Право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні



Відносини власності закріплюються в нормах права, сукупність яких є правом власності в об'єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваженння по володінню, користуванню та розпоряджанню, припиненню та захисту. Зазначені норми складають правовий інститут, щодо якого існують такі точки зору: право власності є інститутом цивільного права; воно є комплексним інститутом, більшість норм якого становлять норми цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають належність матеріальних благ конкретним особам — конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін.

Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові меха-нізми, які дозволяють суб'єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього потрібно буде встановлення нормального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, якими вона наділена як носій суб'єктивного права. Тому прийнятнішим вважають бачення права власності в об'єктивному розумінні як комплексного інституту права, що складається у своїй більшості з норм цивільного права.

Право власності в суб'єктивному розумінні, тобто як суб'єктивне право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. їх питома вага і значення при здійсненні суб'єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при порушеннях його права, що властиве захисту будь-якого суб'єктивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник в конкретних правовідносинах із визначеними особами не перебуває, а право власності в суб'єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов'язку не втручатись у здійснення власником належних йому правомочностей. У цій особливості права власності полягає його основна відмінність від зобов'язальних прав (при їх порівнянні у суб'єктивному розумінні), для яких адресована кредитором боржнику вимога здійснення відповідних дій або утримання від них є визначальною.

Отже, значущим для власника є право на власні дії, яке характеризується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює правомочності, що надаються йому правом власності, своєю владою, без посередників, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю владою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це усуває втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання від здійснення подібних дій;

— абсолютність влади надається власнику покладанням обов'язку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсолютним, що виконання обов'язку пасивного утримання само по собі достатньо, щоб інтереси власника юридично були задовільнені.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно додатково характеризується такими рисами:

— право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв'язку з різними обставинами — із встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домов-леністю між власником та суб'єктом зобов'язальних правовідносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір аренди зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі;

- панування власника над річчю має правовий характер, тобто воно не пов'язане неодмінно з фактичним володінням нею. Річ залишається у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена тощо. Давні римляни характеризували цю особливість права власності як панування, удержуване одним наміром;

- право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права надають управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному чи декількох відношеннях (наймач — володіти та користуватися, зберігач - володіти, заставодержатель — розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власності надає власнику найширший спектр повно-важень по володінню, користуванню та розпорядженню майном.

Таким чином, право власності у суб'єктивному розумінні є суб'єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж, установлених законом.

Існуює багато визначень права власності. У статті 316 ЦК наведене одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

а) із прав самого власника, коли наголос передусім робиться на правах, що надаються власнику майна — пануванні (влади) особи над річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ;

б) з обоє 'язків усіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що зводяться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій останнього), а також до загального обов'язку — утримуватися від зазіхань на чужу річ;

в) із поєдання прав і обов 'язків власника щодо свого майна;

г) із характеристики самої сутності (надання характерних рис) права власності, наприклад, його розуміння як права виключного, незалежного від інших осіб, вічного і такого, що успадковується.

Таким чином, відносини власності характерізуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб'єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпоряджанні суб'єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов'язане зі ставленням до таких благ як до своїх.

Зазначене про право власності дозволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різновид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими.

Форми та види права власності У цивілістиці склалося устояне бачення так званих форм власності як економічної, а не правової категорії. В ЦК форми власності не врегульовуються, але в українському законодавстві трапляється вживання цього терміна, хоча він є юридично незначущим і не тягне за собою встановлення розбіжностей у змісті права власності різних власників. Підставою цього є Конституція України, якою закріплюється рівність всіх власників, що закладає шлях до розуміння єдиного інституту права власності безвідносно до правосуб'єктності його носіїв. Втім існує інший погляд, за яким пропонується системність відносин власності, що неодмінно вимагає її поділу на типи, форми та види.

