Суб'єктивних цивільних прав та інтересів

Під формою захисту розуміється комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів із захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Розрізняють дві основні форми захисту — юрисдикційну та неюрисдикційну. Порядок захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних цивільних прав та інтересів, який здійснюється уповноваженими на те державними органами, належить до юрисдикційної форми захисту. Самозахист виступає неюрисдикційною формою захисту порушених суб'єктивних цивільних прав та інтересів.

Юрисдикційна форма захисту суб'єктивних цивільних прав полягає у здійсненні відповідних дій у межах визначеної законодавством компетенції судом, органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, а також нотаріусом. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом, захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється в судовому порядку. Право особи на звернення до суду за захистом своїх прав передбачене ст. 55 Конституції України. Згідно зі ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конститу-ційний Суд України. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, до якої входять: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України. Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Основна маса цивільно-правових спорів розглядається районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами — місцевими загальними судами. Відповідно до ст. 22 Закону «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. А місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи). Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

Можливість звернутися до компетентних державних органів за за-хистом права — найважливіша складова належного управомоченій особі права на захист. І хоча забезпечувальну сторону права не можна зводити тільки до застосування мір державного примусу, варто визнати, що використання управомоченою особою до реалізації свого права апарату державного примусу — важлива умова реальності і гарантованості цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Саме ці форми реалізації управомоченою особою права на захист є одними з основних.

Стаття 55 Конституції України закріплює право особи на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо були використані всі національні засоби правового захисту. Нині найбільш поширеними є випадки надання захисту порушених прав особи Європейським судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р.

Спеціальним порядком захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів вважається адміністративний порядок. Захист, здійснюваний шляхом звернення до вищого органу чи посадової особи, нетиповий для цивільного права і здійснюється лише у випадках, передбачених законом. Згідно зі ст. 17 ЦК такий захист цивільного права й інтересу здійснюється органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим і органом місцевого самоврядування. Адміністративний порядок захисту може виражатися в оскарженні дій і актів державних органів у вищестоящий стосовно них орган виконавчої влади або ж у прийнятті державними органами, наділеними відповідними повноваженнями, рішень із використанням способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК, при дотриманні процедури, встановленої нормативними актами.

Таким чином, сторони цивільних правовідносин мають можливість вибору між судовим і адміністративним порядком захисту своїх прав. При цьому адміністративний порядок захисту цивільних прав застосовується тільки у випадках, передбачених законом, і рішення, прийняте в адміністративному порядку, може бути оскаржене у суді (ч. З ст. 17 ЦК). Згідно зі ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Як засіб судового захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, як було зазначено раніше, виступає насамперед позов. Позов — це звернена до суду вимога про відправлення правосуддя з одного боку, і звернена до відповідача матеріально-правова вимога про виконання його обов'язку або про визнання наявності або відсутності правовідношення — з другого.

У справах окремого провадження засобом судового захисту виступає заява, а засобом захисту в адміністративному порядку — скарга.

Захист цивільного права нотаріусом, передбачений ст. 18 ЦК, здій-снюється шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі в порядку і випадках, встановлених законом.

Згідно з п. 282 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. № 20/5 нотаріуси вчиняють виконавчі написи для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна на документах, що встановлюють заборгованість.

Перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвер-джений постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172. До таких документів насамперед належать нотаріально посвідчені правочини, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно. Наприклад, договори купівлі-продажу з розстроченням платежу, договори оренди, застави та ін. Для одержання виконавчого напису нотаріусу подається оригінал нотаріально посвідченого договору та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Вчинений виконавчий напис но-таріуса піддягає виконанню Державною виконавчою службою, як і рішен-ня, ухвала чи постанова суду в цивільних справах.

Таким чином, юрисдикційна форма захисту порушеного права та інтересу передбачає обов'язкове застосування особою певної процедури, визначеної положеннями цивільно-процесуального права. При цьому слід пам'ятати, що право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви чи скарги, а й можливість подання зустрічного позову чи заперечень проти позову. Сторонам також надається можливість користуватися іншими процесуальними правами, зокрема вимагати винесення рішення та примусового його виконання. Кожна з цих процесуально-правових можливостей може бути реалізована сторонами за наявності відповідних передумов, у певних часових межах і в певній специфічній процедурній формі.

