Влада як основний засіб публічного адміністрування.

Влада – організована і регулятивно-контролююча основа політики, одне з найважливіших і найстаро-давніших політ. знань управління суспільством, культ-ю діяльністю, конкретним життям людини.

Влада має універсальну властивість

1. загальність функціонування в усіх сферах сусп.-х відносин і політ. процесах.

2. здатність проникати в усі сфери діяльності.

3. зв’язувати людей, суспільні соц.. верстви, групи і протиставляти їх.

4 має єдиний принцип діяльності командування в різних його формах

З точки зору мети визначення влади характеризує здатність досягнення поставленої мети, одержання намічених результатів. Влада розглядається як особливий тип поведінки: одні командують, інші підкоряється. Існує системний підхід до визначення влади. Такий підхід протилежний підходу з позиції поведінки людини і психологічному баченню влади. З позиції психології влада розглядається як індивідуальна поведінка. Влада виникає як взаємодія волі до влади-одних і готовності до підкорення, добровільному рабству-інших. Влада є ядром політики. Влада як сус-не явище хар-на лише для людського с-тва. Складові елементи: підпорядковуюча сила, воля, цілепокладання, соц.. відповід.

 

Білет №10

1. Принципи організації й діяльності органів ПА

Принципи організації й діяльності органів публічного адміністрування – це законодавчі відправні засади, ідеї, положення, які виступають базисом формування, організації та функціонування органів публічного адміністрування. Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою; Принцип верховенства права ( Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії); Принцип законності безпосередньо пов'язаний з принципом верховенства права і з нього випливає, а також базується на положеннях Конституції України, згідно з якими Україна є суверенного і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою., Принцип гласності в державному управлінні пов'язано на сам перед з вільним доступом громадян до інформації про діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів, окрім відомостей, які є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею.

 

2. Держава як суб’єкт політичної влади.

Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що тільки держав:

- виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

- є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

- здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території;

-покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

-має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій;

- встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки — юридичні норми;

-володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною.

Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:- наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної держави; - сувереніте т;- державна влада;- державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання і функції держави;- повноваження видавати юридичні норми.

Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи у тому об'ємі і мірі, які є необхідними для виконання загально важливих, загальносуспільних справ. Досягається це шляхом встановлення в законах, що приймаються державою, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи суспільства, сприяння з боку держави формуванню і розвитку бажаних суспільних відносин, забезпечення обов'язкового дотримання всіма іншими учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі суспільства, необхідно, перш за все, зупинитися на проблемі співвідношення держави і громадянського суспільства.

 

Білет №11

1. Форми організації ПА

Форми ПА – це уніфіковані за зовнішніми ознаками формалізовані види конкретних результатів діяльності органів публічного управління, їх підрозділів та посадових осіб, які створюють організаційно-правове забезпечення досягнення поставленої мети.

До нормативно-правових форм управлінської діяльності також відносяться:

відомчі підзаконні правові нормативні акти (центральний рівень управління);

розпорядження, що видаються місцевими органами публічного управління та органами місцевого самоврядування (територіальний рівень управління);

локальні підзаконні правові нормативні акти у вигляді регламентів, положень і т. ін., призначення яких полягає в упорядкуванні внутрішньоорганізаційної діяльності (рівень конкретного органу управління). Ці та інші форми державно-управлінської діяльності носять переважно організаційно-правовий характер.

У сучасні йпрактичній теорії відокремлюють 4 форми управління:

1) прихильники парламентської системи та противники президентської форми управл,

2) прихильники президентської си-ми управл.

3) прихильники змішаної форми управління

4)всі ці форми не є результативними, розвивають свої ідеї.

2. Поняття економічної влади.

Економічна влада - це об'єктивно обумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини в яких власник засобів виробництва підкоряє своїм інтересам інтереси інших учасників виробництва, причому робить це, керуючись саме правом власника, що, звичайно, знаходить і своє правове підкріплення, правову основу. Такий порядок належить до матеріального і духовного виробництва. В звичайні, відносно спокійні періоди розвитку суспільства економічна влада домінує над іншими видами влади, тому що економічний контроль це не просто контроль однієї з сфер людського життя, ніяк не зв'язаний з іншими, це контроль над засобами досягнення всебічної мети.

