Поновлення строків позовної давності. Наслідки спливу строків позовної давності

Поновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, ви-знавши, що строк пропущено з поважної причини, поновлює перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. У зв'язку з цим право на позов у науці розглядається в двох аспектах: процесуальному — як право особи, чиє суб'єктивне право порушено, на пред'явлення позовної заяви до суду про захист свого суб'єктивного права; матеріальному — як право особи на задоволення власних позовних вимог по захисту порушеного права. Не можна погодитись із думкою, що, поновлюючи позовну давність, суд поновлює і погашене суб'єктивне право, оскільки внаслідок спливу позовної давності суб'єктивне право особи не припиняється. 3. В. Рмовська взагалі негативно ставиться до існування конструкції поновлення строків позовної давності, емоційно резюмуючи, «якщо причини пропущення позовної давності суд визнає поважними, позовна давність і не продовжується, і не поновлюється. У цьому разі суд захищає порушене право. І цим все сказано!» Однак при цьому залишається без відповіді питання — як суд може захистити право, не поновивши позовної давності? Головним аргументом автору бачиться лише та обставина, що ЦК прямо не згадує «поновлення строку позовної давності». Утім саме поновлення строку вбачається найбільш адекватним механізмом вирішення питання про захист порушеного права після спливу строку позовної давності. Можливість захисту порушеного права пов'язується із наявністю в особи поважних причин пропущення строку. Підстави, за якими суд визнає ту чи іншу причину поважною, є різними та можуть стосуватися особистого стану особи (тяжка хвороба, безпорадний стан, неписьменність, перебування позивача або відповідача у тривалому відрядженні, необізнаність особи щодо місця перебування боржника, протиправних дій інших осіб та ін).

Відповідно до ч. З ст. 267 ЦК позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судового рішення. Тобто можна стверджувати, що право на позов у процесуальному аспекті не погашається закінченням строку позовної давності, оскільки позовна давність — це інститут матеріального, а не процесуального права. Навпаки, згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, і тому право на позов у матеріальному аспекті, за за-гальним правилом, погашається закінченням строку позовної давності, якщо суд не визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правильно вказував з цього приводу І. Б. Новицький, позовною давністю погашається не право на пред'явлення позову, тобто звернення до суду, а право на позов у розумінні одержання судового захисту.

Одночасно із спливом давності за основною вимогою вважається таким, що закінчився, строк позовної давності і за додатковими вимогами, що забезпечували головну (наприклад, застава, порука, неустойка тощо). При цьому, якщо у боржника залишилося майно управомоченої особи (так зване «задавнене майно»), він може набути на нього право власності за правилами про набувальну давність (ст. 344 ЦК).

Ще одним із наслідків спливу позовної давності є правило про те, що особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Зобов'язання, позбавлені позовного захисту, були відомі ще з римського права і мають назву натуральних зобов 'язань. 

 

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

ГЛАВА 16

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Власність і право власності

Власність традиційно розуміється головним регулятором економічних відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з одного боку, як економічної категорії, а з другого, — як центрального утворення у праві, а й взаємопов'язаність і навіть ототожненість таких проявів. Зазвичай власність пов'язується з такими категоріями, як «майно» та «право». Багато уваги приділяється стану привласненості, який за загальним розумінням є суттєвою характеристикою власності та передумовою розгляду таких понять, як «статика» — «динаміка» та «речове» — «зобов'язальне».

Останнім часом поширене уявлення про власність як природне право людини. Взагалі закріплення певних явищ у праві можливе лише з розумінням природи людини у всіх її виявах, із проникненням у потреби людини, її здібності і прагнення. Саме тому основою для вираження закріплення і реалізації прав і свобод людини виступає приватна власність, визначення особи як власника, бо тільки це і є підставою для її визнання приватною особою.

Беззастережною характеристикою власності, без якої не обійдеться жодне її дослідження і більшість наукових дефініцій, є сприймання майна своїм. Це передусім і є тим водорозділом, яким розмежовується «моє» та «чуже» і, як наслідок — засіб з'ясування стану присвоєності власності.

Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у тому разі, коли інші особи ставляться до цієї речі, як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усуненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми щодо цієї речі.

Отже, ставлення до речі як до своєї має насамперед суб'єктивний характер, якого зовсім не достатньо для ствердження про існування права власності. Об'єктивно воно має бути поєднане із здійсненням власником певних можливостей щодо свого майна, які йменують повноваженнями власника.

Привласнення є економічним поняттям: брати участь в обігу без попереднього привласнення майна неможливо, бо інакше не може йтися про його відчуження. Останнє можливе лише за умов наявності права у відчужувача. І це право є правом власності. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують відносини правові. Для цього необхідно дві умови: ставлення до речі як до своєї і знаходження її у суб'єкта привласнення — володіння нею.

Стосовно володіння слід зазначити, що воно нетотожне присвоєнню, бо є передумовою присвоєння і водночас виступає його результатом. Справді, перш ніж присвоїти річ, необхідно нею володіти, тобто мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок, що присвоєння речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти, будучи протилежними за своєю сутністю, характеризують причинно-наслідковий зв'язок відносин присвоєння.