 

Самозахист є основною неюрисдикційною формою захисту суб'єктивного цивільного права й інтересу, які підлягають правовій охороні. Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи. У приватноправовій сфері вказана конституційно- правова можливість знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що визначають право особи на здійснення самозахисту порушеного суб'єктивного цивільного права або інтересу, які належать їй або іншій особі. Виходячи з положень названої статті, право на самозахист слід розглядати як юридично визначену можливість застосування особою у випадку порушення суб'єктивних цивільних прав та інтересів, належних їй або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації дозволеної можливої поведінки управомоченої особи, припинення правопорушення і відновлення порушеної майнової і немайнової сфери. Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК). Спосіб самозахисту слід визначити як порядок здійснення протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, закріплений актами цивільного законодавства, положеннями договору або не визначений нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодавством умов правомірності здійснення права на самозахист без звернення до відповідних юрисдикційних органів. Способи здійснення самозахисту різноманітні. Одним із них у цивілістичній літературі визнають навіть знання. Разом з тим слід погодитись із висловленою Г. Свердликом і Е. Страунінгом думкою про те, що знання не можуть визнаватися засобом протидії, а підлягають розгляду як передумова, яка сприяє реалізації особою права на самозахист. Отже, обізнаність суб'єктів цивільних правовідносин із фактами, які мають значення для правильного обрання ними відповідних, адекватних характеру правопорушення засобів протидії, може визнаватися тільки однією з передумов забезпечення дієвості механізму реалізації права особи на самозахист. Обрання того чи іншого способу здійснення самозахисту належить особі, яка здійснює протидію порушенню належних їй або іншій особі суб'єктивних цивільних прав та інтересів, які в цей момент вже порушені, або наявною є загроза їх порушення у майбутньому.

Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист. В останньому випадку названі способи можуть і не мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного законодавства або саморегулювання, а характер дій управомоченої особи, в яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК). Цим обґрунтовується можливість застосування особою засобів протидії, які не знайшли закріплення ні в актах цивільного законодавства, ні в положеннях договору (у випадках необхідності здійснення права на самозахист при порушенні умов договірних зобов'язань). При цьому застосування особою засобів протидії при реалізації права на самозахист завжди повинно відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями ч. 1 і ч. 2 ст. 19 ЦК. У випадку недотримання цього правила здійснення особою права на застосування засобів протидії протиправним діям правопорушника шляхом самозахисту може бути визнане неадекватним змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, спричиненим правопорушенням наслідкам, а також суперечити моральним засадам суспільства або порушувати визначені законом заборони і вийти за межі правомірних дій. Застосування самозахисту як міри захисту порушеного права може здійснюватись як після порушення правопорушником суб'єктивного цивільного права, так і превентивно — з метою запобігти можливому настанню несприятливих для управомоченої особи наслідків.

Можливість застосування способу самозахисту, який має превентив-ний характер, визначена положеннями ст. 592 ЦК. Відповідно до положень цієї статті заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою у випадку здійснення таких неправомірних дій: передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним; порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави; втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави. Невиконання заставодавцем вимоги заставодержателя про дострокове виконання забезпеченого заставою зобов'язання як міри самозахисту не позбавляє управомочену в розглядуваних правовідноси-нах особу можливості захистити порушене право шляхом звернення до суду, застосувавши таким чином своє право на судовий захист, яке належить до юрисдикційних форм захисту. Згідно з ч. 2 зазначеної вище статті заставодержатель має право дострокового виконання зобов'язання і в інших випадках, встановлених договором.

