Співвідношення приватного та публічного права.

Співвідношення приватного та публічного права.

Світова юридична наука визнає поділ права на приватне й публічне певною мірою умовним, але необхідним.

Публічне право - підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини.

Приватне право - підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю 'їх учасників.

Предмет регулювання публічного права - сфера "державних справ": сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.

Предмет регулювання приватного права - сфера "приватних справ": сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.

Ознаки публічного права: 1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес - акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми.

Ознаки приватного права: 1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав; 4) припускає широке використання договірної форми регулювання; 5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист; 6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії; 7) зберігає класичну юридичну техніку.

Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права: 1) інтерес (публічний, державний інтерес - галузь публічного права, приватний - галузь приватного права); 2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини, публічному - немайнові); 3) метод правового регулювання (у публічному праві - метод субординації, у приватному - координації);4) суб'єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними органами, приватне - приватних осіб між собою).

 

 

Предмет цивільно-правового регулювання.

Предмет цивільно-правового регулювання становлять дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини). Останні об'єднує те, що вони засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників - фізичних та юридичних осіб, держави. ЦК у колі відносин, що ним регулюються, на перше місце висуває особисті немайнові відносини; по-друге, не поділяє останні на дві групи - особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу мали незначний обсягу цивільних відносинах і розглядалися як невідчужувані нематеріальні права громадян та організацій (наприклад, честь, гідність, ділова репутація - ст. 7 ЦК У PCP)3; по-третє, закріплює коло учасників цивільних відносин; по-четверте, уводить конститутивну ознаку цивільних відносин - юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність їх учасників.

Характерними ознаками особистих немайнових прав можна вважати такі. По-перше, вони є складовою змісту цивільної правоздатності фізичної та юридичної особи. Так, усі фізичні особи - рівні у здатності мати цивільні права, і кожна з них має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК (частини 1,2 ст. 26), незалежно від того: чи то є особисті немайнові права, призначені забезпечити її природне існування, чи ті, що забезпечують її соціальне буття. У випадках, встановлених законом, здатність мати особисті немайнові права пов'язується з досягненням фізичною особою відповідного віку (наприклад, право на донорство, право на інформацію про стан свого здоров'я виникають у фізичної особи тільки з досягненням 18 років, право на зміну імені - з досягненням 16 років, а за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника - з досягненням 14 років тощо). Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині. По-друге, ці права мають особливість виникнення та припинення. Наприклад, особисте немайнове право виникає, за правилом, із народженням фізичної особи та існує довічно, але може виникати також за законом і теж існує довічно: право на найменування (комерційне, фірмове) виникає у юридичної особи з моменту її утворення та існує, за правилом, до моменту припинення діяльності останньої. По-третє, вони безпосередньо пов'язані з особистістю фізичної особи і, як наслідок, не можуть відчужуватися ні в добровільному порядку, ні примусово; названа особа позбавлена права від них відмовитися. Утім це правило не діє у тих випадках, коли йдеться про фізичну особу - підприємця або юридичну особу, котрі можуть укладати договір комерційної концесії, предметом якого є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації. Далі - дані права позбавлені матеріального характеру.

Майнові відносини, що не відповідають цим ознакам, не належать до предмета цивільного права і не можуть регулюватися його нормами. Частина 2 ст. І ЦК встановлює: до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено законом.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом, - це конкретні властиві товарному виробництву, об'єктивні за змістом і вольові за своєю формою відносини, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

 

Функції цивільного права.

Поряд із предметом, методом правового регулювання і принципами функції цивільного права є тими правовими категоріями, які відображають базові складові сучасного цивільного права. Функції цивільного права виражають соціальне призначення цієї галузі права і своєрідність форм цивільно-правового регулювання загалом.

Функції цивільного права - це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин, що входять до предмета цивільного права (тобто, відносини власності, особисті немайнові відносини тощо).

