Поняття та види методів публічного адміністрування

Категорії форми та методу публічного адміністрування необхідно розглядати в нерозривному зв'язку. Якщо форму діяльності публічної адміністрації можна досить ясно продемонструвати, показати її правовий зміст і основне призначення, то її методи характеризуються меншим ступенем правової регламентації.

В юридичній літературі існують певні труднощі з розумінням категорії методу, з відокремленням її від форми публічного адміністрування, а також методу правового регулювання. Методи публічного адміністрування застосовуються владними суб'єктами адміністративного права (публічною адміністрацією). Форма є первинною щодо методу. Вона показує, що конкретні дії публічної адміністрації здійснюються шляхом оформлення їх, наприклад, у правовий акт, що тягне за собою юридичні наслідки. Метод, у свою чергу, дає можливість побачити характер взаємовідносин між суб'єктом і об'єктом впливу. Він обов'язково знаходить своє вираження у формі публічного адміністрування. Інакше кажучи, якби не було форми публічного адміністрування, методи публічного адміністрування втратили будь-який сенс. Наприклад, як можна застосувати заходи адміністративного стягнення або надати ліцензію фізичній чи юридичній особі без документального оформлення таких дій, тобто без прийняття відповідного правового акта публічного адміністрування. Таким чином, стає очевидним нерозривний зв'язок методу діяльності публічної адміністрації з її формами.

Методами публічного адміністрування є певні способи практичного виконання суб'єктами публічної адміністрації своїх адміністративних зобов'язань, що відповідають характеру й обсягу наданої їм компетенції.

Особливості методів публічного адміністрування:

- у методах знаходить своє вираження публічний інтерес;

- вони реалізуються в процесі публічного адміністрування;

- вони виражають упорядковуючий вплив публічної адміністрації на поведінку суб'єктів суспільства та становлять зміст цього впливу;

- у методах публічного адміністрування завжди міститься керівна воля держави, яка проявляється у юридично владних приписах публічної адміністрації;

- вони використовуються суб'єктами публічної адміністрації як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції. Це означає, що юридична сила методів завжди знаходиться в межах повноважень того органу, який їх використовує;

- методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження. Для методів публічного адміністрування засобом зовнішнього вираження є форми публічного адміністрування (правові і неправові);

- вибір конкретних методів публічного адміністрування знаходиться у прямій залежності не тільки від особливостей організаційно-правового статусу суб'єктів публічної адміністрації, а насамперед - від особливостей об'єкта впливу (індивідуальний чи колективний, форма власності, адміністративно-правовий статус тощо).

Таким чином, за своїми ознаками метод публічного адміністрування є засобом цілеспрямованого владного впливу на суспільство. Такий підхід до його розуміння зближує методи публічного адміністрування з методом правового регулювання суспільних відносин. І перший, і другий є засобами регулюючого впливу, тобто виступають у ролі "носіїв" адміністративно-правових приписів, заборон і дозволів. Однак акценти при цьому різні: йдеться або про механізм правового регулювання (однаковий для всіх галузей права), або про владні засоби публічної адміністрації, які використовуються нею для виконання адміністративних зобов'язань. Методи правового регулювання поширюються на всіх учасників суспільних відносин, включаючи публічну адміністрацію та невладних суб'єктів, в той час, як методи адміністрування використовуються тільки суб'єктами владних повноважень. У методах публічного адміністрування знаходять відповідне вираження методи адміністративно-правового регулювання, що, проте, не призводить до їх ототожнення, хоча в своєму правовому вираженні метод публічного адміністрування може співпадати з методом правового регулювання. Але для цього він повинен бути, по-перше, обов'язково юридично оформленим і, по-друге, мати нормативне вираження, тому що правове регулювання завжди нормативне. Методи ж публічного адміністрування переважно індивідуалізовані. Не всі вони є правовими.

Головним критерієм розмежування названих методів є: метод правового регулювання - функція адміністративного права; метод публічного адміністрування - функція суб'єкта адміністративного права, причому не будь-якого, а лише того, який одночасно є суб'єктом владних повноважень (публічна адміністрація).

Метод публічного адміністрування, будучи способом безпосереднього владного впливу з боку публічної адміністрації на певний об'єкт, несе у своєму змісті юридично владні повноваження, сукупність яких безпосередньо обумовлена змістом адміністративно-правового регулювання.

