Державна реєстрація правочину

Традиційно під державною реєстрацією правочину розумілося офіційне визнання та підтвердження державою факту вчинення правочину. Державна реєстрація правочину не належить до його форми. Правове значення державної реєстрації полягає в тому, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту її проведення. Тобто за відсутності державної реєстрації правочин вважатиметься невчиненим.

Цивільним законодавством передбачається правило, що державна реєстрація правочинів відбувається у випадках, установлених у законі (ст. 210 ЦК).

Утім прийняття в 2010 р. Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у новій редакції і внесення змін до ЦК обумовили зміну підходу до значення державної реєстрації правочинів із нерухомістю, а саме фактичне її скасування. Разом з тим ці зміни, без сумніву, вплинули і на розуміння державної реєстрації правочинів узагалі.

До внесення до ЦК змін усі правочини з нерухомістю згідно зі ст. 182 ЦК підлягали державній реєстрації. З державною реєстрацією договору пов'язувався і момент його укладення (ч. З ст. 640 ЦК). Тобто тільки щодо правочинів із нерухомістю із державною реєстрацією правочинів пов'язувався момент: а) укладення договору та б) набуття права. Втрата чинності цими положення ЦК викликає необхідність перегляду положень ст. 210 ЦК або ж навіть доцільності її існування взагалі.

Однак у ЦК передбачені декілька випадків, за яких певні правочини підлягають державній реєстрації. Так, підлягають державній реєстрації договори: оренди житла з викупом (ч. З ст. 811 ЦК); розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1114 ЦК); комерційної концесії (ч. 2 ст. 1118 ЦК). Стосовно договору оренди житла з викупом, скоріш за все законодавець випадково не вніс зміни до ст. 811 ЦК та не виключив необхідність її проведення його державної реєстрації, адже з ЦК виключені всі норми про державну реєстрацію договорів із нерухомим майном. Відносно ж двох інших договорів, то вимога про необхідність їхньої державної реєстрації жодним чином не пов'язується з нерухомістю, і державній реєстрації цих договорів не надається значення того факту, з яким пов'язується вчинення правочину.

Недійсність правочину

Загальні положення недійсності правочинів. Вчинення правочинів, що не відповідають вимогам ст. 203 ЦК (крім її частини четвертої), є правопорушенням, яке тягне за собою недійсність правочину. Це означає, що дії особи (осіб) не потягли за собою бажаних нею (ними) правових наслідків щодо виникнення або зміни чи припинення правовідносин. Тобто ці дії мали лише вигляд правомірності, але згодом виявилося, що це не так. Виявлення неправомірності дій осіб відбувається як шляхом зіставлення правочину і вимог закону без звернення до суду (у випадку нікчемності правочинів), так і судом зі з'ясуванням і доведенням того, що потягло за собою недійсність правочину (для оспорюваних правочинів).

Отже, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не потрібно рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК). У ЦК відсутня окрема стаття, в якій би перелічувалися всі нікчемні правочини, але по тексту ЦК можна відшукати норми про нікчемність тих або інших правочинів, наприклад, вчинених: із порушенням вимог про нотаріальне посвідчення правочину (статті 219, 220); малолітньою особою у разі відсутності наступного схвалення правочину її законними представниками (ч. 2 ст. 221); без дозволу органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 224) та багато інших (ч. 2 ст. 586, ч. З ст. 614, ч. 6 ст. 633, ч. 2 ст. 661 ЦК тощо). Зайвість звернення до суду з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним цілком логічна, бо в суді нема чого доводити чи спростовувати, адже наявність порушень припису закону очевидна, а відтак — очевидна й нікчемність. Так, наприклад, якщо договір купівлі-продажу нерухомості нотаріально не посвідчено, то це само по собі вже свідчить про його нікчемність.

Навпаки, оспорюваний правочин визнається недійсним лише судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом (ч. З ст. 215 ЦК). Тобто на відміну від нікчемного правочину, є причини для спору з приводу дійсності правочину, який оспорюється. Вони досить різноманітні. Це і помилка (ст. 229 ЦК), і обман (ст. 230 ЦК), і насильство (ст. 231 ЦК), й інші вади волі, суб'єктного складу, мети правочину. ЦК окремо регулює певні підстави для оспорювання правочинів (статті 222, 223, 225, 227, 229-233), хоча вичерпного переліку підстав не надає. Це означає, що будь-який правочин може опинитися під загрозою недійсності, тобто всякий правочин можна оспорити, якщо він не відповідає вимогам дійсності правочину (ст. 203 ЦК).

Виняток становить недодержання вимог щодо форми правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК), адже якщо правочин всупереч вимозі закону не посвідчено нотаріально, то він буде нікчемним. Недодержання ж простої письмової форми правочину, за загальним правилом, не має наслідком його недійсність, а позбавляє сторони права посилатися на показання свідків для доведення факту вчинення правочину (ч. 2 ст. 218 ЦК).

Законодавець встановив правило про те, що тільки оспорювані пра-вочини визнаються недійсними судом, а нікчемні самі по собі є право-порушенням, яке не вимагає доведення цього в судовому порядку. Однак неоднозначність такого твердження для нікчемних правочинів, що по-рушують публічний порядок, викликана тим, що цей факт не можна вважати об'єктивним. Адже небезспірною є наявність тих умов, що позначені у ст. 228 ЦК, які служать підставою вважати цей правочин нікчемним. Вони потребують доведення і не є (або не завжди є) очевидними. Тому іноді є необхідність у зверненні до суду для встановлення факту, що служить підставою нікчемності правочину. Напевно, це й послужило підставою для доповнення ст. 228 ЦК частиною третьою, в якій передбачається, що правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, може бути визнаний судом недійсним. Тобто цим встановлюється оспорюваність такого правочину.

Таким чином, можна стверджувати, що правочини є безспірно ні-кчемними, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно ясно, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності. Якщо правочин нікчемний, то до суду слід звертатися з позовом про застосування наслідків недійсності правочину.

Основу поділу недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані складає характер інтересів, які порушуються правочином. Нікчемні правочини, вчинені всупереч нормам публічного права, тим самим порушують публічний інтерес (зокрема, ті, що порушують публічний порядок, — ст. 228 ЦК), а ті правочини, якими порушуються приватні інтереси, вважаються оспорюваними (наприклад, правочини, вчинені під впливом обману, помилки, насильства тощо). Висловлюються й інші бачення стосовно поділу недійсних правочинів: що вади нікчемних правочинів є більш сутнісними, а тому ці правочини є більшою мірою протизаконними, ніж оспорювані. Утім не варто застосовувати ступінь протизаконності як критерій такого поділу, адже сам по собі факт порушення закону, наявний при вчиненні правочину, не може пов'язувати цю дію особи з тими наслідками, які слідували б із аналогічного правочину, вчиненого без правопорушень.

Взагалі підхід до визначення видів недійсних правочинів є неодно-значним. Класики висловлювалися за правочини умовно дійсні та дійсні безумовно, відвертаючи існування нікчемних правочинів взагалі і вка-зуючи на те, що нікчемним може бути не самий правочин, а волевиявлення. Уразливість класифікації недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані вбачали і в тому, що заперечення правочину приводить до його нікчемності, тим більше, з моменту вчинення правочину. Пропонувалося йменувати оспорювальні правочини відносно дійсними на відміну від абсолютно недійсних (нікчемних) правочинів.

Ініціаторами (позивачами) звернення до суду з позовом про визнання оспорюваного правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочннів (і нікчемних, і оспорюваних) можуть бути насамперед сторони цього правочину, а також будь-які інші заінтересовані особи. Необхідності в оспоренні одностороннього правочину його стороною немає, адже вона може просто відмовитися від правочину. Інші ж особи можуть порушити справу про визнання цього правочину недійсним (ч. 2 ст. 1257 ЦК), наприклад, спадкоємці померлого.

За визнанням недійсним або за застосуванням наслідків недійсності нікчемних дво- та багатосторонніх правочинів до суду звертаються не тільки сторони, а й інші особи, на стані яких негативно відбивається цей правочин, або які з інших причин зацікавлені в його недійсності. Досить часто з такими позовами до суду звертаються податкові органи, прокурор, який діє в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України тощо. Разом з тим слід підкреслити, що законодавець у ч. 5 ст. 216 ЦК оперує словосполученням «заінтересовані особи». У свою чергу, під особами відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦК розуміються тільки фізичні та юридичні особи. Як наслідок, визначаючи те, чи має відповідний суб'єкт повноваження звернутися з вимогою застосування наслідків нікчемності правочину, слід зважати на положення Конституції України, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19).

При цьому потрібно враховувати, що законами відповідним органам надається лише право звертатися до суду з вимогою про визнання правочину недійним, а не про застосування наслідків недійсності. Зокрема:

а) органи державної податкової служби подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними (п. 11 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»);

б) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право подавати до суду позови про визнання недійсними угод (ч. З ст. 12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»);

в) Служба безпеки України, Ті органи і співробітники мають право подавати до суду позови про визнання недійсними угод у разі проведення заходів щодо боротьби з тероризмом і фінансуванням терористичної діяльності (п. 4 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про Службу безпеки України»);

г) орган приватизації (ч. 2 ст. 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»).

Тобто у випадку відсутності на законодавчому рівні права того чи іншого органу звертатися до суду з вимогою про застосування наслідків нікчемності правочину у задоволенні такої вимоги має бути відмовлено.

Види нікчемних правочинів

Нікчемними ЦК та інші закони визнають такі правочини: 1) вчинені з порушенням їх форми — насамперед нотаріального посвідчення (статті 219, 220 ЦК), а в окремих випадках — простої письмової форми; 2) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК); 3) які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК); 4) вчинені малолітніми особами (ст. 221 ЦК); 5) вчинені недієздатними особами (ч. 1 ст. 226 ЦК).

Нікчемність правочинів, вчинених із порушенням вимог до їх форми.

Порушення вимоги закону про нотаріальне посвідчення правочину завжди тягне за собою його нікчемність. Порушення ж простої письмової форми правочину тягне нікчемність правочину лише в окремих випадках, прямо зазначених у законі. Зокрема ЦК до них відносить недодержання письмової форми:

- договору дарування, предметом якого є майнове право або якщо цим договором дарувальник зобов'язується передати дарунок у май-бутньому, тобто згодом, а не одночасно з укладенням договору (ч. З ст. 719 ЦК);

- кредитного договору (ст. 1055 ЦК);

- правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, тобто про встановлення поруки, гарантії, неустойки, застави тощо (ст. 519 ЦК);

-договору страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК);

-договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059 ЦК);

- договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 1107 ЦК);

- договору комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118 ЦК).

Нікчемність правочинів, вчинених без дозволу органу опіки та

піклування.

Певні правочини мають вчинятися лише з дозволу органів опіки та піклування. Це правочини, що вчиняються:

- опікуном від імені малолітньої або недієздатної особи або опікуном над майном особи, визнаної судом безвісно відсутньою, якщо йдеться про такі дії, як: 1) відмова від майнових прав підопічного; 2) видання письмових зобов'язань від імені підопічного; 3) укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) укладення договорів щодо іншого цінного майна (ч. 1 ст. 71 ЦК);

- за згодою батьків або піклувальника неповнолітньою особою або особою, обмеженою судом у дієздатності (ч. 2 ст. 71, ч. З ст. 37, ч. 4 ст. 32 ЦК, ч. З ст. 177 СК);

- батьками малолітньої дитини щодо її майнових прав укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини (ч. 2 ст. 177 СК).

Недодержання цих приписів тягне за собою нікчемність правочинів, вчинених без дозволу органів опіки та піклування (ст. 224 ЦК).

Нікчемність правочинів, які порушують публічний порядок.

У відсутність законодавчого визначення публічного порядку роз- цінення правочину як такого, що вчинено з порушенням публічного порядку, є надто складним і далеко не завжди безспірним.

Правочин можна визначити таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення публічно-правових нормативних актів держави, які визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави.

На відміну від положень ч. 1 ст. 203 ЦК України, яка передбачає, що правочин не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, тобто актам, які регламентують приватноправові відносини, при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається перш за все порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, що в цілому не виключає того, що одночасно порушуються вимоги інших актів, що регламентують приватноправові відносини.

Тому будь-які дії, що мають форму правочинів та порушують пу-блічний порядок (основи правопорядку) держави, є антигромадськими, тобто антисоціальними, направленим на досягнення мети, що суперечить інтересам суспільства і держави.