Отже, у правовій науці склалися два підходи до права власності. Перший пропонує монолітне поняття власності як несистемної правової категорії, єдине і нероздільне для всіх власників з однаковим правовим режимом їх права. За другим, навпаки, — відстоюється плюралістична модель права власності з поділом її на форми, правовий режим яких має різнитися. Більше того, часто йдеться не тільки про форми, а й про типи та види власності, хоча між ними відсутнє чітке розмежування. Щодо типів власності, то цей термін вживається, як правило, в науковій літературі і не закріплений у законодавстві. Види власності в ЦК не виокремлюються, хоча в ч. 1 ст. 316 міститься вираз про довірчу власність як особливий вид права власності, а в ст. 355 ЦК йдеться про види спільної власності — часткову та сумісну. Втім сама спільна власність не вважається видом або формою власності.

Усе це породжує плутанину та вимагає розібратися з названими поняттями, для чого передусім необхідно усвідомити критерій для градації права власності на типи, форми та види. Таким критерієм у літературі пропонується розглядати:

- суб'єктів права власності (залежно від чого й склалося бачення про поділ на приватну, державну та комунальну власність);

- поєднання різних суб'єктів та їх майна зі створенням так званої змішаної власності на від міну від власності «чистої» форми або виду;

—зв 'язок між суб 'єктом та об'єктом, який може бути безпосереднім чи опосередкованим, тоді йдеться про індивідуалізовану (персоніфіковану) та асоційовану власність;

- присвоєння, яке може бути суспільним і відтак породжує бачення про публічну власність; приватним (приватна власність); колективним (колективна власність);

- інтерес, що лежить в підґрунті розмежування приватної та публічної власності (суб'єктами першої виступають приватні особи — фізичні та юридичні, інтереси яких вона покликана задовольняти; на відміну від неї друга служить суспільному інтересу);

- призначення, яким може бути особисте використання майна (тоді часто власність йменують індивідуальною або сімейною); використання майна для підприємницької га іншої суспільно корисної діяльності (приватна власність), для потреб держави та суспільства в цілому або його окремих складових (державна та комунальна власність).

Можливе існування й інших критеріїв, але й наведені свідчать про їх еклектичність, що неминуче приводить до абсолютно різноманітних уявлень про систему права власності — від її бачення як взаємодії двох типів власності (публічної та приватної), які поступово розгалужується на дрібніші складові — форми та види, до інших побудов: «форма- вид» або «тип-форма» чи «тип-вид». Із численних класифікацій, пропонованих прибічниками структурування права власності, важко виявити сутність типу, форми та виду права власності і їх співвіднести між собою.

Формами публічної власності називають державну та комунальну, а іноді й суспільну власність (власність народу України, територіальних громад та громадських організацій), а приватної власності — власність фізичних та юридичних осіб. Інше системне бачення права власності виходить, якщо як типи права власності виокремлюються колективна (спільна, комунальна та власність громадських організацій) та персоніфікована (приватна власність юридичних та фізичних осіб та державна). Певною модифікацією цього бачення є твердження про індивідуалізовану (аналогічна персоніфікованій) та асоційовану (корпоративну або акціонерну) власність.

Втім найпоширенішою є точка зору про приватну, державну та комунальну власність як форми права власності.

Узагальнення всіх бачень структури або системи права власності дозволяє виявити таку ієрархію між типами, формами та видами: типи — публічна та приватна власність;

форми — в рамках публічного типу — власність Українського народу, державна та комунальна; в рамках приватного типу — юридичних та фізичних осіб;види — в рамках кожної з форм:види державної власності — власність держави Україна, іноземних держав, державного утворення — АРК;види комунальної власності» власність територіальної громади села, селища, міста, району в місті;види приватної власності фізичних осіб — громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства; види приватної власності юридичних осіб — овариств та установ. Можливе виділення підвидів приватної власності товариств підприємницьких та непідприємницьких, а в їх межах ще дрібніша класифікація власності кожного з видів підприємницьких товариств (господарських та виробничих кооперативів).

Окремий вид власності становить довірча власність. Попри всю суперечливість подібної схеми і, що головне, невідповідність Конституції України такої структурованої моделі права власності, очевидна різниця в суб'єктному складі цього права. І саме це викликає необхідність відповіді на питання про наявність або відсутність різного правового режиму права власності цих суб'єктів.