Проблема адміністративно-правових методів надзвичайно актуальна. Вона загострена в даний час у зв'язку з визнанням України країною з ринковою економікою, вступом до Світової організації торгівлі, суттєвими змінами в механізмі публічного управління і в організаційно-правовому статусі багатьох його суб'єктів і, що особливо важливо, об'єктів (наприклад, децентралізація влади, роздержавлення економіки, розвиток договірних відносин в діяльності публічної адміністрації). Під впливом цих змін ставиться питання про межі використання в якості методу публічного адміністрування односторонніх юридично владних розпоряджень публічної адміністрації, посилюється зворотний вплив об'єктів управління на його суб'єктів тощо.

Сьогодні набувають поширення такі методи публічного адміністрування, що мають потужний і ефективний потенціал впливу на поведінку людей (державний контроль (нагляд), диференційоване оподаткування, антимонопольне регулювання, видача ліцензій на право здійснення тієї чи іншої господарської діяльністю та ін.). Ці методи спрямовані на захист публічних інтересів, посилення ролі публічної адміністрації у здійсненні заходів, спрямованих на забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Сукупність методів публічного адміністрування розподіляється на види за різними критеріями:

залежно від форми вираження:

- правові - містяться в нормативних та індивідуальних правових актах і тягнуть юридичні наслідки;

- неправові - характеризуються здійсненням суб'єктом публічної адміністрації певних дій організаційного характеру (наради, інструктажі тощо);

залежно від правових властивостей:

- нормативні - застосовуються з метою прийняття нормативних правових актів;

- індивідуальні - застосовуються з метою прийняття індивідуального адміністративного акта;

за ступенем владного впливу на об'єкти:

- імперативні - містять владні приписи, які зобов'язують до вчинення необхідних дій або належної поведінки;

- уповноважуючі - дозволяють здійснювати певні дії (наприклад, приймати правові акти публічного адміністрування);

- заохочувальні - реалізуються за допомогою встановлення стимулів до правомірної поведінки суб'єктів адміністративного права;

- рекомендаційні - містять рекомендації щодо здійснення певних дій необов'язкового характеру;

за суб'єктним складом:

- одноосібні (єдиноначальні);

- колегіальні.

Найбільш поширеним є розмежування методів публічного адміністрування:

залежно від міри використання владних повноважень публічної адміністрації:

- переконання;

- заохочення;

- примус.

залежно від ступеня врахування у владному впливі інтересів і правових можливостей його об'єктів:

- адміністративні;

- економічні.

20. Місцеві адміністративні суди

Місцевий адміністративний суд – місцевий суд, який розглядає як суд першої інстанції справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи), крім тих адміністративних справ, які віднесені до підсудності у першій інстанції місцевим загальним судам, апеляційним адміністративним судам і Вищому адміністративному суду України. Адміністративною справою є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Створення місцевих адміністративних судів було передбачено Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року.

Відповідно до статті 18 Кодексу адміністративного судочинства місцевим адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.

Відповідно до статті 18 Кодексу адміністративного судочинства місцевим адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.

 

21. Місцеві органи виконавчої влади.

Конституція України визначає, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами. Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

взаємодію з органами місцевого самоврядування;

реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

 

22. Нагляд як спосіб забезпечення законності.

 

Нагляд – це здійснення спеціально уповноваженими органами цільового спостереження за станом законності, фіксації його порушень і вжиття заходів щодо притягнення порушників до відповідальності.

Суб’єктами здійснення нагляду є державні органи. Належність тієї чи іншої структури до суб’єктів нагляду визначається відповідними нормативними актами.
Повноваження суб’єктів нагляду:

з розробки норм і правил, виконання яких контролює суб’єкт
з організації та здійсненню нагляду
застосування заходів державного примусу

 

23. Органи місцевого самоврядування яксуб’єкти адміністративного права.

Одним із основних центрів публічної влади, яка максимально наближена до людини, є органи місцевого самоврядування. Конституція України визначає, що народ України може здійснювати владу через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Сутність місцевого самоврядування полягає в гарантованому державою праві територіальної громади, громадян та їх органів розв'язувати значну частину місцевих справ і управляти ними, діючи в межах закону, під свою відповідальність та в інтересах населення.

еред найважливіших ознак органів місцевого самоврядування виділяють їх правову, організаційну, матеріальну та фінансову автономії.

Правова автономія означає, що органи місцевого самоврядування наділені своїми власними повноваженнями, передбаченими Конституцією та чинним законодавством України.