Загальна частина цивільного права

У зв'язку з цим загальні норми становлять загальну частину сучасного цивільного права. Такі норми називаються загальними, оскільки стосуються всіх суспільних відносин, які регулюються цивільним правом. Загальну частину сучасного цивільного права становлять норми про суб'єкти, об'єкти цивільного права, правочини, представництво та позовну давність.

Загальна частина дає можливість усунути різнобій у правовому регулюванні схожих за своєю правовою природою суспільних відносин і забезпечує необхідну єдність цивільно-правового регулювання суспільних відносин, які виникають у різних сферах діяльності фізичних та юридичних осіб.

Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється статтями 254—260 ЦПК. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише одну категорію правочинів — дрібні побутові.

За згодою піклувальника фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, має право: а) вчиняти правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, а у разі заперечення піклувальника дати таку згоду, його відмова може бути оскаржена особою до органів опіки та піклування або суду; б) одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними (необхідна письмова згода піклувальника).
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, є повністю деліктоздатною, тому вона самостійно несе відповідальність як за порушення нею договору (глава 51 ЦК), так і за шкоду, завдану нею іншій особі.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це, тобто, якщо рішення суду не було оскаржене, після закінчення строку на апеляційне оскарження. Однак законодавець передбачає виключення із загального правила. Так, якщо фізична особа, яка не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, тяжкого психічного розладу, уклала шлюб, договори або інші правочини, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо її психічного стану може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною. Таким чином, фізична особа за таких обставин визнається недієздатною до набрання законної сили рішенням суду про це.

Рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною є підставою для встановлення над нею опіки. Відповідно до ст. 60 ЦК встановлення опіки над такою особою здійснюється судом, який безпосередньо й призначає конкретну особу опікуна. Оскільки здійснюється це за поданням органу опіки та піклування, при розгляді справи участь представника органу опіки та піклування є обов'язковою.

У зв'язку із визнанням фізичної особи недієздатною, вона не вправі вчиняти правочинів, тобто дій, які спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому на відміну від малолітньої особи, над якою також встановлюється опіка (ст. 31 ЦК), недієздатна фізична особа не має права вчиняти жодних правочинів.
У разі вчинення недієздатною фізичною особою правочину без згоди на це опікуна, цей правочин вважається нікчемним. Водночас на вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде доведено, що він вчинений на користь недієздатної особи.

Одним із елементів дієздатності учасника цивільних відносин є деліктоздатність. Для фізичних осіб вона не виникає одночасно із дієздатністю. Особи, які визнані судом недієздатними, вважаються неделіктоздатними, тобто такими, що не можуть нести цивільно-правову відповідальність за завдану шкоду. У цьому випадку безпосередньо опікун зобов'язаний відповідати за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Оскільки законодавець не визначає конкретного темпорального відрізку часу, протягом якого фізична особа повинна знаходитись у місці свого проживання, вбачається, що до уваги слід брати не стільки строк цього проживання, скільки намір особи. Наприклад, коли фізична особа переїздить в інше приміщення з метою подальшого постійного проживання, то, незважаючи на відносно недовгу тривалість такого проживання, це приміщення повинно розглядатись як місце проживання, оскільки у ньому вона має намір здійснювати своє подальше постійне проживання.

У нормах ст. 29 ЦК немає прямої вказівки на те, що місце проживання фізичної особи повинно перебувати у неї на праві власності. А це означає, що фізична особа може мати місце проживання і на інших підставах. Наприклад, члени сім'ї власника житлового будинку мають право проживати разом з ним (ст. 405 ЦК).
Однак слід звернути увагу на те, що те місце проживання, яким оперує законодавець у коментованій статті, можна вважати певним чином місцем проживання у приватноправовому розумінні. Річ у тім, що чинне законодавство містить ще одне, так зване публічно-правове визначення місця проживання. Так, відповідно до ст. З Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» під поняття «місце проживання» підпадає адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Поряд з ним законодавець вводить ще й інше поняття — «місце перебування», під яким розуміється адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Відмінність між вказаними поняттями є очевидною.

