Зміст правочину, єдність волі та волевиявлення.

Правочин - це найпоширеніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виникнення цивільних прав та обов’язків. Стаття 202 ЦК визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Оскільки правочин є дією осіб, він завжди - вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення правочину (волестворювання), проходить три стадії: виникнення потреби та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволення потреби; прийняття рішення про вчинення правочину. Але воля - це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Судити про волю (бажання) можна тільки за зовнішнім проявом волі, який йменується у науці волевиявленням, завдяки чому воля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, у правочині слід розрізняти волю та волевиявлення, які мають відповідати одна одному.

Питання про співвідношення волі та волевиявлення є дискусійним у науці цивільного права. Так, Н. В. Рабінович вважала, що закон віддає перевагу волі. Новицький, навпаки, підкреслював, що юридичні наслідки пов’язуються саме з волевиявленням, завдяки чому досягається усталеність правочину і усього цивільного обороту в цілому. Ми солідаризуємося з М. М. Агарковим та О. О. Красавчиковим, які вважали, що сутність правочину полягає в єдності волі та волевиявлення, оскільки кожен з цих елементів є необхідним і рівнозначним, а відсутність одного з них означає відсутність правочину.

Вольова спрямованість правочину характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи, що реалізується через відповідну об'єктивно виражену форму виявлення (складання заповіту, прийняття спадщини, складання довіреності, підписання договору тощо). У правочині зовнішнє волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи. Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Так, не можуть розглядатися як правочини в розумінні ст. 202 ЦК фактичні дії особи з керування автомашиною, виготовлення для власних потреб речі, споживання продуктів харчування, сама по собі виробнича діяльність підприємства, оскільки ці дії, як правило, спрямовані на досягнення конкретного економічного, а не юридичного результату. В цих випадках такі фактичні дії (вчинки) також інколи можуть породжувати певні цивільні права й обов'язки (наприклад, право власності на новостворювану річ).

 

 

Форма правочину.

Форма правочину — це спосіб вира­ження волі осіб, що його укладають. Правочини можуть вчи­нятися в різних формах, зокрема в письмовій (простій чи з но­таріальним посвідченням), в усній або шляхом мовчання. Сто­рони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлене законом.

Усно можуть вчинятися пра­вочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчи­нення (наприклад, купівля осо­бою речі в магазині, що супроводжується одночасною сплатою ціни речі та її передачею покупцю. Закон зобов'язує продавця видати особі, яка сплатила за товар чи послугу, документ (товар­ний чек, квитанцію тощо), що підтверджує підставу сплати та суму одержаних коштів. Наприклад, квитанція про паркування машини на стоянці свідчить про укладення правочину між водієм машини та адміністрацією автостоянки), за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також право­чинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Правочин вважається та­ким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, теле­грамах, якими обмінялися сторони, та якщо воля сторін вира­жена за допомогою електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Пра­вочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законо­давства, та скріплюється печаткою.

Використання при вчиненні правочинів засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, вста­новлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зраз­ки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Якщо ж фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначен­ням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не ви­магається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Цивільний кодекс також визначає правочини, які нале­жить вчиняти у письмовій формі:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення і щодо яких не передбачена обов'язкова письмова форма, нотаріальне посвідчення або державна реєстрація;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що пере­вищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які повністю ви­конуються сторонами у момент їх вчинення і щодо яких не пе­редбачена обов'язкова письмова форма, нотаріальне посвід­чення або державна реєстрація;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена пись­мова форма.

 

 

62, 63. Недійсність правочинів та її види.

У статті 215 визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Звичайно, що для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог щодо волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемного правочину недійсним може й не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо.

У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань;

б) укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст. 219);

в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221);

г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226);

д) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224);

ж) які порушують публічний порядок (ст. 228).

Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними в ЦК.

3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222);

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223);

в) під впливом помилок (ст. 229);

г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233).

Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230), у результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також фіктивні правочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але, на відміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визначає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.