Українським законодавством встановлюються особливості набуття та припинення права власності на майно різними категоріями суб'єктів — приватними особами та публічними утвореннями. Існують і особливості здійснення тими чи іншими суб'єктами своїх прав — очевидна відмінність здійснення свого права приватною фізичною особою щодо речей, майнових та корпоративних прав, юридичною особою, державою або територіальною громадою як власниками. Суб'єкти права приватної власності не можуть набути майно шляхом реквізиції або конфіскації, а держава і територіальні громади — за на- бувалыюю давністю. Проте останні набувають у власність безхазяйне майно. Отже, специфіка є, але вона не має приводити до встановлення різноманітних класифікацій права власності на форми, типи та види, бо їх наявність свідчила б про існування різних правових режимів права власності. Адже сутність форми права власності полягає у встановленні певних обмежень або, навпаки, переваг для тих чи інших суб'єктів: або держави, або територіальних громад, або приватних осіб — фізичних чи юридичних. Однак це не відповідає Конституції України. Тому традиційного з радянських часів підходу до закріплення різних форм власності слід якнайшвидше позбутися. Та й узагалі власність вимагає перегляду як категорія не лише приватного, а й публічного права з урахуванням специфіки одноосібної та спільної власності, корпоративної та публічної тощо.

Окремого наголосу потребує спростування уявлення про колективну власність — невизначеного поняття, що потрапило до українського законодавства на початку 90-х років минулого століття, однією з непо-доланих хиб якого є відсутність суб'єктного складу, властивого будь- якому суб'єктивному цивільному праву. Адже до суб'єктів права колективної власності не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не єдину особу). Цей негатив регулювання відносин власності господарським законодавством відбивається й на системі юридичних осіб, які ГК визначає залежно від форм власності і встановлює види підприємств колективної власності (гл. 10).

Відмова ЦК від врегулювання не лише колективної власності, а й форм права власності взагалі є концептуальним і принциповим підходом, який має враховуватись при вирішенні колізій, неминучих при застосуванні ЦК та ГК.

Нормативно-правове регулювання власності ускладнюється введенням до законодавства України норм про право довірчої власності у відсутність її визначення. У частині 2 ст. 316 ЦК лише позначається те, що право довірчої власності є особливим видом права власності без пояснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що конструкція довірчої власності є чужою для права України, запозиченою з англо-американського права, в якому воно досконало розроблене і є визначальним для численних правових конструкцій — патронату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подружжя тощо. Введення ж права довірчої власності до законодавства України руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому притаманні вищенаведені його характеристики, і привносить концепцію розщіпленої власності. Згідно з останньою, на один і той самий об'єкт (майно) існує два права власності — номінального власника (засновника довірчої власності) і довірчого власника, особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодона-бувача.

Зобов'язальні відносини з приводу здійснення правомочностей з володіння, користування та розпоряджання майном власника іншою особою від свого імені та в інтересах власника, регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Унаслідок цього виникає нетипова для українського права конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і речові відносини.

Проте у цивілістичній науці є прибічники довірчої власності, є про-міжна позиція, якою припускається існування такої власності, і є її противники.

Суб'єкти права власності

Статтею 318 ЦК суб'єктами права власності називаються Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені у ст. 2 ЦК, а саме — фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Таким чином, суб'єктами права власності є суб'єкти приватного права (приватні фізичні та юридичні особи) і суб'єкти публічного права, які зазвичай розподіляються на публічно-правові утворення (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи). Крім того, таким суб'єктом є Український народ.

Приватні особи як власники. ЦК визнає власниками всіх приватних осіб — як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж власниками, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колективної власності.

Суб'єкти публічного права як власники. Український народ є по-няттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угруповань. Для нього характерний високий ступінь узагальнення.

Суб'єктом права власності є держава Україна, яку не слід змішувати з окремими державними органами — Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компетенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є.

Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Авто-номної Республіки Крим. З одного боку, відсильна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, унаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у гл. 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Українського народу, права приватної, державної та комунальної власності (статті 324-327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте, якщо АРК була б суб'єктом права власності, то слід було б зазначити відмінність її правового становища як власника порівняно з правом таких власників, як держава та територіальні громади.

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає як суб'єктів права власності населення районів і областей, що у будь-якому разі складається із зазначених вище видів громад.

Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично визнавати власниками на закріплене за ними майно. Із цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна — право господарського відання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічного права слід виключити з кола суб'єктів права власності.

Об'єкти права власності

Порівняно з об'єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК) об'єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Об'єктом права власності є майно, склад якого гл. 23"ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно. 418

ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не може перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб'єктів права власності, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмеження можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними нормативно- правовими актами.

За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не обмежуються. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності, та земель сільськогосподарського призначення, які згідно з ч. 4 ст. 22 ЗК не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів права власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об'єктів права власності пов'язувалося або з результатами людської праці, або з поняттям товару, котрим є матеріальні предмети торгових угод, на відміну від інших об'єктів, особливо цінних паперів.

Із цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об'єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром, — наприклад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Разом з тим товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власності — людський організм, який буває об'єктом донорства та трансплантації. Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більше мертве тіло, а також предмети недосяжні.

Майновий стан власника буде об'єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а й активами (правами вимоги) і пасивами (борги). Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звернуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.

Характеристика об'єктів права власності є тотожною характеристиці об'єктів цивільних правовідносин взагалі. Тут буде наведена лише специфіка регулювання окремих об'єктів права власності.

Право власності на природні ресурси. Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ» та ін.

Складовими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні морські води; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природні ресурси у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші об'єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

У ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими природними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (гл. 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Специфічність цього об'єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розумінні — це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні це земельні ділянки, право власності на які може належати всім суб'єктам цивільного права (юридичним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами, державами і міжнародними організаціями (ч. 2, ч. З ст. 374 ЦК). Право власності на земельну ділянку поширюється також на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на шари ґрунту під нею, на водні, лісові, рослинні об'єкти, що знаходяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто ґрунтовий і повітряний), але не безмежний у глибину та висоту, а лише в межах, необхідних для здійснення забудови (ч. З ст. 373 ЦК).

У ЦК окремо не встановлюються підстави набуття права власності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються підстави припинення права на неї (ст. 378 ЦК). Порядок здійснення права власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об'єкта) у ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об'єктів права власності — житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Житло є узагальнюючим поняттям певної групи об'єктів нерухомості, що може бути об'єктом цивільних правовідносин.

Видами житла є житловий будинок, квартира та ін. Житловий будинок визначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, скажімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно- правовими актами (тобто законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по- третє, призначена для постійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий будинок річчю, що має такі складові, як: земельна ділянка разом із розташованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо в договорі (або правочині) про відчуження встановлюється як предмет житловий будинок, то вважають, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об'єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє собою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання. Утім у квартирі є й приміщення нежитлового характеру, балкон або веранда, кухня тощо, які є її необхідними частинами і атрибутами2.

Слід розрізняти право власності на такі об'єкти, як квартири і житловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що в багатоповерховому будинку, в якому розташовані квартири, є й інші приміщення — дахи, під'їзди, східці, коридори тощо, які йменуються допоміжними. До будинку можуть примикати й споруди або будівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир. Крім того, будинок має різне обладнання (механічне, електричне, сантехнічне та ін.) за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири. Усі означені об'єкти складають єдине невід'ємне ціле з житловим будинком і квартирами. Ці приміщення належать на праві спільної власності всім користувачам та власникам квартир багатоквартирного житлового будинку і являють собою загальне неподільне майно. При цьому допоміжні приміщення слід відрізняти від нежитлових приміщень, які розташовані в багатоквартирному житловому будинку і не призначені для його обслуговування, а можуть використовуватися для розташування в них крамниць, перукарень, офісів тощо. Ці приміщення можуть перебувати на праві комунальної або приватної власності. Змішувати правовий режим нежитлових та допоміжних приміщень недопустимо.

Слід звернути увагу на розмежування у ст. 384 ЦК об'єктів прав на помешкання в будинку ЖБК, їх суб'єктів і правомочностей залежно від того, чи здійснено викуп квартири членом ЖБК. Так, об'єктом права власності ЖБК є будинок у цілому (разом із квартирами та іншими приміщеннями — східцями, ліфтом, дахом, підвалом тощо). Поступово відбувається зміна «наповненості» цього об'єкта, оскільки з викупом власності квартир членами ЖБК вони стають їх власниками, а ЖБК позбавляється прав власності на ці квартири, але продовжує залишатися власником будинку.