Про присвоєність матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні. Виходячи із взаємо-зв'язку володіння і присвоєності та враховуючи широку сферу застосування присвоєності, слід дійти висновку, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так й іншими інститу-ціями в економіці і в праві (зокрема, договірним правом). Звідси власність виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита з економічним змістом.

Оскільки власність фігурує як у правовому, так і в економічному полі, то й її функції є пов'язаними між собою.

Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості для її використання у виробництві і взагалі у підприємницькій діяльності. 406

Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяльності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утворюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через відчуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної свободи, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли власник упевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними економічними і правовими механізмами.

Коли ж йдеться просто про використання майна власником для власного споживання, тобто на побутовому рівні економічних відносин, часто цій функції не надається вагомого значення.

Соціальна функція власності обумовлена зв'язками у соціумі стосовно власності. Оскільки наголоси економічної функції власності суттєво зміщені до процесу обігу, то вже це й обумовлює паралельно існуючі соціальні функції власності через стосунки осіб, їх взаємооцінки, які формуються при цьому, набуття значущості в соціумі тощо.

Отже, власник сприймається як елемент соціальної інфраструктури і його права не можуть існувати самі по собі без соціального наповнення. У свою чергу, це є підґрунтям ствердження про відносини, епіцентром яких є власник, тобто між ким вони виникають, стосовно чого і який їх зміст.

Статика і динаміка у відносинах власності. Часто цивільні права уявляються через відносини статики та динаміки, де власність демонструє статичність, а зобов'язання — динамічність. Проте як економічний аспект власності, так і її правове наповнення навряд чи підтверджують такий висновок. По-перше, якщо динаміка пов'язана з обігом, то тоді ми мусимо визнати, що у «спокійному» стані статики виявити не можна. По-друге, статичність власності приводить до виснаження з неї можливості її руху, майже усунення наповнення її цією можливістю і набуття такої лише із втягненням її в обіг через вчинення правочинів. Тоді й правомочність розпоряджання власністю є не діючою для права власності як права статичного, «замороженою» до виникнення інших, динамічних відносин, де вона й реалізується. У такому разі межа статики-динаміки у праві власності й повинна пролягати саме у розпоряджанні, а звідси — нелогічність ствердження про статику власності або про виключення з поняття про неї правомочності на розпоряджання як відбиток динаміки.

Існувало філософсько-правове обґрунтування й діаметрально іншої позиції щодо власності, яка пов'язувалася виключно з обігом (з укладанням договорів) та через мінімізацію зв'язків приводила до зведення понять власності і договору. У такому розумінні власності акценти практично зміщуються до універсації договору, яким фактично поглинається право власності.

З цього приводу слід зазначити на невиправданість відмови від усталених класифікацій, які покликані виконувати свої функції. Власність, як й інші правові категорії, демонструє зіткнення двох боків власності — статичного і динамічного, що не можуть штучно відриватись один від одного.

Речові і зобов'язальні відносини із приводу власності. Розуміння статичності та динамічності права власності безпосередньо пов'язане з проблемою поділу цивільних прав на речові та зобов'язальні. Ця проблема стикається з головною посилкою про непохитне уявлення про їх суворе розмежування з віднесенням будь-якого права або до речового, або до зобов'язального і неможливості для прав бути одночасно і тим і іншим. Проте виникає все більше підстав для пом'якшення такого «вододілу», стосовно чого ще здавна висловлювалися припущення про те, що речові права можуть із часом замінитися правами на дії. У подальшому це знайшло свій вияв у конструюванні правового режиму так званих безтілесних речей, відомих ще давньоримському праву, виникненню «прав на права». Яскравим прикладом суміщення речових та зобов'язальних прав є ч. 2 ст. 190 ЦК, якою встановлюється, що майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами. У цьому також спостерігається коливання пріоритетів від речового до зобов'язального права, адже завжди майнові права вважалися насамперед такими, що мають зобов'язальну природу — наприклад, право оренди, право вимоги (сплатити борг тощо). Нині ж майнові права, як і речі, можна відчужувати. Прикладом служить право на частку в статутному капіталі TOB, яке можна відчужувати (продавати або іншими шляхом відступити) іншим учасникам товариства або третім особам (ч. 1 ст. 147 ЦК).

Пропозиції вважати неприйнятним суворе розмежування прав ви-ключно на речові та зобов'язальні пов'язані з існуванням прав, які, безумовно, не можна віднести тільки до тих або до інших. Це насамперед корпоративні права. Прикладом можуть служити і речові договори, що не укладаються в межі зобов'язальних правовідносин і розглядаються як один із випадків проникання речових елементів у зобов'язальні правовідносини. У зв'язку з цим було визначено процес зближення речових і зобов'язальних прав, що взаємопроникають. Причому елементи правового режиму зобов'язальних правовідносин включаються в речові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові.