Визнання фізичної особи недієздатною.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Визнання фізичної особи недієздатною.



Із змісту статті випливає 39, що хронічний, стійкий психічний розлад є підставою для визнання фізичної особи недієздатною, якщо вона внаслідок цього нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Під тяжким психічним розладом розуміють порушення психічної діяльності функціонального характеру, яке позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, оцінювати свій психічний стан і поведінку.

Фізична особа визнається недієздатною лише на підставі рішення суду у порядку, встановленому ЦПК України. Так, суд приймає рішення про визнання фізичної особи недієздатною на підставі висновку судово-психіатричної експертизи. Справи про визнання фізичної особи недієздатною розглядаються з обов'язковою участю представника органу опіки та піклування. Неявка в судове засідання фізичної особи не позбавляє суд права розглянути справу.
Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана до суду як за життя фізичної особи, так і після її смерті, коли спір виник після смерті цієї особи.
Порушення справи про визнання особи недієздатною за недобросовісною заявою без достатньої для цього підстави може завдати їй моральних страждань. Законодавець надає право фізичній особі на відшкодування моральної шкоди, однак за умови відмови суду у задоволенні такої заяви.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це, тобто, якщо рішення суду не було оскаржене, після закінчення строку на апеляційне оскарження. Однак законодавець передбачає виключення із загального правила. Так, якщо фізична особа, яка не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, тяжкого психічного розладу, уклала шлюб, договори або інші правочини, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо її психічного стану може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною. Таким чином, фізична особа за таких обставин визнається недієздатною до набрання законної сили рішенням суду про це.

Рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною є підставою для встановлення над нею опіки. Відповідно до ст. 60 ЦК встановлення опіки над такою особою здійснюється судом, який безпосередньо й призначає конкретну особу опікуна. Оскільки здійснюється це за поданням органу опіки та піклування, при розгляді справи участь представника органу опіки та піклування є обов'язковою.

У зв'язку із визнанням фізичної особи недієздатною, вона не вправі вчиняти правочинів, тобто дій, які спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому на відміну від малолітньої особи, над якою також встановлюється опіка (ст. 31 ЦК), недієздатна фізична особа не має права вчиняти жодних правочинів.
У разі вчинення недієздатною фізичною особою правочину без згоди на це опікуна, цей правочин вважається нікчемним. Водночас на вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде доведено, що він вчинений на користь недієздатної особи.

Одним із елементів дієздатності учасника цивільних відносин є деліктоздатність. Для фізичних осіб вона не виникає одночасно із дієздатністю. Особи, які визнані судом недієздатними, вважаються неделіктоздатними, тобто такими, що не можуть нести цивільно-правову відповідальність за завдану шкоду. У цьому випадку безпосередньо опікун зобов'язаний відповідати за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Місце проживання фізичної особи (ст. 29)

При визначенні поняття «місце проживання» законодавець передбачає обов'язкову відповідність таким основним вимогам:
а) це повинен бути житловий будинок, квартира, інше місце проживання (гуртожиток, готель, будинок сімейного типу, будинок пристарілих, будинок-інтернат, будинок відпочинку, лікарня, пансіонат тощо);
б) дане приміщення повинно бути придатне для проживання у ньому фізичних осіб;
в) це приміщення повинно знаходитись у відповідному населеному пункті;
г) у такому приміщенні фізична особа повинна проживати постійно, переважно або тимчасово.
Відповідно до ст. 389 ЦК під поняттям «житловий будинок» необхідно розуміти будівлю капітального типу, споруджену з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначену для постійного у ній проживання. Згідно із ч. 1 ст. 382 ЦК квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Місце проживання встановлюється за певною адресою: у відповідному селі, селищі чи місті, у межах конкретної адміністративно-територіальної одиниці.

Оскільки законодавець не визначає конкретного темпорального відрізку часу, протягом якого фізична особа повинна знаходитись у місці свого проживання, вбачається, що до уваги слід брати не стільки строк цього проживання, скільки намір особи. Наприклад, коли фізична особа переїздить в інше приміщення з метою подальшого постійного проживання, то, незважаючи на відносно недовгу тривалість такого проживання, це приміщення повинно розглядатись як місце проживання, оскільки у ньому вона має намір здійснювати своє подальше постійне проживання.

У нормах ст. 29 ЦК немає прямої вказівки на те, що місце проживання фізичної особи повинно перебувати у неї на праві власності. А це означає, що фізична особа може мати місце проживання і на інших підставах. Наприклад, члени сім'ї власника житлового будинку мають право проживати разом з ним (ст. 405 ЦК).
Однак слід звернути увагу на те, що те місце проживання, яким оперує законодавець у коментованій статті, можна вважати певним чином місцем проживання у приватноправовому розумінні. Річ у тім, що чинне законодавство містить ще одне, так зване публічно-правове визначення місця проживання. Так, відповідно до ст. З Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» під поняття «місце проживання» підпадає адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Поряд з ним законодавець вводить ще й інше поняття — «місце перебування», під яким розуміється адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Відмінність між вказаними поняттями є очевидною.