Коментована стаття проголошує право фізичної особи, яка досягла 14 років вільно обирати місце свого проживання.
Окрім цього, вільний вибір місця проживання відповідно до вказаного Закону обмежується щодо: а) осіб, які не досягли 14-річного віку; б) осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; в) осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; г) осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом;

Що стосується місця проживання фізичної особи у віці до 14 років, то законодавець визначає його як: місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає; місце проживання опікуна; місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає.

І ще одним легальним місцем проживання законодавець визнає місце проживання недієздатної особи, яке визначається як місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Стаття 29 ЦК закріплює норму, відповідно до якої фізична особа може мати декілька місць проживання. Однак ця норма повинна поширюватись виключно на місце проживання у розумінні цієї статті, і аж ніяк не на місце проживання фізичної особи з урахуванням положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», оскільки відповідно до нього, фізична особа може мати лише одне місце проживання, за яким вона повинна бути зареєстрована.

39. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Безвісна відсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготри­валої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування.

Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність таких умов:

1) громадянин відсутній у місці його постійного прожи­вання протягом року;

2) згідно зі ст. 43 ЦК України громадянина в судовому по­рядку може бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування. День одержан­ня останніх відомостей може бути підтверджено пред'явлен­ням останнього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад, показання свідків). Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, наступ­ного за тим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливо встановити цей місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України);

3) визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо.

Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою ряд правових наслідків, але не відображається на його право­здатності та дієздатності. Рішення суду про визнання громадя­нина безвісно відсутнім є підставою для встановлення орга­ном опіки та піклування опіки над його майном.

З майна, що належить безвісно відсутньому, видається ут­римання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. Чоловік або дружина безвісно відсутнь­ого набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи реєстрації актів громадянського стану.

Визнання громадянина безвісно відсутнім не допус­кається у випадках, коли громадянин переховується від роз­шуку (наприклад, за кримінальною справою).

Не можна визнавати безвісно відсутнім громадянина, про якого вірогідно відомо, що він живий, але немає точних відо­мостей про його місце перебування.

Якщо громадянин, визнаний безвісно відсутнім, з'аявився або виявлено його місце перебування, рішення про визнання його безвісно відсутнім скасовується, а опіка над ії майном припиняється. Можливе поновлення шлюбних відносин між громадянином, який повернувся, та його дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.

Оголошення громадянина померлим у судовому порядку за таких підстав: відсутність громадянина в місці постійного проживан­ня протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, — протя­гом шести місяців (за обставин, що загрожували їй смертю, або жають підставу припускати про її загибель у результаті нещасного випадку); один місяць – внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного характеру; неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина; неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи.

Окремо закон визначає умови оголошення померлим гро­мадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в су­довому порядку оголошено померлим не раніш, ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 46 ЦК України).

На підставі рішення суду про оголошення громадянина померлим органи РАЦСу видають заінтересованим особам свідоцтво про його смерть. Днем смерті громадянина, оголо­шеного рішенням суду померлим, вважається день вступу в за­конну силу цього рішення. Юридичним наслідком оголошен­ня громадянина померлим є припинення або перехід до спад­коємців усіх прав та обов'язків, які належали йому як суб'єкту права. Оголошення особи померлою має підставою лише при­пущення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування. Ця обставина тягне за со­бою ряд правових наслідків. По-перше, поновлюється особисто-правовий статус грома­дянина, майно, яке збереглося на момент появи громадянина і яке перейшло безоплатно до інших осіб після оголошення відсутнього померлим, може бути витребувано власником, який з'явився. По-друге, у особи також є можливість поверну­ти майно від осіб, до яких воно перейшло за відплатними уго­дами. Ці громадяни зобов'язані повернути майно власнику, який з'явився, якщо буде доведено, що, набуваючи майно, во­ни знали, що громадянин, оголошений померлим, перебуває серед живих, завдані при цьому збитки компенсуються особа­ми, у яких майно набувалося за відплатною угодою. По-третє, майно могло в порядку спадкування перейти до держави. Як­що майно є в наявності, то воно повертається власникові; як­що ж воно було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення особи померлою їй повертається сума грошей, ви­ручених від реалізації цього майна. У сфері сімейних відносин з'явлення громадянина, оголошеного померлим, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу.

40. Поняття та ознаки юридичної особи

Стаття 80 ЦК України передбачає, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому зако­ном порядку. Юридична особа наділяється цивільною право­здатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем У суді.

Ознаки юридичної особи: Організаційна єдність. Юридична особа — це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація); Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів тру­дового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів; Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юри­дична особа має своє найменування (ім'я). Від свого імені во­на набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (напри­клад, на основі довіреності); Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну май­нову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язан­нями; Здатність бути позивачем або відповідачем у суді - сторонами у цивільному процесі можуть бути державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їхні об'єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи.

Створення юридичної особи

Відповідно до чинного законодавства юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Засновниками юридичних осіб можуть бути фізичні особи при досягненні ними дієздатності, юридичні особи, а також держава, АРК та територіальні громади. Причому публічно-правові утворення, на відміну від фізичних та юридичних осіб приватного права, можуть створювати не тільки юридичні особи публічного права, а й юридичні особи приватного права (частини 2, 3 ст. 167, статті 168, 169 ЦК).

Традиційно прийнято виділяти такі основні способи створення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний (явочно-нормативний, реєстраційний), дозвільний і договірний. Утім за умов ринкової економіки застосовуються тільки розпорядчий і нормативно-явочний способи. Якщо перший характерний для створення юридичних осіб публічного права, то другий застосовується для створення юридичних осіб приватного права.

Нормативно-явочний спосіб виникнення юридичної особи означає, що остання створюється на тих умовах і за тими правилами, які вказані у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, а відповідний орган зобов'язаний зареєструвати організацію як юридичну особу при наявності не тільки прояву ініціативи з боку засновника (засновників), а й виконання останніми певних умов і додержання ними певних правил. Держава, застосовуючи таку форму як реєстрація, визнає організацію суб'єктом права, підтверджуючи факт створення юридичної особи видачею свідоцтва про державну реєстрацію.

Створення юридичної особи відбувається у певному порядку. Так, фактичними діями засновників при створенні юридичної особи є розробка установчих документів, резервування її найменування, заповнення реєстраційної картки, внесення реєстраційного збору тощо. А державний реєстратор здійснює перевірку комплектності документів, які йому подаються, перевіряє повноту тих відомостей, що вказані в реєстраційній картці, перевіряє документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації. Вказані особи здійснюють також і юридичні дії.

Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи є її установчі документи, які повинні викладатися письмово і підписуватися всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Вони є комплектом документів встановленої законом форми, згідно з яким досягається зовнішнє відокремлення юридичної особи від інших суб'єктів права за допомогою визначення найменування, місця знаходження, органів управління, мети діяльності тощо.

Стаття 88 ЦК імперативно встановлює ті вимоги, яким повинні відповідати установчі документи, виходячи з того, що вони мають різну правову природу. Статут, на відміну від засновницького договору, не укладається між засновниками, а затверджується ними. Але статут так само, як і засновницький договір, визначає правове становище юридичної особи і регулює відносини між засновниками і юридичною особою, хоча і набуває юридичної сили лише з моменту реєстрації останньої.

Статут - це особливий локальний нормативний акт, положення якого обов'язкові не тільки для юридичної особи, а й для її контрагентів. Засновницький договір-це цивільно-правовий договір, за правилом, багатосторонній, правовою метою якого є створення нового учасника цивільного обороту - юридичної особи і котрий регулює відносини між засновниками у процесі створення і діяльності юридичної особи.

