правової сім'ї. Континентальним правом запропонована і струнка класифікація юридичних осіб, відповідно до якої насамперед виділяють юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права. Така класифікація проводиться залежно від підстави виникнення зазначеного суб'єкта права, від цілей їхнього створення і функціонування. При цьому в цивільних відносинах обидва різновиди юридичних осіб підкоряються єдиним правилам — нормам цивільного права. Юридичні особи приватного права, у свою чергу, поділяються на корпорації («об'єднання, спілки осіб») і установи («об'єднання капіталу»). До корпоративних організацій належать різноманітні види господарських товариств (які групуються вже за іншими критеріями, наприклад, залежно від характеру відповідальності учасників за боргами організації), кооперативи. Наявність власного майна є обов'язковою ознакою і одночасно легальною вимогою, що висувається до створюваних корпорацій.

Стосовно юридичних осіб приватного права, тобто таких, котрі виникають з ініціативи приватних осіб, розрізняють кілька порядків їх утворення: а) нормативно-явочний; б) явочний; в) дозвільний. Розрізняють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб, при цьому спеціальною правоздатністю останнім часом володіють «некомерційні» юридичні особи. Для «комерційних» юридичних осіб основною тенденцією є легалізація їхньої правоздатності як загальної (дивіться, наприклад, першу Директиву Ради ЄЕС від 09.03.1968 р.).

Для цивільного права країн романо-германскої правової сім'ї ха-рактерне групування всіх норм, що регулюють майнові відносини, у два основних розділи — речове право і зобов'язальне право.

Речове право являє собою сукупність норм, що регулюють майнові відносини, в яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ самостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві такі відмітні риси: 1) речовими є лише ті права, що розглядаються як такі позитивним правом, що означає закритість переліку речових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких правомочному суб'єкту протистоїть невизначене коло осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримуватися від їх порушення; 3) об'єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Речові права поділяються на право власності і права на чужі речі (володіння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо).

Центральне місце в речовому праві займає інститут права власності. Право власності — це речове право, що характеризується найбільш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроковим пануванням особи над річчю, поєднане зі ставленням до речі як до своєї, обмеження якого допускається лише в передбачених законом випадках і порядку. У наведеному визначенні зосереджено практично всі запро-поновані континентальною цивільно-правовою доктриною ознаки права власності. Крім того, сучасне континентальне право відмовилося від теорії «розщепленої» власності, що панувала в епоху феодалізму, і виходить із принципу, що сягає Римського права, відповідно до якого неможливе встановлення двох однакових прав власності на ту саму річ.

Зміст речових прав на чужі речі є обмеженим порівняно зі змістом права власності, крім того, їх здійснення залежить не тільки від волі законодавця, а й від волі власника. Систематизують речові права на чужі речі залежно від того, які правомочності власника обмежуються їхнім установленням.

Спираючись на Римське право, доктрина у країнах романо- германської правової сім'ї створила зобов'язальне право, яке деякі дослідники вважають центральним розділом цивільного права, головним об'єктом юридичної науки . Основним у зобов'язальному праві є по-няття зобов'язання. Зобов 'язання в континентальному праві — це правовідношення, в якому на одну особу (боржника) покладений обов'язок вчинити певні дії чи утриматися від їхнього здійснення в інтересах іншої особи (кредитора). Виділяють такі підстави виникнення зобов'язань, що також є класифікаційними критеріями останніх: закон, договір, односторонні правочини, делікт і квазіделікт, ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення. У свою чергу, розроблена чітка система таких юридичних фактів, як договір і делікт.

Спадкове право. Основні положення спадкового права склалися під впливом Римського приватного права і передбачають як універсальне правонаступництво, коли до спадкоємців переходять всі права і обов'язки спадкодавця, так і сингулярне, коли зі всієї сукупності прав і обов'язків, що становлять спадщину, певній особі (особам) передається визначене право — легат. Тобто легатарій стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця.

Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за законом. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних випадках, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він визнається повністю недійсним, або коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт стосується лише певної частки майна тощо) встановлюються певні групи (черги, парантели, розряди) осіб, які закликаються до спадкування. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються особи, що вказані в заповіті. Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті належним йому майном, яке робиться у передбаченій законом формі. У різних державах передбачені різні форми заповіту — власноручний, таємний, заповіт у формі публічного акта тощо .

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.80.5.103 (0.007 с.)