Організаційна автономія органів місцевого самоврядування виявляється в їх можливості самостійно визначати та будувати свою внутрішню структуру для того, щоб вона відповідала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління. Діючи в межах закону, органи місцевого самоврядування не підпорядковуються іншим органам. Контроль за органами місцевого самоврядування здійснюють лише для забезпечення законності їх дій.

Матеріальна та фінансова автономія органів місцевого самоврядування виявляється в їх праві володіти й розпоряджатися коштами та майном для здійснення своїх функцій і повноважень.

Місцеве самоврядування має свою систему, що складається з територіальної громади, сільської, селищної та міської ради, сільського, селищного і міського голови, виконавчих органів сільської, селищної, міської ради, районних і обласних рад.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

До органів місцевого самоврядування, таких, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, Конституція України та Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" відносять районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти такої форми приймають і виконавчі комітети ради. Рішення ради приймають на її пленарному засіданні після обговорення більшістю голосів депутатів від загального складу ради (крім деяких випадків, передбачених чинним законодавством). Рішення ради нормативно-правового характеру набувають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено пізніший строк уведення цих рішень у дію.

Рішення виконавчого комітету приймають на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету й підписують сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті ради.

Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видають розпорядження.

Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування доводять до відома населення.

Можна зробити висновок, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування утворюють основну публічної адміністрації, яка здійснює публічну владу в Україні. Саме ці органи утворюють найбільш численну групу суб'єктів владних повноважень. Від діяльності цих органів публічної влади залежить рівень взаємовідносин людини і влади.

 

24. Оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення.

 

Постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено:

1) постанову адміністративної комісії - у виконавчий комітет відповідної ради або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом;

2) рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради - у відповідну раду або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом;

3) постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення - у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

Постанову про одночасне накладення основного і додаткового адміністративних стягнень може бути оскаржено за вибором особи, щодо якої її винесено, чи потерпілого в порядку, встановленому для оскарження основного або додаткового стягнення.

Скарга подається в орган (посадовій особі), який виніс постанову по справі про адміністративне правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України. Скарга, що надійшла, протягом трьох діб надсилається разом із справою органу (посадовій особі), правомочному відповідно до цієї статті її розглядати.

Постанову уповноваженого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення може бути скасовано або змінено за поданням прокурора керівником відповідного органу, а також незалежно від наявності подання прокурора - керівником вищестоящого органу.

Особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита.

Визначення цього органа прямо залежить від того, який саме орган прийняв постанову у справі. Так, якщо справу розглядала адміністративна комісія, скарга розглядається виконкомом відповідної ради; якщо справу розглядав виконком сільської, селищної, міської ради - відповідна рада; при розгляді справи іншим органом (посадовою особою) - вищестоящим органом (посадовою особою). До того ж слід зауважити, що незалежно від того, який орган розглядав справу, оскаржити постанову завжди можна у районному, районному у місті, міському чи міськрайонному суді. Рішення суду в такому випадку є остаточним. Воно може бути скасовано лише в порядку наглядового провадження.

За загальним правилом скарга подається в орган(посадовій особі), який виніс постанову по справі. При цьому подача скарги в інший орган встановлюється законодавством України. Орган (посадова особа), одержавши скаргу, зобов'язаний надіслати її разом із матеріалами справи органу (посадовій особі), правомочному її розглядати. Термін, встановлений для цього-три доби.

При накладенні на особу одночасно і основного, і додаткового стягнення, вона може за своїм вибором його оскаржити в порядку, встановленому законом. Таким самому правом користується і потерпілий.

За здійснення дій, пов'язаних із адміністративним провадженням, законом передбачається сплата державного мита. В зв'язку з поданням скарги така особа звільняється від його сплати.

25. Основні концепції адміністративного процесу в роботах українських

вчених-адміністративістів.

 

Адміністративний процес є специфічним видом юридичного процесу, який, на відміну від інших видів процесів (кримінального, цивільного), має складну структуру проваджень, що відрізняються одне від одного за характером справ.

Сучасне розуміння адміністративного процесу базується на широкому розумінні даного явища, яке сформовано, як нами зазначалося вище, в радянській правовій доктрині. Разом з тим, сучасна правова дійсність виходить за межі наведених правових дефініцій, оскільки враховує появу нових інститутів і правових явищ.

Отже, адміністративний процес - це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.

Ознаками адміністративного процесу як виду юридичного процесу є:

- як і інші різновиди юридичного процесу, адміністративний процес має на меті виявлення та реалізацію матеріальних відносин;

- адміністративному процесу властиві аналогічні іншим галузевим формам процесуального права закономірності, які пов'язують його з матеріально-правовою сферою;

- усі процесуальні механізми, властиві адміністративному процесу, є внутрішніми, спеціальними механізмами правової системи;

- як і інші різновиди процесуального права, адміністративний процес має структуру, подібну до будь-якого іншого галузевого різновиду права (однакові набір елементів і зв'язок між елементами).

Вивчаючи зміст адміністративного процесу, не можна не згадати про нові наукові пошуки щодо розуміння змісту адміністративного процесу.

Так, О. І. Миколенко у докторській дисертації (2011 р.) на тему "Місце процедурного права в системі знань та в системі права України" висловлює точку зору, згідно з якою адміністративна процедура - це врегульована адміністративно-процедурними нормами послідовність дій суб'єктів нормотворчої і правозастосовної діяльності, структурованих відповідними процедурними відносинам, щодо прийняття нормативно-правових актів управління та вирішення адміністративних справ. Адміністративний процес, на думку вченого, - це врегульована адміністративно-процесуальними нормами послідовність дій суб'єктів право-застосовної діяльності, спрямованих на вирішення адміністративної справи та структурованих відповідними процесуальними відносинами. Виходячи з викладеного вчений дійшов висновку, що адміністративна процедура є видом юридичної процедури, а адміністративний процес е видом адміністративної процедури.

В. М. Бевзенко у докторській дисертації (2010 р.) на тему "Суб'єкти владних повноважень в адміністративному судочинстві України" зазначає, що адміністративний процес являє собою сукупність правовідносин, які виникають у зв'язку із захистом у спеціальному судовому порядку прав, свобод і законних інтересів приватних осіб від неправомірних дій (рішень) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також інших невладних за характером своєї діяльності суб'єктів у разі здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (суб'єктів владних повноважень). За змістом і суб'єктним складом процесуальних правовідносин адміністративний процес певною мірою подібний до інших існуючих процесуальних галузей національного права: цивільного процесу, господарського процесу тощо. Принциповою відмінністю адміністративного процесу від інших видів процесу є його цільове призначення - забезпечення законності діяльності суб'єктів владних повноважень і гарантування вільного здійснення прав і свобод фізичних та юридичних осіб.

Викладені позиції мають право на життя, але потребують більш глибокого наукового обґрунтування.

Продовжуючи розмову про стан і перспективи розвитку адміністративного процесу, необхідно відзначити, що дане правове утворення має складну структуру, яку можна розглядати як по вертикалі, так і по горизонталі.

Дослідимо структуру адміністративного процесу по горизонталі.

Адміністративний процес складається з проваджень.

Треба визнати, що термін "адміністративне провадження" має різне смислове навантаження.

По-перше, це певні правовідносини, що охороняються названим провадженням та відрізняються предметною характеристикою і спорідненістю з відповідними матеріальними відносинами.

По-друге, під терміном "провадження" розуміють і відмінний від інших проваджень порядок розгляду юридичних справ.

По-третє, цей термін означає прийняття у справі рішення, яке розрізняється з рішенням в іншому провадженні.

Відповідно до наведеного вибудовується структура того чи іншого процесуального інституту.

Провадження будь-якого процесу - це закріплена відповідним нормативно-правовим актом (Цивільним процесуальним кодексом, Кодексом адміністративного судочинства, Кодексом України про адміністративні правопорушення) сукупність специфічних правил, за якими у межах конкретного виду процесу розглядається та вирішується справа у певній судовій інстанції; це система процесуальних дій, об'єднаних кінцевою процесуальною метою (розгляд і вирішення справи)

Провадження - це головний елемент процесу, який становить системне утворення, комплекс взаємопов'язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, що: а) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин, які вирізняються предметною характеристикою і взаємозв'язком із відповідними матеріальними правовідносинами; б) зумовлюють необхідність встановлення, доказування, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних даних відповідної юридичної справи; в) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах-до-кументах

Отже, адміністративне провадження - це врегульована адміністративно-процесуальними нормами послідовна діяльність публічної адміністрації з розгляду та вирішення тих чи інших однорідних груп адміністративних справ.

Адміністративні провадження різноманітні за своєю предметною характеристикою, саме тому не вщухають суперечки щодо їх класифікації.

Наприклад, Ю. М. Козлов до видів адміністративних проваджень відносить: а) провадження з питань організації апарату державного управління; 6) провадження за заявами і пропозиціями громадян; в) провадження за скаргами; г) провадження у справах про застосування примусових заходів (дисциплінарних, матеріальних або адміністративних); д) провадження у справах, пов'язаних із застосуванням матеріальних норм трудового, фінансового, земельного права.

Ю. П. Битяк і В. В. Зуй виділяють такі види проваджень адміністративного процесу: 1)з розробки і прийняття нормативних актів; 2) з прийняття індивідуальних актів управління; 3) із застосування адміністративно-процесуальних заходів і заходів припинення; 4) у справах про адміністративні правопорушення; 5) із застосування дисциплінарних стягнень; 6) реєстраційно-дозвільне; 7) наглядово-контрольне; 8) у справах про звернення громадян; 10) у земельних, пенсійних, податкових, бюджетно-фінансових справах; 11) у справах про відшкодування матеріальної шкоди тощо.

Л. В. Коваль поділяє провадження адміністративного процесу залежно від сфери, на яку поширюється дія відповідних адміністративно-процесуальних норм, на дві групи. Перша - це група проваджень, які спрямовані на реалізацію дій дозвільно-реєстраційного, контрольно-наглядового характеру; створюють процесуальний режим притягнення до адміністративної відповідальності. Інша група проваджень - процедури, спрямовані на реалізацію дій з виконавчо-розпорядчої діяльності в самих державних органах (діловодство, провадження стосовно прийняття індивідуальних актів управління, провадження із застосування дисциплінарних стягнень тощо).

Особливу позицію з цього питання займає Д. М. Бахрах, який пропонує розглядати три частини адміністративного процесу: 1) процес адміністративної правотворчості; 2) оперативно-розпорядчий процес; 3) адміністративно-юрисдикційний процес. Кожна з цих трьох частин адміністративного процесу, на думку Д. М. Бахраха, складається з більш дрібних частин - проваджень. Так, в оперативно-розпорядчому процесі він виділяє такі провадження: а) з комплектування особового складу (призов на військову службу, прийом до ВНЗ тощо); б) з приватизації державного і муніципального майна; в) заохочувальне; г) дозвільне тощо.

В адміністративно-юрисдикційному процесі Д. М. Бахрах виділяє такі провадження: а) за скаргами і заявами громадян; 6) у справах про адміністративні правопорушення; в) із застосування адміністративних запобіжних заходів (примусового лікування тощо); г) дисциплінарне.

Одну з розгорнутих структур адміністративного процесу запропонував В. К. Колпаков, який класифікував провадження на три види: нормотворчі, засновницькі та правозастосовні. Для нормотворчих найхарактернішим є провадження з видання нормативних актів управління.

Для засновницьких найхарактернішими, на думку В. К. Колпакова, є такі провадження: 1) зі створення, реорганізації та ліквідації організаційних структур у сфері державного управління; 2) з комплектування організаційних структур у сфері державного управління персоналом.

Правозастосовні провадження є найбільшою групою адміністративних проваджень, до яких, на думку В. К. Колпакова, належать:

провадження із застосування заходів примусу в державному управлінні: а) дисциплінарне провадження; б) провадження у справах про адміністративні правопорушення; в) провадження із застосування заходів матеріального впливу;

провадження із застосування заходів заохочення і стимулювання в державному управлінні: а) провадження у справах про нагородження державними нагородами, відзнаками Президента, грамотами тощо;

провадження у справах про присвоєння почесних та інших звань;

провадження у справах про преміювання; г) провадження у справах про зняття стягнень тощо;

провадження з реалізації громадянами своїх прав і обов'язків: а) провадження за пропозиціями, скаргами, заявами громадян; б) провадження щодо отримання громадянами дипломів, авторських свідоцтв, патентів тощо; в) провадження щодо виконання громадянами військового обов'язку; г) провадження щодо виконання обов'язку громадян мати паспорт; д) провадження щодо отримання громадянами житла; е) провадження щодо реалізації громадянами права користуватися комунально-побутовими послугами тощо;

провадження щодо реалізації юридичними особами своїх прав і обов'язків: а) провадження щодо легалізації юридичних осіб; 6) провадження щодо виділення юридичним особам кредиту; в) провадження щодо оформлення і видачі юридичним особам ліцензій; г) провадження щодо виділення юридичним особам земельних ділянок;

провадження щодо здійснення контролю і нагляду (контрольно-наглядове провадження) та інші.