Засновницький договір є обов'язковим не тільки для засновників (учасників), а й для самої юридичної особи, на підставі якого вона діє. Установчий акт (індивідуальний або спільний) - це односторонній або багатосторонній правочин (залежно від кількості осіб, що його укладають), спрямований на створення установи. У зазначеному установчому документі вказуються: найменування установи, засновник (-ки), мета, майно, яке необхідне для досягнення цієї мети, структура управління, порядок і підстави припинення діяльності установи, доля майна, яке залишиться після цього.

 

Види юридичних осіб

Залежно від порядку їх створення вони поділяються на: юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Перші створюються за волевиявленням засновників на підставі установчих документів, другі - розпорядчим актом Президента1, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування.

Залежно від способу створення юридичні особи поділяються на: юридичних осіб, що створюються у нормативно-явочному порядку, та юридичних осіб, які створюються у розпорядчому порядку.

Залежно від виду установчих документів юридичні особи поділяються на: юридичних осіб, установчим документом яких є статут; юридичних осіб, установчим документом котрих є засновницький договір; юридичних осіб, установчим документом яких є установчий акт; юридичних осіб, установчий документ котрих - одноособова заява.

За метою діяльності юридичні особи поділяються на: підприємницькі та непідприємницькі товариства. Як вже вказувалося, підприємницькі товариства мають основною метою одержання прибутку та розподіл його між учасниками.

Залежно від прав, які засновники (учасники, члени) можуть мати щодо юридичної особи або її майна юридичні особи розподіляються на: юридичних осіб, щодо яких їх учасники мають корпоративні права-господарські товариства, кооперативи; юридичних осіб, щодо яких засновники не мають майнових прав, але мають членські права - творчі спілки, релігійні та благодійні організації; юридичних осіб, на майно яких засновники мають інші речові права,-державні акціонерні товариства.

За правовим режимом майна всі юридичні особи поділяються на: юридичних осіб - власників майна (всі приватні юридичні особи), юридичних осіб - невласників майна, які, утім, мають на нього інше речове право (комунальні установи, казенні підприємства, державні акціонерні товариства).

Залежно від складу засновників юридичні особи поділяються на: юридичних осіб, засновниками яких може бути тільки держава, АРК, територіальні громади в особі компетентних органів (казенне підприємство, комунальне підприємство); юридичних осіб, засновниками котрих можуть бути лише фізичні особи (релігійні організації, об'єднання фізичних осіб, творчі спілки); юридичних осіб, засновниками яких можуть бути тільки юридичні особи (відкриті та корпоративні недержавні пенсійні фонди); юридичних осіб, засновниками котрих можуть бути будь-які особи, тобто і фізичні, і юридичні (господарські товариства).

За кількісним складом засновників окремих організаційно-правових форм юридичні особи поділяються на: юридичних осіб, що створюються декількома особами (господарські товариства) і юридичних осіб, що створюються однією особою (товариства однієї особи - акціонерне, товариство з обмеженою або з додатковою відповідальністю)

За особливостями правового положення юридичні особи поділяються на: національні (резидентів), які створені і діють відповідно до законодавства України; іноземні (нерезидентів), які створені за законодавством, відмінним від законодавства України, хоча здійснюють на території України у тому чи іншому обсязі господарську діяльність.

Наведена класифікація може існувати поряд з іншими, в основу яких можуть бути покладені інші критерії.

 

44. Припинення дієздатності юридичної особи.

Ліквідація - це така форма припинення діяльності юридичної особи, яка не передбачає перехід прав і обов'язків у порядку правонаступництва до інших юридичних осіб, оскільки сама юридична особа, а звідси також її права і обов'язки ліквідуються.

Законодавець розрізняє добровільний і примусовий порядок ліквідації. Добровільний порядок передбачає, що юридична особа припиняє свою діяльність за рішенням учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчим документом. Примусова ліквідація юридичної особи провадиться на підставі рішень суду. Це можливо, зокрема, при визнанні недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, установлених законом. З вимогою до суду про ліквідацію юридичної особи може звертатися орган державної реєстрації, а також учасник юридичної особи.