Об'єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке ви-користовується для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність Верховної Ради України та інших державних органів, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи (у тому числі з виготовлення продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечують економічну стабільність та розвиток держави.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обумовлюється те, що до складу її об'єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб'єктів права власності.

Особливістю об'єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом має два різновиди, а саме: закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідносинах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою суверенітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, золотий запас, алмазний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що в державній власності сьогодні перебувають також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господарських товариств. Право на ці об'єкти держава здійснює відповідно до Закону «Про управління об'єктами державної власності»

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступовому переході об'єктів права державної власності до недержавних власників. Засоби цього переходу є не тільки традиційними для цивільного права, а й мають свою специфіку. Одним із них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельних ділянок.

Об'єкти права комунальної власності Згідно зі ст. 142 Конституції, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування. Це обумовлено перш за все тим, що ефективне функціонування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні громади і створювані ними органи, скільки від наявності в їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необхідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об'єкти, що, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного права. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об'єктами комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних місцевих рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров'я, культури, торгівлі, побутового обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», на підставі якої і були первісно сформовані об'єкти права комунальної власності. З державної до комунальної власності і навпаки майно пере-ходить відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності».

Структура комунальної власності з розвитком ринкових відносин, підприємництва і приватизації може змінюватися.

Зміст права власності

З'ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб'єкту права власності, та по-друге, обов'язків, що покладаються законом як на третіх осіб, так і на самого власника.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб'єктивного цивільного права. Це право володіння, користування і розпоряджання.

Право володіння — право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю, яке полягає у можливості особи безпосередньо тримати належну річ у себе. Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомочність власника слід відрізняти від володіння, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою. Останнє може мати місце як у відносних (зобов'язальних) відносинах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що існує в зобов'язальних правовідносинах, є володіння наймача (ст. 759 ЦК), користувача за договором позички (ст. 827 ЦК), зберігача (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння як речове право на чужу річ передбачається гл. ЗО ЦК та існує в абсолютних правовідносинах.

Отже, право володіння, як правило, спирається на інше право — або право власності, або виникає з договору (найму, зберігання і т. ін.). Проте не виключається можливість існування фактичного володіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна назвати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Таким чином, слід розрізняти володіння: а) як правомочність власника; б) як речове право на чуже майно, тобто насамперед фактичне володіння; в) як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння майном. Володіння може бути фактичним, титульним і безти- тульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування право на здобутая з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Воно часто невіддільне від правомочності володіння, бо для користування річчю необхідно якнайменше нею володіти. З передачею правомочності користування передається і правомочність володіння. Але остання може бути передана іншій особі й без передачі правомочності користування (наприклад, при передачі рухомих речей у заставу, здаванні майна на зберігання і т. ін.). Здійснення власником своєї правомочності користування за допомогою інших осіб не означає передачі ним ані правомочності володіння, ані правомочності користування, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб.

Право на плоди та доходи, що приносяться річчю в процесі її ви-користання, належить власникові речі, якщо інше не встановлено договором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так, власнику належить право на плоди та доходи від речі, що знаходиться у зберігана, а згідно з Законом України «Про оренду державного і комунального майна», власником продукції, що виробляється на орендованому майні, прибутків та ін. є орендар.

Право розпоряджання — право власника визначити юридичну долю майна — встановити різні конкретні правовідносини з третіми особами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпоряджанню є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється вчинення різного роду правочинів (продажу, дарування тощо).

Якщо правомочності володіння та користування власник може передати іншій особі, то правомочність розпоряджання, за загальним правилом, здійснює тільки власник. Винятки становлять випадки примусового вилучення і продажу майна на задоволення вимог кредиторів (зокрема, за договором застави). Однак здійснення розпоряджання невласником не означає передачі йому власником своєї правомочності, а випливає з того права, яке надається на підставі закону чи договору з власником (наприклад, іпотеки).



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 417; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.203.235.24 (0.092 с.)