У зв'язку з цим термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені у публічно-правових нормативних актах держави, які визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави.

Таким чином, правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.

У статті 228 ЦК надається лише перелік дій, які законодавець розцінює як такі, що порушують публічний порядок, а саме: якщо право- чин був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення чи ушкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правами і свободами людини і громадянина, закріпленими у Кон-ституції України, зокрема є: право на житло (ст. 47) та на недоторканність житла (ст. ЗО); право на особисте і сімейне життя (ст. 32); свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36); право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50) та ін.

У пункті 18 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вказується, що такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу — землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Всі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Для нікчемного за ст. 228 ЦК правочину очевидним є те, що особа, виражає свою волю на вчинення таких дій, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права, що виражається, як правило, у вигляді злочину, адміністративно-правового порушення. Це може бути і порушення прав окремої особи, групи осіб або територіального утворення чи держави або Українського народу в цілому. Зазвичай такі дії цілеспрямовано порушують публічний порядок, тобто особа саме це має на меті, усвідомлює, що її дії насправді є не правочином, а суспільно небезпечним правопорушенням.

Спрямованість правочину, що порушує публічний порядок, визна-чається встановленням мети відповідного волевиявлення на момент його здійснення. При розгляді цієї категорії справ судом має бути встановлено, у чому конкретно полягало порушення публічного порядку, мету укладення правочину і хто зі сторін правочину мав умисел на досягнення цієї мети. Тобто для віднесення правочину до тих, що порушують публічний порядок, достатньо встановлення в особи, яка його здійснила, мети щодо настання неправомірних наслідків уже на стадії укладення договору, а не його виконання.

Безпосереднє настання неправомірних наслідків не є обов'язковим, а недійсність правочину в ст. 228 ЦК пов'язується лише з вірогідністю їх настання.

Не варто оминати увагою й такі особливості наслідків недійсності правочинів, що суперечать публічному порядку, які було вчинено задля відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Адже ясно, що особі, яка продала викрадене майно, воно не може повертатися на підставі ст. 216 ЦК. Не має повертатися і майно, вилучене або обмежене в обігу особі, якій воно не може належати.

Відтак, ці випадки слід прирівняти до тих, коли особі не можна по-вертати все, що вона передала за недійсним правочином (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК). У цьому разі настають наслідки, передбачені публічним законодав-ством, а саме — конфіскація майна як покарання за злочин, наприклад, крадіжку майна, яке було відчужене за правочином, що суперечить пу-блічному порядку. В кримінальній справі може подаватися й цивільний позов про повернення майна власнику (віндикаційний позов), задоволення якого приведе до повернення викраденого майна його власнику. Якщо ж обидві сторони правочину діяли з умислом, ставлячи за мету досягнення тих наслідків, які завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, то в разі виконання цього правочину обома сторонами стягується все одержане ними за цим правочином в дохід держави (ч. З ст. 228 ЦК).

Тобто всі ці особливості можуть мати місце і мають враховуватися при встановленні наслідків недійсності правочину, що порушує публічний порядок.

Правочини, вчинені малолітніми особами.

Статтею 31 ЦК визначений обсяг цивільної дієздатності осіб, які не досягли чотирнадцяти років. Малолітні особи вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Решта правочинів вчиняється від їх імені батьками або опікунами як законними представниками. Якщо в порушення цього припису ЦК малолітні особи самостійно вчинять правочин, він тим не менш може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном. Схвалення припускається за мовчазною згодою законних представників малолітньої особи, які, дізнавшись про вчинений малолітньою особою правочину, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

Отже, для дійсності такого правочину слід, по-перше, переконатись в освіченні законних представників малолітньої особи про вчинення останньою правочину; по-друге, в їх пасивній поведінці, яка свідчить про їх позитивне ставлення до цього правочину; по-третє, в спливі місячного строку з моменту укладення правочину.

У противному випадку, тобто у разі відсутності схвалення правочину, він є нікчемним. Виходить, що для цього достатньо звернення законних представників малолітньої особи до другої сторони правочину з вимогою про повернення нею одержаного за цим правочином або про незгоду з настанням у малолітньої особи обов'язків у майбутньому.

Згідно з частинами 2,3 ст. 41 ЦК недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. У випадку вчинення недієздатною особою правочину всупереч забороні на це він є нікчемним. Тим не менш опікун може схвалити вчинений такою особою правочин, але якщо він дрібний побутовий. Це відбувається у порядку, встановленому статтею 221 ЦК, тобто так само, як і при вчиненні правочинів малолітніми особами: якщо протягом місяця від нього не надійде заперечень, правочин вважається схваленим. Однак ці заперечення можна очікувати лише з моменту, коли опікун дізнався про вчинення правочину, а не з моменту його вчинення.

Оспорювані правочини

Недійсність правочину\ вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, передбачена ст. 222 ЦК. Основною причиною цього є відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину, що вимагається ч. 2 ст. 32 ЦК. При цьому йдеться про правочини: а) які не підпадають під ознаки дрібних побутових; б) полягають у розпорядженні своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; в) щодо здійснення своїх прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності; г) банківського вкладу (рахунка) та щодо розпорядження цим вкладом; д) спрямовані на участь в юридичній особі або її застування (ч. 1 ст. 32 ЦК).

Утім відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину не робить його нікчемним, як це буває при вчиненні малолітньою особою правочину (ст. 221 ЦК). Правочин, вчинений неповнолітньою особою, є дійсним і може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, а може й, навпаки, заперечуватися ними. Згода законних представників неповнолітньої особи припускається і на момент вчинення правочину (крім правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна, коли згода потребує нотаріального посвідчення), і протягом місяця після того, як вони дізналися про вчинення цього правочину неповнолітньою особою. У разі непогодження батьків (усиновлювачів) або піклувальника з діями неповнолітньої особи щодо вчинення нею правочину вони протягом місячного строку заявляють претензії другій стороні правочину. Термін «претензія», вживаний у ст. 221 ЦК, взагалі є невдалим, бо його сприйняття поєднано, як правило, з діяльністю юридичних осіб, а також викликає чимало питань з приводу сутності цих претензій та їх впливу на позовну давність. Очевидно, що батьки (усиновлювачі) або піклувальник звертаються до другої сторони правочину з наміром повернути становище неповнолітньої особи в стан, який вона мала до вчинення правочину. Тобто про повернення їй майна, переданого нею за цим правочином, або коштів, сплачених нею, тощо. Якщо ці претензії залишаються без задоволення, батьки (усиновлювачі) або піклувальник чи інші заінтересовані особи звертаються до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. При цьому на ці позови поширюється загальна позовна давність у три роки (ст. 257 ЦК) з моменту, коли батьки (усиновлювачі) або піклувальник дізналися або мали дізнатися про вчинення неповнолітньою особою правочину або про другу сторону цього правочину. Втім звернення батьків (усиновлювачів) або піклувальника до другої сторони правочину з претензією є потрібним, інакше тривале їх мовчання (понад місяць) свідчитиме про їхню згоду з вчиненням неповнолітньою особою правочину.

Неоднозначним є й поводження суду при розгляді цих справ, оскільки ст. 222 ЦК не містить вказівки на те, що суд може й відмовити у визнанні правочину, вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним за наявності підстав на взірець з тими, що передбачені у ст. 223 ЦК.

Недійсність правочину, вчиненого фізичною особою цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності

Фізична особа може бути обмежена в цивільній дієздатності за на-явності підстав, передбачених у частинах 1 та 2 ст. 36 ЦК. Наслідком обмеження особи в дієздатності є заборона вчинення нею правочинів, крім дрібних побутових, без згоди піклувальника (частини 2 та 3 ст. 37 ЦК). Так само, як і у випадку вчинення правочинів неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, правочини, вчинені особою, обмеженою в дієздатності, можуть визнаватися судом недійсними. З позовом до суду звертається піклувальник. До звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним піклувальник протягом місяця з моменту, коли він дізнався про вчинення підопічним оспорюваного правочину, має звернутися до другої сторони цього правочину, тим самим заявивши про свою незгоду з діями особи, обмеженої в дієздатності.