Для ліквідації юридичної особи органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію, створюється ліквідаційна комісія, встановлюються порядок і строки ліквідації. Суд може покласти обов'язки щодо ліквідації юридичної особи на учасників або орган, уповноважений приймати рішення про ліквідацію.

З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, і вона виступає у суді від імені цієї юридичної особи. Порядок ліквідації юридичної особи встановлюється ст. 111 ЦК. Ліквідаційна комісія повідомляє про ліквідацію у пресі за місцем знаходження юридичної особи, про порядок і строки ліквідації, вживає необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості юридичної особи, виявлення її кредиторів та претензій останніх, провадить інвентаризацію і оцінку майна, складає проміжний ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. У разі недостатності в юридичної особи коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна останньої і провадить розрахунки з кредиторами. Тільки після цього складається ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її ліквідацію. Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Ліквідація через процедуру банкрутства припинення діяльності юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, визнаної судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Суб'єкт банкрутства - боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена судом.

Неплатоспроможність - неспроможність вказаних юридичних осіб виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання (зобов'язання боржника заплатити кредитору певну суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством) перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Тільки тоді, коли запобіжні заходи не спрацьовують, кредитор або боржник мають право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство.

Існують такі правила подачі заяви кредитором: вона може ґрунтуватися на об'єднаній заборгованості боржника щодо різних зобов'язань перед ним; декілька кредиторів мають право об'єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, а при проведенні процедур банкрутства їх інтереси буде представляти комітет кредиторів. Заява повинна відповідати певним вимогам, що встановлені ч. 1 ст. 7 Закону.

Боржник теж має право звернення до суду з відповідною заявою. Але він зобов'язаний це зробити у разі виникнення таких обставин: задоволення вимог одного або декількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами; орган боржника, уповноважений прийняти рішення про його ліквідацію, прийняв рішення про звернення до суду із заявою боржника про порушення справи про банкрутство; при ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства встановлена неможливість боржника задовольнити вимоги кредитора у повному обсязі. Справа про банкрутство порушується безпосередньо господарським судом за місцезнаходженням боржника, якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку. Отримавши заяву, суддя може: прийняти її і порушити справу про банкрутство; відмовити в її прийнятті

Існує п’ять видів реорганізації юридичних осіб:

Приєднання – це приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи. При цьому ці особи припиняють своє існування, а їх права та обов‘язки переходять до юридичної особи, до якої вони приєдналися.

Злиття – об‘єднання двох або більше юридичних осіб в одну нову юридичну особу, при цьому ці юридичні особи припиняються своє існування і передаються свої права та обов‘язки новоствореній юридичній особі.

Виділення – відокремлення однієї або більше юридичних осіб від однієї існуючої юридичної особи (створення дочірніх підприємств, відокремлення структурних підрозділів); новостворена юридична особа має ті ж самі юридичні права і обов‘язки, що й головне підприємство.

Поділ – виникнення двох або більше нових юридичних осіб шляхом поділу існуючої юридичної особи, яка припиняє своє Існування; при цьому новостворені юридичні особи є правонаступниками у частині, обумовленої їх статутними фондами.

Перетворення – зміна юридичною особою юридично-правової форми без припинення існування. При реорганізації завжди має місце правонаступництво

 

 

Складні речі (ст. 188 ЦК).

Складними законодавство визначає певну сукупність речей, які у цивільному обороті та при їх використанні утворюють єдине ціле. Складні речі об'єднані єдиним господарським або споживчим призначенням, що дає змогу використовувати їх за призначенням як одну річ.

Цінні папери.

Цінними паперами є документи нормативно визначених видів та груп, які мають типову форму і реквізити, емітуються на паперових бланках або в електронному вигляді, посвідчують майнові права, які становлять неподільну юридичну єдність із формою їх фіксації (документарною або бездокументарною), порядок виникнення, зміни або припинення правовідносин стосовно яких визначається способом легітимації управомоченої за документом особи, їх видом, змістом та призначенням у цивільному обороті