Прикладом закріплення способу самозахисту положеннями актів цивільного законодавства є притримання (ст. 594 ЦК). Право притримання як спосіб самозахисту підлягає розгляду як юридично визначена можливість управомоченої у зобов'язальних правовідносинах особи притримати річ у себе до моменту належного виконання боржником його зобов'язання по її оплаті або відшкодуванню кредитору пов'язаних із нею витрат. Відповідно до ч. 2 названої статті притриманням речі можуть забезпечуватись і інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Спосіб здійснення самозахисту й умови його застосування можуть бути визначені і при здійсненні саморегулювання відносин у договірній сфері. Зокрема, як спосіб самозахисту підлягає розгляду визначена по-ложеннями договору можливість сторони в односторонньому порядку вимагати його розірвання у випадку невиконання або неналежного ви- когіШіня контрагентом відповідних обов'язків, які становлять його зміст. 358

Крім цього, деякі способи самозахисту можуть мати правове значення і для цивільно-правових відносин, хоча умови і межі їх застосування, а також правові наслідки їх перевищення можуть визначатися іншими актами законодавства України. Зокрема, йдеться про крайню необхідність і необхідну оборону. Таким чином, матеріальні та процесуальні норми, які визначають способи, форми, засоби та процедуру захисту, а також закріплюють можливість самозахисту порушених суб'єктивних прав та інтересів суб'єктів цивільного права, спрямовані на забезпечення відновлення порушеної майнової та немайнової сфери. У зв'язку з цим слід погодитись із висновком, що ці норми становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.

Питання для самоконтролю

1. Поняття здійснення суб'єктивних цивільних прав.

2. Способи здійснення особою належних їй суб'єктивних ци-вільних прав.

3. Поняття зловживання суб'єктивним цивільним правом.

4. Порядок та межі здійснення суб'єктивних цивільних прав.

5. Виконання суб'єктивного цивільного обов'язку як дії зобов'язаної у правовідношенні сторони.

6. Межі виконання.

7. Кореспондентський зв'язок суб'єктивних цивільних прав та обов'язків.

8. Характеристика юрисдикційних форм захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів.

9. Загальний та спеціальний порядок захисту порушених суб'єктивних цивільних прав.

10. Захист суб'єктивних цивільних прав у судовому порядку.

11. Адміністративний порядок захисту суб'єктивних цивільних прав.

12. Поняття самозахисту.

13. Межі здійснення самозахисту.

14. Характеристика окремих способів самозахисту.

15. Необхідна оборона та крайня необхідність.

16. Оперативні санкції у здійсненні самозахисту.

17. Превентивність самозахисту та її значення.

 

Більшість норм цивільного права спрямована на позитивне регулю-вання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Нормальний розвиток цивільних відносин характеризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб'єктивних прав та виконанням цивільних обов'язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, що встановлюються договором або актами цивільного законодавства (ч. З ст. 14 ЦК). Отже, відповідальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки. Таке місце цивільно-правової відповідальності обумовлюється, по-перше, предметом цивільного права та методом правового регулювання цивільних відносин. По-друге, наявністю інших засобів юрисдикційної форми захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК), а також можливістю здійснення неюрисдикційної форми захисту — самозахисту (ст. 19 ЦК).

У цивільному законодавстві відсутня норма-дефініція, яка б закріп-лювала легальне визначення поняття «цивільно-правова відповідальність». Це пояснюється тим, що «цивільно-правова відповідальність» є абстрактною науковою категорією, на якій базуються різні конструкції та інститути цивільного права. Давня дискусія правників стосовно поняття цивільно-правової відповідальності триває й сьогодні. Наявність у юридичній літературі великої кількості точок зору обумовлюється використанням терміна «відповідальність» у різних цілях, що випливає із сутності цієї правової категорії. Усі висловлені думки можна умовно поділити на декілька груп. С. С. Алексєєв вважає, що відповідальністю є неухильне, суворе, винятково ініціативне здійснення своїх обов'язків. Така позитивна відповідальність встановлюється з моменту виникнення між особами цивільно-правових відносин та передбачає належне виконання ними своїх обов'язків. Є підстави вважати, що такий підхід призводить до ігнорування юридичної сутності цивільно-правової відповідальності та тягне ототожнення її із соціальною відповідальністю. У дійсності «позитивна відповідальність» є обов'язком належного виконання зобов'язання у цивільному праві. Відповідальність, — зазначав М. М. Агарков, — не може мати місця, якщо поведінка людини була бездоганною.