Суд виносить рішення про недійсність правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, лише якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ч. 2 ст. 223 ЦК). Таке застереження пов'язано з тим, що обмеження в цивільній дієздатності свідчить не про покарання особи, якій в принципі не дозволяється вчиняти юридично значущі дії, а про здійснення піклуваль- 312 ником контролю за ними. Тобто, якщо особа поводиться усвідомлено і її дії адекватні діям людини, здатної розуміти та оцінювати свої дії, не ураженої хворобою або залежністю від вживання різних речовин тощо, дійсність правочину може зберегтися. Суд може відмовити у позові про визнання правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, недійсним лише у відсутність згоди піклувальника на його вчинення. Наприклад, якщо правочин вчинено у період стійкої ремісії психічного захворювання і відповідає інтересам особи, обмеженої в дієздатності, не порушує законних інтересів інших осіб.

Отже, для визнання судом недійсним правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, мають бути наявними кілька умов: 1) відсутність згоди піклувальника на момент вчинення цього правочину; 2) відмова схвалити цей правочин згодом; 3) направлення піклувальником другій стороні правочину претензії з повідомленням про незгоду з правочином, вчиненим його підопічним; 4) у разі відмови адресата повернути одержане за цим правочином, відсутності відповіді на претензію з боку піклувальника або навіть без очікування відповіді звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним; 5) суперечність оспорюваного правочину інтересам підопічного, його сім'ї або утриманців, яких він має утримувати.

Недійсність правочину вчиненого дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Стаття 225 ЦК може застосовуватися у випадках відсутності підстав для визнання особи недієздатною (ч. 1 ст. 39 ЦК), однак її дії в момент вчинення правочину свідчать про те, що вона перебувала у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними. Це може бути тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння, фізична травма, сп'яніння тощо. При цьому не має значення те, як особа опинилася в такому стані — чи це відбулося природно (хвороба), чи особа сама себе ввела в стан несвідомості (прийняття алкоголю, наркотиків), чи це зробив хтось навмисно.

Наявність такого стану на момент вчинення правочину доводиться висновком судово-психіатричної експертизи, яку призначає суд, а також іншими доказами. Якщо оспорюється заповіт, зміст якого може бути відомий лише після смерті особи, то стан заповідача має встановлюватися на момент його складання висновком посмертної судово-психіатричної експертизи.

Як правило, оспорюються правочини, які не посвідчуються нота-ріально, оскільки, посвідчуючи правочин, нотаріус має впевнитися в багатьох фактах: у тому, іцо перед ним не тільки саме та особа, яка виражає волю, а й що ця особа здатна сприймати значення своїх дій.

Стаття 225 ЦК розрахована лише на застосування стосовно визнання недійсним правочину, вчиненого фізичною особою, адже лише вона може перебувати у стані, коли нею не усвідомлюється значення своїх дій. Для юридичної особи як штучного утворення таке неможливо. Проте від імені юридичної особи виступають особи фізичні (голова правління, директор тощо), які також можуть перебувати у подібних станах. їхні ж дії вважаються діями юридичної особи, від імені якої вчиняється правочин. Очевидно, що у випадку виникнення спору суд має розширено тлумачити цю статтю.

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 225 ЦК звертається або особа, яка вчинила правочин, не усвідомлюючи значення своїх дій, або в разі її смерті — інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. Не виключаються випадки, коли психічний стан, у якому перебувала особа на момент вчинення правочину, згодом набуває постійного характеру, і особа визнається судом недієздатною. Тоді позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

У статті 225 ЦК не зазначається можливість відмови суду у визнанні цього правочину недійсним, якщо він відповідає інтересам особи, яка не усвідомлювала значення своїх дій.

Недійсність правочину, якого немала права вчиняти юридична особа, може мати своєю підставою різні порушення заборон, встановлених законом для юридичних осіб. Це можуть бути заборони вчиняти правочини: а) що виходять за межі, визначені законом для певних видів юридичних осіб; б) без додержання порядку їх укладення; в) із порушенням законодавства про ліцензування. Однак звертає на себе увагу той факт, що зміст ст. 227 ЦК зводиться лише до зазначення про можливість оспорення правочину юридичної особи, вчиненого нею без відповідного дозволу (ліцензії), хоча назва цієї статті надає можливість для застосування значно ширших підстав недійсності правочинів.

