Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною



Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; вона позбавляється права на вчинення будь-якого правочину; правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун, який одночасно несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Не випадково у рішенні суду не вказується, на який час фізична особа визнається недієздатною, бо згодом, під впливом певних обставин (лікування тощо) стан психічного здоров'я такої особи може покращитися. Якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у фізичної особи поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку. Це можливо за позовом опікуна або органу опіки та піклування.

До обмеження дієздатності фізичної особи можуть призвести дві підстави: 1) якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; 2) якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч.ч. 1,2 ст. 36 ЦК).
Порядок обмеження дієздатності здійснюється у судовому порядку і є можливим лише щодо повнолітніх осіб. Цивільна дієздатність останніх вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.
Правові наслідки обмеження у дієздатності:
— над обмеженою у дієздатності фізичною особою встановлюється піклування,!’ вона самостійно може вчиняти лише дрібні побутові правочини;
— якщо вчинення правочинів щодо розпорядження майном виходять за межі дрібних побутових, то це можливим лише за згодою піклу- вальника;
— одержання та розпорядження заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів здійснюється піклувальником;
— особа самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, і за шкоду, завдану нею іншій особі.
Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визначається Цивільно-процесуального кодексу. У рішенні суду про обмеження у дієздатності не зазначається строк такого обмеження. У разі одужання фізичної особи, цивільна дієздатність котрої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій, та (або) у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд поновлює її цивільну дієздатність (ст. 38 ЦК).

4. Поняття та ознаки юридичної особи, порядок її створення.

 

Юридичними особами відповідно до ст. 80 ЦК є організації, створені та зареєстровані у встановленому порядку. Тобто для того, щоб певне утворення було юридичною особою, необхідно, щоб воно: а) створювалося в порядку, передбаченому законодавством; б) було зареєстроване в порядку, передбаченому законодавством.
Ознаками юридичної особи є:
1. Організаційна єдність — цілісність явища, що складається зі складових частин, упорядкованих певним, особливим чином.
2. Для характеристики майнової відокремленості істотне значення має концептуальне положення цивільного права, що будь-яка юридична особа повинна бути власником свого майна. Винятки при цьому складають юридичні особи публічного права, створювані за ГК та іншими законами.
3. Самостійна майнова відповідальність за ст. 96 ЦК, відповідно до якої юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном.
4. Відповідальність членів виробничого кооперативу. Згідно з ч. 2 ст. 163 ЦК члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу в розмірах і порядку, передбачених статутом кооперативу та законом.
5. Відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього. Оскільки ГК, на відміну від ЦК, оперує терміном «дочірнє підприємство», мають місце деякі особливості відповідальності за боргами цього підприємства.
6. Відповідальність держави за зобов’язаннями казенного підприємства. Казенне підприємство, будучи суб’єктом публічного права, підпадає під сферу регулювання ГК.
7. Відповідальність держави за зобов’язаннями державної установи. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що знаходяться в її розпорядженні.
8. Відповідальність територіальної громади за зобов’язаннями комунальної установи або комунального некомерційного підприємства. Подібно державній установі майно комунальної установи чи комунального некомерційного підприємства (ч. З ст. 78 ГК) знаходиться у них (закріплено за ними) на праві оперативного управління.
9. Відповідальність засновників. Згідно з ч. 4 ст. 96 ЦК особи, що створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації.
10. Відповідальність акціонерів і учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Ч. 2 ст. 152 ЦК передбачає, що акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, передбачених статутом, відповідають за зобов’язаннями товариства в межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.
11. Відповідальність членів орган юридичної особи та інших осіб, що виступають від його імені. Ч. 4 ст. 92 ЦК передбачено солідарну відповідальність осіб, які згідно із законом або установчими документами юридичної особи виступають від її імені, при порушенні ними своїх обов’язків щодо представництва за збитки, заподіяні ними юридичній особі.

Юридичні особи створюються у порядку, встановленому законом. Залежно від характеру участі державних органів та їх засновників, традиційно вирізняють такі способи утворення юридичної особи:

розпорядчий;

нормативно-явочний;

дозвільний;

договірний.

Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає у тому, що рішення (розпорядження) про створення юридичної особи публічного права приймає компетентний орган державної влади або місцевого самоуправління, а про юридичну особу приватного права - власник або уповноважена ним особа.

Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок передбачає наявність нормативного акта загального характеру, який регламентує порядок утворення та діяльності певного виду юридичної особи. Виконання передбачених у такому акті вимог дає право на визнання за ним утворення статусу юридичної особи і державний орган не може відмовити їй у реєстрації. У такому порядку виникають недержавні юридичні особи.

Дозвільний порядок створення юридичної особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства (наприклад, дозволу Антимонопольного комітету України).

Договірний порядок створення юридичної особи має місце, коли юридична особа утворюється шляхом укладення договору між її засновниками. У такому порядку виникають різноманітні господарські асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств.

Незалежно від порядку утворення юридичної особи, всі вони повинні мати установчі документи: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.

Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юридичної особи. Після неї наступає реєстраційна стадія. Реєстраційна стадія бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про державну реєстрацію юридичної особи.

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Порядок та умови державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, регламентовані Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15 травня 2004 р. Водночас, особливості державної реєстрації професійних спілок, благодійних організацій, політичних партій, банків, кредитних спілок, бірж установлені спеціальним законодавством.

Державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного підпорядкування або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи.

Державна реєстрація включає в себе:

- перевірку комплектності документів, які подаються, та повноту відомостей, що зазначені у реєстраційній картці;

- внесення відомостей про юридичну особу до Єдиного державного реєстру;

- оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та витягу в Єдиного державного реєстру.

Строк державної реєстрації не повинне перевищувати трьох робочих днів з дня надходження належно оформлених документів.

Юридичній особі видається свідоцтво про державну реєстрацію, яке містить у собі:

- найменування юридичної особи;

- ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України;

- місцезнаходження юридичної особи;

- місце і дату проведення державної реєстрації;

- відомості про державного реєстратора.

5. Припинення юридичної особи: форми, порядок, підстави.

 

Припинення юридичної особи є можливим удвох формах — у формі ліквідації або у формі правонаступництва (ст. 104 ЦК). Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її’ припинення.
ЦК відмовився від терміна «реорганізація», замінивши його на правонаступництво — це спосіб пе- редання всього свого майна, прав та обов’язків однією юридичною особою іншим юридичним особам —правонаступникам, що може відбуватися у таких формах зміни статусу юридичної особи як злиття, приєднання або поділ.
При злитті двохабо більше юридичних осіб вони припиняють свою діяльність, а замість них створюється нова юридична особа, до якої переходять всі права та обов’язки останніх.
При поділі на базі однієї юридичної особи, яка припиняє свою діяльність, утворюється дві чи більше юридичних осіб. Все майно юридичної особи на підставі роздільного акту (балансу) поділяється на відповідні частки майна та відповідні права й обов’язки юридичної особи, що припиняє свою діяльність, і переходять до створених юридичних осіб.
При приєднанні однієї чи декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи всі їх права й обов’язки переходять до останньої одночасно з припиненням діяльності всіх юридичних осіб і виникненням нової юридичної особи.
Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. У разі перетворення до нової юридичної особи переходить усе майно, всі права та обов’язки попередньої юридичної особи.
Виділ — це перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної особи до однієї чи декількох створюваних нових юридичних осіб (ст. 109 ЦК). Таким чином, при виділі юридична особа зберігає своє існування як вже нова юридична особа, і частина її майна теж оформлюється як нова юридична особа (юридичні особи).
Юридична суть ліквідації (припинення без право- наступництва) юридичної особи полягає у відсутності іншої юридичної особи, яка продовжувала би її діяльність, була б правонаступником її прав та обов’язків, тобто у ліквідації її справ і майна. Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи, можуть бути: досягнення поставлених цілей (наприклад, після завершення об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження), або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин).

Відповідно до ст. 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора) і встановлюють порядок та строки припинення юридичної особи. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може також покладатись і на орган управління юридичної особи.

У момент призначення комісії до неї переходять усі повноваження щодо управління справами юридичної особи. Ця комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється. На комісію з припинення юридичної особи покладається також обов'язок розмістити у друкованих засобах масової інформації, де публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення діяльності такої юридичної особи і про порядок та строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може бути менше двох місяців з дня публікації повідомлення. Комісія має вжити всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомити їх про припинення юридичної особи.

Як зазначалося, припинення юридичної особи може здійснюватися у формі злиття, приєднання та поділу. Злиття, приєднання та поділ юридичної особи здійснюються за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Це рішення у випадках, передбачених законом, може приймати суд або відповідні органи державної влади. Закон також може передбачати необхідність одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

Наприклад, якщо юридична особа створювалась на певний строк, то підставою ліквідації буде закінчення строку; якщо юридична особа створювалась з певною метою, то досягнення цієї мети буде підставою її ліквідації. Власник може дійти висновку про недоцільність існування юридичної особи і це також потягне за собою її ліквідацію. Підстави припинення діяльності юридичних осіб можуть бути додатково закріплені в статутах. Між тим спеціальні закони, які визначають правове становище того чи іншого виду юридичних осіб, мають особливі підстави ліквідації юридичних осіб. Наприклад, Закон України «Про господарські товариства» визначає, що командит-не товариство припиняється, крім загальних підстав, припиненням діяльності господарських товариств, а також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю (ст. 19).

Примусова ліквідація юридичної особи провадиться на підставі рішень суду (арбітражного суду). Стосовно підприємства — це визнання його банкрутом; прийняття рішення про заборону діяльності підприємства, якщо не виконуються умови, встановлені законодавством, і в передбачений рішенням суду строк не забезпечено додержання цих умов або не змінюється вид діяльності; якщо будуть визнані недійсними установчі документи підприємства (невідповідність їх чинному законодавству тощо).

Для ліквідації юридичної особи органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію, створюється ліквідаційна комісія, встановлюються порядок і строки ліквідації. Якщо ліквідація здійснюється у примусовому порядку (за рішенням суду), ліквідаційна комісія створюється судом.

Ліквідаційна комісія повідомляє про ліквідацію юридичної особи в пресі за місцем знаходження юридичної особи, порядок і строки ліквідації, вживає необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості юридичної особи, виявлення її кредиторів та претензії останніх, провадить інвентаризацію і оцінку майна, його реалізацію, розрахунки з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив 112

ліквідаційну комісію, або власнику. Для окремих видів юридичних осіб закон встановлює додаткові підстави ліквідації. Наприклад, згідно із Законом України «Про банкрутство»1 юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності можуть бути ліквідовані, якщо вони неспроможні задовольнити у встановлений для цього строк пред'явлені до них вимоги кредиторів і задовольнити обов'язки стосовно бюджету. З 1 січня 2000 р. вступив в дію Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство», яким останній викладений в новій редакції і змінив назву на Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»2.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючої юридичної особи однієї або більше нових юридичних осіб.

У разі реорганізації юридичної особи всі її права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників), тобто здійснюється універсальне правонаступництво.

6. Поняття та види речей. Майно.

 