Отже, цивільно-правова відповідальність як галузевий вид юридичної відповідальності має ретроспективний характер, оскільки виникає як наслідок цивільного правопорушення.

Існує погляд на відповідальність як на обов'язок надати звіт у своїх діях, що регулюється правом. Таке визначення відповідальності також страждає надмірною широтою, оскільки охоплює випадки обов'язкового звітування без правопорушення, зокрема, комісіонера (ст. 1022 ЦК). До того ж, цивільна відповідальність передбачає наявність реальних, додаткових майнових обтяжень для правопорушника, що не охоплюється поняттям звіту за свої дії.

Деякі з правників відносять цивільно-правову відповідальність до охоронних правовідносин, що виникають із порушення обов'язку, вста-новленого законом або договором, та виражаються у формі невигідних для правопорушника наслідків. Однак цивільно-правова відповідальність існує лише в межах, визначених цивільними правовідносинами.

Ознаки цивільно-правової відповідальності Визначення поняття цивільно-правової відповідальності необхідно здійснювати через її характерні ознаки. Виходячи з того, що цивільно-правова відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, їй притаманні загальні ознаки останньої, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника.

Оскільки цивільне право є правом приватним, державний вплив на цивільні відносини має бути зведений до необхідного мінімуму. Однією із таких виключних сфер державного регулювання є відповідальність учасників цивільних правовідносин. Реалізація ними права на захист своїх суб'єктивних прав, як правило, пов'язана з державно- примусовим впливом на правопорушника. Відповідно застосування заходів цивільно-правової відповідальності завжди забезпечене державним примусом який полягає у реальному впливі на особу правопорушника і який здійснюється уповноваженими на це державними органами, насамперед судом. Державний примус полягає також у можливості (забезпеченні) примусового застосування заходів впливу. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника також розглядається як цивільно-правова відповідальність, оскільки вона виникає не із судового рішення, а незалежно від нього за наявності певних умов. До того ж, добровільне усунення наслідків правопорушення не виключає застосування державного примусу.

Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопоруш-ника, а на відновлення (компенсацію) суб'єктивного цивільного права потерпілої особи. Осудження особи пов'язується, як правило, з її психічним ставленням до правопорушення. У цивільному праві моральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, сус-пільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопорушення.

Результатом застосування цивільно-правової відповідальності завжди є покладання на правопорушника негативних наслідків. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної по-ведінки. Специфічними ознаками цивільної відповідальності є майновий характер; додатковість обтяження; відповідальність юридично рівних суб'єктів один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) характер.

Особливий характер мети, призначення та способів реалізації цивільно-правової відповідальності визначає ряд специфічних ознак, що виділяють її у самостійний вид відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність спрямована не безпосередньо на особистість правопорушника, а опосередковано, через його майнову сферу. Майновий характер відповідальності обумовлений насамперед предметом цивільного права, оскільки нормами останнього регулюються відносини, більшість з яких є майновими. Основною метою (функцією) відповідальності у цивільному праві є відновлення порушеного суб'єктивного права. Досягнення цієї мети можливе лише при застосуванні таких заходів відповідальності, які мають майновий (товарно-грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов'язку до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють негативні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки тощо. Навіть у випадках порушення особистих немайнових прав потерпілої особи компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.

Покладання на особу цивільно-правової відповідальності означає виникнення у неї обов'язку майнового характеру, якого не було до вчинення правопорушення. Відповідальність проявляється у приєднанні до порушеного обов'язку додаткового обов'язку (у договірній відповідальності) або у встановленні нового обов'язку (у недоговірній відповідальності). До того ж ці обов'язки не забезпечуються зустрічним наданням блага. Таким чином, правопорушник позбавляється майнового блага, не отримуючи замість нього еквівалента. Саме тому обов'язок виконати зобов'язання в натурі, навіть у разі відшкодування збитків та сплати неустойки (реальне виконання зобов'язання), не розглядається як міра цивільно-правової відповідальності (ст. 622 ЦК). Такий обов'язок встановлений для боржника незалежно від порушення прав кредитора.

Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона становить відповідальність одного учасника цивільних відносин перед іншим, тобто правопорушника (боржника) перед потерпілою особою (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлений рівноправним (юридично рівним) становищем суб'єктів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов'язків. Наприклад, у зобов'язальних правовідносинах невиконання обов'язку боржником тягне порушення права кредитора. Тривалий час у чинному ЦК були відсутні норми про конфіскаційні міри відповідальності із стягненням з порушника майна у дохід держави. Таке становище вважалося цілком логічним, виходячи зі специфіки цивільно-правової відповідальності. Однак з 1 січня 2011 р. набули чинності зміни до ст. 228 ЦК, якими встановлено такий наслідок недійсності правочину, укладеного з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, як стягнення в дохід держави одержаного або належного за правочином. За своєю природою це є публічно-правовою санкцією, але не мірою цивільно-правової відповідальності.

За загальним правилом, обсяг цивільно-правової відповідальності відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності розмірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенсаційним характером цивільно-правової відповідальності (ст. 623 ЦК). Винятків із цього принципу небагато, зокрема, правило про сплату штрафної неустойки за порушення зобов'язання (ст. 624 ЦК).

Таким чином, цивільно-правову відповідальність можна розглядати як застосування до правопорушника у випадку здійснення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно- правових обов'язків майнового характеру (санкцій).

Особливістю цивільно-правової відповідальності є ініціативний характер її застосування. Підставою її реалізації є виключно волеви-явлення учасників правовідносин, зокрема, добровільне здійснення правопорушником свого обов'язку або вимоги потерпілого щодо при-мусового застосування заходів відповідальності.

Функції цивільно-правової відповідальності. Сутність та соціальне призначення цивільно-правової відповідальності, як і будь-якого правового явища, розкриваються за допомогою її функцій, які становлять основні напрями впливу на поведінку учасників цивільних відносин. Функції відповідальності в цивільному праві обумовлюються поняттям, ознаками, сутністю та призначенням цього інституту.

По-перше, оскільки цивільно-правова відповідальність є інститутом цивільного права, в ній реалізуються загальні функції цивільного права, а саме: регулятивна, охоронна, превентивна та компенсаційна.

По-друге, цивільно-правова відповідальність є галузевим різновидом юридичної відповідальності. Відповідно, в інституті цивільної відпо-відальності реалізуються також і загальні функції юридичної відпові-дальності. Однак особливості їх прояву в даному випадку обумовлюються метою застосування цивільно-правової відповідальності.

Усталеною є точка зору, що мета цивільно-правової відповідальності полягає у відновленні порушених суб'єктивних цивільних прав, а у разі неможливості такого відновлення — у компенсації (грошовій або майновій) негативних наслідків правопорушення. Специфічність цивільної відповідальності полягає саме у реалізації компенсаторно-відновлювальної функції. Вона, з одного боку, відображає основну мету застосування заходів цивільно-правової відповідальності, а з другого, — встановлює еквівалентність розміру заподіяної правопорушенням шкоди та розміру відповідальності.

Цивільно-правовій відповідальності притаманна превентивна (попереджувальна) функція, оскільки закріплення у статтях 22 і 23 ЦК загальних форм відповідальності, які застосовуються до особи — порушника цивільного обов'язку, певним чином сприяє попередженню правопорушень.

В інституті цивільно-правової відповідальності реалізується штрафна (каральна) функція, яка проявляється щодо особи правопорушника. У зв'язку з тим, що «покарання» за вчинення цивільного правопорушення покладається на майнову сферу правопорушника, для цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної, ця функція не є основною.

Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, відновлення порушеного права або компенсація за-вданої шкоди є головним напрямом і функціональною особливістю цивільно-правової відповідальності. Усі інші функції є факультативними.