Юридична особа, будучи наділена загальною правоздатністю (ст. 91 ЦК), може мати практично всі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, а відтак — вона може їх безперешкодно набувати, укладаючи правочини, оскільки правочин є найпоширенішою підставою їх набуття (ч. 2 ст. 11 ЦК). Разом із тим спеціальне законодавство встановлює певні межі дій окремих видів юридичних осіб, зокрема це стосується фінансових установ, які можуть надавати одну або кілька фінансових послуг, що є виключним видом їхньої діяльності (ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»), у тому числі кредитних установ, банків (ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), кредитних спілок (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про кредитні спілки»), страховиків (ст. 2 Закону України «Про страхування»), товарних бірж (ст. 1 Закону України «Про товарну біржу»); фондових бірж, торговців цінними паперами (ч. 1 ст. 16 та ст. 26 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок») та ін. Отже, порушення цих приписів може породити питання про визнання правочинів, укладених цими організаціями, недійсними на підставі ст. 227 ЦК як таких, які вони не мали права вчиняти.

Законом «Про акціонерні товариства» передбачений порядок укла-дення правочину, щодо якого є заінтересованість (ст. 71), без додержання якого він може бути визнаний недійсним (ст. 72). Аналогічно має вирішуватися питання в разі порушення приписів цього Закону про укладення значних правочинів (ст. 70).

Прямо можливість оспорення правочину юридичної особи, вчиненої нею без відповідного дозволу (ліцензії), передбачена у ч. 1 ст. 227 ЦК. Такі дії юридичної особи мають розцінюватися як порушення ч. З ст. 91 ЦК. Законом України «Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності» та іншими спеціальними законами передбачаються види діяльності, які вимагають отримання ліцензії, зокрема, це виробництво лікарських засобів та оптова, роздрібна торгівля ними; виготовлення бланків цінних паперів, документів строгої звітності; медична практика; будівельна, банківська діяльність, діяльність у сфері електроенергетики, освіти, телекомунікацій тощо. Застосування ст. 227 ЦК для визнання правочину недійсним можливе в разі відсутності в юридичної особи ліцензії, якщо її взагалі не було отримано, або закінчився строк її дії, або її було відкликано.

Діяльність, яка підлягає ліцензуванню, здійснюється під контролем відповідних державних органів, тому за визнанням правочинів недійсними на підставі ст. 227 ЦК до суду часто звертаються органи, до компетенції яких входить контроль за додержанням ліцензійного законодавства, або прокурор. Утім не позбавлені права звертатися до суду й інші зацікавлені особи.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом помилки.

У частині 1 ст. 229 ЦК встановлено, що правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо його вчинено під впливом помилки, тобто помилкового уявлення особи щодо обставин, які мають істотне значення.

З цього слідує, по-перше, що на волю особи не впливали ані сторонні особи, ані якісь причини, тобто не було деформації волі ззовні. Помилкове уявлення особи про певні обставини, що мають значення для правовідносин, які складаються внаслідок вчинення правочину, сформоване самою особою, її світоглядом, власними уявленнями та оцінками. На відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка учасником правочину свого досвіду чи можливостей.

Трапляється, що обидві сторони правочину його вчинили під впливом обману з боку третьої особи, яка діяла свідомо і, як правило, на власну користь. У цьому разі правочин може визнаватися недійсним на підставі ст. 229 ЦК.

По-друге, обставини, щодо яких помилялася особа, повинні мати істотне значення для тих правовідносин, до яких вступає особа. Найчастіше це стосується самої природи правочину, який вчиняється (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу). Часто в особи складається помилкове уявлення про права та обов 'язки сторін правочину (наприклад, особа вважала, що вона має виконувати тільки дії щодо утримання другої сторони, вважаючи, що в цьому сутність спадкового договору, а виявилося, що вона мусить здійснювати досить широке коло дій на вимогу відчужувача (ст. 1302 ЦК). Не виключаються й помилки щодо предмета правочину, наприклад, якості речі, яку уявили собі ціннішою, ніж вона є насправді. Ця помилка буде об'єктивною у разі, скажімо, неочевидності хімічного складу речі або авторства картини чи дати її створення тощо. Хоча її застосування вимагає використання аналогії.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину, а не виникнути згодом. Водночас при з'ясуванні цього може статися, що природна властивість речі виявляється лише зго