Коментована стаття проголошує право фізичної особи, яка досягла 14 років вільно обирати місце свого проживання.
Окрім цього, вільний вибір місця проживання відповідно до вказаного Закону обмежується щодо: а) осіб, які не досягли 14-річного віку; б) осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; в) осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; г) осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом;

Що стосується місця проживання фізичної особи у віці до 14 років, то законодавець визначає його як: місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає; місце проживання опікуна; місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом, у порядку, встановленому чинним законодавством.

І ще одним легальним місцем проживання законодавець визнає місце проживання недієздатної особи, яке визначається як місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Стаття 29 ЦК закріплює норму, відповідно до якої фізична особа може мати декілька місць проживання. Однак ця норма повинна поширюватись виключно на місце проживання у розумінні цієї статті, і аж ніяк не на місце проживання фізичної особи з урахуванням положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», оскільки відповідно до нього, фізична особа може мати лише одне місце проживання, за яким вона повинна бути зареєстрована.

39. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Безвісна відсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготри­валої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування.

Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність таких умов:

1) громадянин відсутній у місці його постійного прожи­вання протягом року;

2) згідно зі ст. 43 ЦК України громадянина в судовому по­рядку може бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування. День одержан­ня останніх відомостей може бути підтверджено пред'явлен­ням останнього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад, показання свідків). Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, наступ­ного за тим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливо встановити цей місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України);

3) визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо.

Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою ряд правових наслідків, але не відображається на його право­здатності та дієздатності. Рішення суду про визнання громадя­нина безвісно відсутнім є підставою для встановлення орга­ном опіки та піклування опіки над його майном.

З майна, що належить безвісно відсутньому, видається ут­римання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. Чоловік або дружина безвісно відсутнь­ого набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи реєстрації актів громадянського стану.

Визнання громадянина безвісно відсутнім не допус­кається у випадках, коли громадянин переховується від роз­шуку (наприклад, за кримінальною справою).

Не можна визнавати безвісно відсутнім громадянина, про якого вірогідно відомо, що він живий, але немає точних відо­мостей про його місце перебування.

Якщо громадянин, визнаний безвісно відсутнім, з'аявився або виявлено його місце перебування, рішення про визнання його безвісно відсутнім скасовується, а опіка над ії майном припиняється. Можливе поновлення шлюбних відносин між громадянином, який повернувся, та його дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.

Оголошення громадянина померлим у судовому порядку за таких підстав: відсутність громадянина в місці постійного проживан­ня протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, — протя­гом шести місяців (за обставин, що загрожували їй смертю, або жають підставу припускати про її загибель у результаті нещасного випадку); один місяць – внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного характеру; неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина; неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи.

Окремо закон визначає умови оголошення померлим гро­мадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в су­довому порядку оголошено померлим не раніш, ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 46 ЦК України).

На підставі рішення суду про оголошення громадянина померлим органи РАЦСу видають заінтересованим особам свідоцтво про його смерть. Днем смерті громадянина, оголо­шеного рішенням суду померлим, вважається день вступу в за­конну силу цього рішення. Юридичним наслідком оголошен­ня громадянина померлим є припинення або перехід до спад­коємців усіх прав та обов'язків, які належали йому як суб'єкту права. Оголошення особи померлою має підставою лише при­пущення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування. Ця обставина тягне за со­бою ряд правових наслідків. По-перше, поновлюється особисто-правовий статус грома­дянина, майно, яке збереглося на момент появи громадянина і яке перейшло безоплатно до інших осіб після оголошення відсутнього померлим, може бути витребувано власником, який з'явився. По-друге, у особи також є можливість поверну­ти майно від осіб, до яких воно перейшло за відплатними уго­дами. Ці громадяни зобов'язані повернути майно власнику, який з'явився, якщо буде доведено, що, набуваючи майно, во­ни знали, що громадянин, оголошений померлим, перебуває серед живих, завдані при цьому збитки компенсуються особа­ми, у яких майно набувалося за відплатною угодою. По-третє, майно могло в порядку спадкування перейти до держави. Як­що майно є в наявності, то воно повертається власникові; як­що ж воно було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення особи померлою їй повертається сума грошей, ви­ручених від реалізації цього майна. У сфері сімейних відносин з'явлення громадянина, оголошеного померлим, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу.

40.Поняття та ознаки юридичної особи

Стаття 80 ЦК України передбачає, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому зако­ном порядку. Юридична особа наділяється цивільною право­здатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем У суді.

Ознаки юридичної особи: Організаційна єдність. Юридична особа — це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація); Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів тру­дового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів; Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юри­дична особа має своє найменування (ім'я). Від свого імені во­на набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (напри­клад, на основі довіреності); Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну май­нову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язан­нями; Здатність бути позивачем або відповідачем у суді - сторонами у цивільному процесі можуть бути державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їхні об'єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.236.187.155 (0.005 с.)