Під річчю розуміють усе те, що об’єктивно існує та за допомогою чого можна задовольнити ту чи іншу потребу і з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Речі залежно від їх особливостей поділяються на такі види:
— рухомі та нерухомі; -
— індивідуально визначені та родові;
— споживні та неспоживні;
— подільні та неподільні;
— головні та приналежності;
— продукція, плоди та доходи;
— гроші; валютні цінності та цінні папери.
Рухомими речами визнаються речі, які можна вільно переміщувати у просторі. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (за ч. 1 ст. 181 ЦК). Річ вважається визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона: а) єдина у своєму роді; б) вирізняється від інших своїми неповторними ознаками; в) виділена із загальної маси речей даного роду.
Родові речі— це речі, яким належать єдині (загальні) родові ознаки, які вимірюються вагою, числом, об’ємом, а це означає, що вони є юридично замінними (наприклад, 1 т борошна, 1 м3 деревини, 1 л молока, 1 м тканини тощо). Родові речі можуть бути у певних випадках індивідуалізованими (наприклад, гроші в разі фіксації реквізитів грошових купюр).
Неспоживні речі при тривалому використанні зберігають своє призначення, їх зношування відбувається поступово (наприклад, взуття, верстати, машини). Споживні— речі, внаслідок одноразового їх використання припиняють своє фізичне існування або переходять в інший стан. За іншою класифікацією: речі поділяються на тлінні, тобто минущі, що тліють під впливом часу, і нетлінні (дорогоцінні метали, вироби з них), які непідвладні часові.
Подільні речі — ті, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого цільового призначення (наприклад, продукти харчування). До неподільних речей належать такі речі, які при поділі втрачають своє цільове призначення. Головна річ являє собою основний інтерес як об’єкт цивільних прав, другорядна виконує допоміжні, обслуговуючі функції. Річ, яка призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов’язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю (‘наприклад, автомашина і кондиціонер, скрипка і футляр, картина і рама до неї, труба та пароход). Приналежність слідує за головною річчю, якщо в договорі чи законі не встановлено інше.
Для складної речі притаманні такі ознаки: вона є сукупністю речей, частини якої фізично не пов’язані між собою й утворюють єдине ціле. Складовою частиною речі, згідно зі ст. 187 ЦК, визнається все те, що не може бути відділене від неї без її пошкодження та істотного знецінення.
Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Вони можуть бути фактичними чи природними (наприклад, врожай із земельної ділянки) або юридичними (орендна плата за передане у найм майно).
Особливим різновидом речей є гроші (грошові кошти). Риси грошей: особливий різновид рухомого майна; законний платіжний засіб у оплатних договорах; предмет деяких цивільно-правових правочинів (заповіту, договорів позики, дарування, кредитних договорів тощо). Законним платіжним засобом на всій території України є грошова одиниця України — гривня.
Застосовуються два способи платежу: готівкою і шляхом безготівкових розрахунків. При платежах готівкою засобом платежу є грошові знаки, що передаються одним суб’єктом іншому за товари, роботи, послуги тощо. При безготівкових розрахунках використовуються цифрові записи про грошову масу, яка обертається. При цьому певна грошова сума списується з рахунку однієї особи і зараховується на рахунок іншої.

 

Майно — предмети матеріального світу, які перебувають у власності суб'єкта права (фізична особа, юридична особа, держава, територіальна громада, Український народ), у тому числі: окрема річ, сукупність речей, майнові права та обов'язки, гроші і цінні папери, а також майнові права на них[1].

Майно поділяється на рухоме і нерухоме, а також за іншими ознаками.

Право власності на майно окремих категорій посвідчується правовстановлюючими документами.

 

7. Правочин: поняття, класифікація та умови дійсності.

 

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;

- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

Класифікація правочинів

Відповідно до підстав класифікації вирізняють такі види правочинів.

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:

- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);

- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов'язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;

- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати у борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважаться укладеним.

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

- каузальні правочини (від лат. causa - причина);

- абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо.

Умови дійсності правочину

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна — від передачі на зберігання капелюха в гардеробі бібліотеки.
Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати певним загальним умовам дійсності.
Умови дійсності правочину є такими.
1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.
2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.
Вважаю, що така норма за своїм характером є досить декларативною, оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені в законі, і не завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, скажімо, якщо боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності, і суд відмовляє в задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника.
3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.
Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати повинна мати письмову форму, інакше бухгалтерія сторонній особі просто гроші не видасть, а відповідно, договір купівлі-продажу квартири повинен укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства.
4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.
Наприклад, повертаючись ввечері додому через сквер Ви зустріли трьох хлопців, схожих на братів Кличко, які посміхаючись запропонували купити цеглину. В цьому випадку обставини укладення правочину — час, місце, суб'єктний склад договору певним чином вплинули на формування Вашого волевиявлення, тому такий правочин може бути визнано недійсним.
5. Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

 

8. Поняття, зміст та форми права власності.

Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку. Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форми права власності. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК). Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві. Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпорядження. Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві. Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей. Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.110.106 (0.035 с.)