Достатньо обґрунтованою є позиція В. Д. Сорокіна. Враховуючи положення чинного російського законодавства він виділяє такі провадження: 1) провадження за пропозиціями і заявами громадян та зверненнями організацій у сфері державного управління; 2) провадження щодо прийняття нормативних актів державного управління; 3) провадження за адміністративними скаргами і спорами; 4) провадження у справах про заохочення; 5) провадження про адміністративні правопорушення; 6) провадження з дисциплінарних справ; 7) реєстраційне провадження; 8) ліцензійне провадження; 9) виконавче провадження.

Критерієм запропонованого варіанта класифікації адміністративних проваджень є характер індивідуально-конкретних справ, де під характером розуміються властивості, притаманні відповідній категорії справ (наприклад справ щодо розгляду скарг громадян органами виконавчої влади). Для всіх скарг, незалежно від їх змісту, в кожному конкретному випадку загальним є інформація про порушення права громадянина, при цьому не завжди відомо, чи це реальне порушення, чи таке, що тільки припускається. Ця інформація і породжує в результаті звернення громадянина певні правові наслідки.

Як бачимо, кожен вчений визначає свою кількість проваджень і виділяє їх за своїми критеріями.

На нашу думку, система адміністративного процесу будується відповідно до змісту діяльності, яку виконують публічна адміністрація, Ті посадові та службові особи.

Таким чином, можна вести мову про три види адміністративних проваджень у системі адміністративного процесу: адміністративно-процедурні; адміністративно-деліктні; адміністративно-судочинські.

Причому кожний із зазначених видів провадження має структурні підвиди.

Розглянемо їх зміст та особливості.

Адміністративно-процедурні провадження

Дана група проваджень визначається метою діяльності публічної адміністрації - виконання покладених на неї обоє 'язків, у тому числі з реалізації законних прав та інтересів громадян. Метою даних проваджень є реалізація публічно-правових функцій, так званого, безконфліктного змісту.

Відповідно, адміністративно-процедурні провадження можна, в свою чергу, поділити на "управлінські", "щодо надання адміністративних послуг" та "за зверненнями громадян".

"Управлінська" процедура починається за ініціативою адміністративного органу. Ініціатива публічного органу може бути зумовлена виконанням обов'язків, що покладені на відповідні органи законом, або випливати з доручень інших органів чи посадових осіб, але це також має випливати із закону. Крім цього, на нашу думку, має бути наявна належна підстава для початку процедури: або якісь об'єктивні події (наприклад стихійне лихо), або прийняття адміністративно-правового рішення компетентним органом чи посадовою особою (наприклад примусове виконання рішення). При цьому регулювання саме "управлінської" процедури має особливе значення для захисту прав і законних інтересів особи. Адже коли особа сама звертається до адміністративного органу, то вона, звичайно, очікує на прийняття рішення. Коли провадження починається органом влади, то прийняте рішення може бути цілковитою несподіванкою для особи, і до того ж - не завжди приємною.

Управлінські процедури за критерієм управлінської мети можна поділити на: контрольно-наглядові, заохочувальні, атестаційні, з виконання примусових рішень тощо.

До другої категорії можна віднести справи за заявами про надання адміністративних послуг, коли йдеться про задоволення суб'єктивного права особи.

Адміністративні процедури з надання адміністративних послуг -

це встановлений нормами адміністративного права порядок діяльності органів публічного управління, що спрямована на забезпечення умов для реалізації прав, свобод та інтересів фізичної або юридичної особи і здійснюється за зверненням цієї особи.

Адміністративні процедури з надання адміністративних послуг розрізняються залежно від характеру адміністративної послуги, що надається органом публічного управління. За таким критерієм можна виокремити: реєстраційні, дозвільні та ліцензійні процедури тощо.

До третьої категорії можна віднести розгляд заяв громадян та юридичних осіб, у яких йдеться про задоволення прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Адміністративно-деліктні провадження

Основним змістом даної групи адміністративного процесу є вирішення адміністративно-правового спору. Розглядаючи окремі провадження цієї групи (наприклад у справах про адміністративні правопорушення (проступки), необхідно дати правову оцінку поведінки сторін.