Визнання правочину недійсним і неукладеним.

 

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, але – саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 – 210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини, у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши, що правочин не є вчиненим, суд має відмовити в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

При цьому, Пленум вирішив, що вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом і суди, з зв’язку з цим мають відмовляти в позові з такою вимогою. У подібних випадках можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п’ятої ЦК – (повернення безпідставно набутого майна (ст. 1213 ЦК) та відшкодування збитків від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання (ст. 1214 ЦК).

Рішенням суду не може бути зобов’язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину. Норма частини третьої статті 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

Таким чином, саме до перерахованих моментів укладення договору має приурочуватись водночас момент визнання їх недійсними. Якщо ж такого укладення договору не відбулося, він має визнаватися неукладеним.

 

Момент недійсності правочину

Стаття 236 визначає загальне правило, за яким правочини як оспорювані, так і нікчемні, вважаються недійсними не з моменту встановлення або визнання цього факту судом, а з моменту його вчинення. Тобто судове рішення в цьому випадку має свого роду "зворотну силу". За таких обставин надзвичайно важливо правильно встановити момент вчинення правочину. Щодо правочинів - договорів, цей момент досить однозначно визначений в правових нормах. Так, відповідно до ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. За загальним правилом, моментом такого укладення є одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції, а якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню або (та) державній реєстрації - момент нотаріального посвідчення або (та) державної реєстрації (ст. 640 ЦК).

Особливий момент вчинення передбачений для реальних договорів, які вважаються укладеними з моменту передання певного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК).

Такі односторонні правочини, зокрема, як довіреність, заповіт, також є вчиненими з моменту їх оформлення відповідно до вимог закону (статті 245, 1247). З цього моменту має наступати і недійсність таких правочинів.

На відміну від ч. 1, якою визначається загальне правило про недійсність нікчемних та оспорюваних правочинів з моменту їх вчинення, у ч. 2 коментованої статті враховуються особливості застосування правових наслідків недійсності укладених правочинів, за якими передбачалися права та обов'язки на майбутній період. Відповідно припиняється можливість настання їх у майбутньому. На практиці незначна частина правочинів виконується у момент їх вчинення. У переважної частини правочинів момент їх виконання віддалений у часі від моменту їх укладення, тобто у них права та обов'язки передбачені на майбутнє. У зв'язку з тим, що за таких обставин не наступив строк виконання нікчемного правочину і є неможливим застосування реституції, у разі розгляду справи судом недійсність такого правочину призводить до припинення можливості настання передбачених ним прав і обов'язків у майбутньому.

У ЦК УРСР також містилася ст. 59, якою визначався момент недійсності угоди. Так, відповідно до цієї статті передбачалося, що угода визнана недійсною з моменту її укладення, але якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє. Наведена норма лише на перший погляд є схожою з нормою ч. 2 ст. 236, а насправді зміст ст. 59 ЦК УРСР є дещо іншим, оскільки, по-перше, її редакція є такою, що не заперечує чинності угоди в тій частині, яка вже виконана, і до якої вже не можна застосовувати правові наслідки її недійсності, а по-друге, вона передбачає недійсною дію угоди і припинення її на майбутнє і безпосередньо не передбачає недійсність усього правочину.

На практиці може виникнути ситуація, за якої необхідно вирішити можливість визнання недійсним договору оренди, який на момент звернення до суду припинив свою дію. Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює, в разі його недійсності, проведення між сторонами реституції, так як використання майна - "річ" безповоротна, і відновити сторони в первісне положення практично неможливо. Тому такий договір повинен визнаватися недійсним і припинятися на майбутнє.

Види представництва.

Представництво — це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ст. 237 ЦК).
Підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи. Звідси розрізняють такі види представництва: представництво, що виникає на підставі договору, закону чи акту органу юридичної особи. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші підстави виникнення представництва (ч. З ст. 237 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним або договірним. Це означає, що на вчинення правочину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода представника, виражена у договорі чи безпосередньо в довіреності. Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво, підставою для виникнення якого може бути цивільно-правовий договір, укладений між підприємцем, що є особою, яку представляють, і комерційним представником (ст. 243 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі закону, називається законним і обов’язковим. Законне представництво виникає за допомогою юридичних фактів, з якими пов’язується виникнення відносин, виступають обставини, безпосередньо визначені законом, наприклад, родинні зв’язки батьків і дітей, встановлення опіки над малолітніми дітьми чи недієздатними особами. Обов’язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють.

Представництвом, яке виникає на підставі акту органу юридичної особи, вважаються правовідносини, в яких представник діє від імені та в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акту її органу.
Особа, яку представляють,— організація, що є юридичною особою, представник — її працівники, котрі за родом своєї трудової діяльності повинні представляти її у відносинах з третіми особами.

Прикладом видання органом юридичної особи розпорядчого акту, на підставі якого виникають відносини представництва, може бути наказ про призначення працівника на посаду, пов’язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема, при укладанні правочинів. Змістом цього акту чи окремою довіреністю (ч. 2 ст. 244 ЦК) визначаються повноваження цього представника.

У випадках, передбачених законом, юридичну особу у цивільних відносинах можуть представляти не тільки її органи, а й її учасники (згідно з ч. 2 ст. 92 ЦК юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників, які в цьому випадку визнаються її представниками. Якщо такий учасник відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, він зобов’язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно і не перевищувати своїх повноважень.

 

68. Представництво має місце тоді, коли особа за певних обставин не може здійснювати деякі свої суб'єктивні права і до­ручає здійснення цих прав від свого імені іншій особі, тобто представнику.

Представництво характеризується такими ознаками:

- цивільні права та обов´язки належать одній особі, а здійсню­ються безпосередньо іншою;

- представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключ­но фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплю­ються);

- представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

- представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

- правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спри­чинила для контрагента збитки, то зобов´язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зо­бов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сто­рони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, ак­та органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

У відносинах представництва розрізняють внутрішні і зовнішні правові зв'язки. Представництво включає пра­вовідносини:

1) між тим, кого представляють, і представником

2) між тим, кого представляють, і третьою особою;

3) між представником і третьою особою.

Внутрішні відносини представництва складаються між тим, кого представляють, і представником, зумовлюючи ви­никнення у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок діяльності представника. Зовнішні відносини пред­ставництва бувають двох видів: 1) відносини між представни­ком і третіми особами, які мають фактичний характер; 2) пра­вові відносини між тим, кого представляють, і третіми особа­ми, встановлення яких є результатом дій представника.

В силу зовнішніх правовідносин представництва пред­ставник зобов'язаний інформувати третю особу про представ­ницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок) та нада­ти докази наявності і змісту повноваження.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздат­на особа. Представниками можуть бути громадяни, які мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом, це особи, що досягли 18-літнього віку. У виняткових випадках як пред­ставники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років. Представниками не мо­жуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуванням.

Виходячи з викладеного, за підставами виникнення представництво прийнято класифікувати на:

а) добровільне (договірне), що виникає на підставі договору між стороною, яку представляють, і представником (традиційно такою підставою є договір доручення (гл. 68 ЦК України), або на підставі одностороннього правочину - довіреності.

б) обов'язкове, засноване на законі або адміністративному акті. Цей вид представництва засновується на факті походження дітей від батьків або на факті усиновлення, а також на підставі рішення суду, органу опіки та піклування про призначення опікуна. Для цього виду представництва характерним є те, що воно виникає та існує поза волевиявленням особи, яку представляють;

в) представництво, що грунтується на акті органу юридичної особи (призначенні на посаду, довіреності).

З наведених положень ЦК слідує необхідність розрізняти дії представника, посильного, посередника. Посильний на відміну від представника не здійснює правочини від імені представлюваного. Він юридично не бере участі у встановленні прав та обов'язків безпосередньо для іншої особи, а лише передає контрагенту волевиявлення тієї особи, яка його послала. Іншими словами, функції посильного мають технічно-інформаційний характер. Посередник також особисто не укладає правочини від імені іншої особи, а лише сприяє укладенню правочину. При цьому власну волю він не виражає, а інформує учасника можливого у майбутньому правочину про волю та наміри іншої сторони.

Види представництва.

Представництво — це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ст. 237 ЦК).
Підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи. Звідси розрізняють такі види представництва: представництво, що виникає на підставі договору, закону чи акту органу юридичної особи. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші підстави виникнення представництва (ч. З ст. 237 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним або договірним. Це означає, що на вчинення правочину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода представника, виражена у договорі чи безпосередньо в довіреності. Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво, підставою для виникнення якого може бути цивільно-правовий договір, укладений між підприємцем, що є особою, яку представляють, і комерційним представником (ст. 243 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі закону, називається законним і обов’язковим. Законне представництво виникає за допомогою юридичних фактів, з якими пов’язується виникнення відносин, виступають обставини, безпосередньо визначені законом, наприклад, родинні зв’язки батьків і дітей, встановлення опіки над малолітніми дітьми чи недієздатними особами. Обов’язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють.

Представництвом, яке виникає на підставі акту органу юридичної особи, вважаються правовідносини, в яких представник діє від імені та в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акту її органу.
Особа, яку представляють,— організація, що є юридичною особою, представник — її працівники, котрі за родом своєї трудової діяльності повинні представляти її у відносинах з третіми особами.

Прикладом видання органом юридичної особи розпорядчого акту, на підставі якого виникають відносини представництва, може бути наказ про призначення працівника на посаду, пов’язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема, при укладанні правочинів. Змістом цього акту чи окремою довіреністю (ч. 2 ст. 244 ЦК) визначаються повноваження цього представника.

У випадках, передбачених законом, юридичну особу у цивільних відносинах можуть представляти не тільки її органи, а й її учасники (згідно з ч. 2 ст. 92 ЦК юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників, які в цьому випадку визнаються її представниками. Якщо такий учасник відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, він зобов’язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно і не перевищувати своїх повноважень.