Білет №12

1. Методи ПА

Методи управління – представляють собою сукупність універсальних та спеціальних способів і прийомів, які застосовуються органами влади при здійсненні тих чи інших функцій публічного управління або в процесі розробки, прийняття та реалізації рішень щодо впливу на керовані об’єкти. Їх класифікація базується на вищезгаданих ознаках, які дозволяють більш чітко виділити групи методів управління. Так, за змістовною характеристикою доцільно розглянути такі групи методів:

Методи правового регулювання за своїм змістом є сукупністю способів додержання законності, забезпечення підпорядкованості публічного управління чинним правовим нормам.

Організаційно-розпорядчі базуються на владі, дисципліні.

Економічні спираються на економічні інтереси господарюючих суб’єктів та всієї системи.

Соц.-пол ств. Умов для підвищення трудової і політичної активності громадян, формування і задоволення їх потреб щодо підвищення їх соц. Статусу в суспільстві.

Соціально-психологічні управління спираються на об’єктивні закони соціального розвитку та закони психології.

Соціальні спектр методів політичної освіти, формування організаційної культури, етнічного виховання.

Психологічні регулювання відносин між людьми шляхом відбору персоналу.

Морально-етичні базуються переважно на мотиваційних заходах (заохочення, стягнення) та виховних мірах, роз’ясненні, переконанні, виробленні навиків етичної поведінки у відносинах з оточуючими людьми.

 

2. Поняття «лобізму».

Лобі́зм — скоординована практика обстоювання інте-ресів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того, або іншого рішення. Лобізм передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп державних працівників.Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.Вважається, що термін «лобі» походить від практики відвідувати депутатів у Центральному Вестибюлі Британського Парламенту. Перша згадка про лобіювання датована 1820р. про намагання представників громадськості вплинути на прийняття рішення в Конгресі США. Англійською lobby означає "кулуари", "коридори".Ця сила тиску виникла стихійно, без попереднього політичного планування, без свідомих політичних цілей.

 

 

Білет №13

1. Стиль ПА

Стиль публічного адміністрування – спосіб прийняття рішень та передачі завдань підлеглим. Ефективним вважається такий стиль, який забезпечує найкращі результати та відповідає визначеним суспільним цінностям, найбільш поширена типологія стилів передбачає їх поділ на:

Авторитарний стиль орієнтується на завдання, характеризується жорстокою постановою мети та небажанням поступитися своєю сформованою думкою.

Ліберальний стиль при вмілому застосуванні, коли керівник не втрачає важелів впливу, отримує великі позитивні результати за рахунок свободи при прийнятті рішень керованими об'єктами.

Демократичний (кооперативний, колегіальний) стиль керівництва знаходиться між цими двома протилежними стилями.

 

2. Поняття публічної муніципальної влади.

(МВ), будучи самостійним видом публічної влади, за природою, сутністю та діапазоном здійснюваних нею функцій є найбільш соц. орієнтованою формою здійснення публічної влади.

Діяльність МВ передбачає не лише конституційно-правове визначення прав територіальних громад, декларування самостійності місцевого сам-ня у вирішенні питань місцевого значення, не тільки закріпленні правових, соц. та ін. гарантій цієї самостійності, встановлення ф-цій та компетенцій МС, а й розвиток економ. і фінансового потенціалу всієї держави вцілому.

Функції МВ:

1) це основні або кардинальні, пріоритетні та постійні напрями і види її здійснення, передусім щодо реалізації природного права людини і громадянина на місцеве самоврядування;

2) охоплюють основні сторони соціальної спрямованості МВ та призначення щодо вирішення завдань, що входять до кола питань місцевого значення;

3) відображають недержавну природу МВ (хоча певною мірою суб’єкти місцевого самоврядування беруть участь у реалізації функцій державної влади);

4) дають відповідь на питання, чим має займатися місцеве самоврядування та розкривають матеріальний зміст публічно-владної діяльності суб’єктів його системи;

5) характеризують способи, засоби, методи, за допомогою яких забезпечується реалізація публічно-владних прерогатив місцевого самоврядування.

Завдання та мета МВ – це задоволення усіх місцевих потреб за допомогою публічно-владних дій самого місцевого співтовариства, його коштів та контролю, у включенні жителів села, селища або міста до процесу самодопомоги і самодіяльності, у правильній критичній оцінці явищ, що відбуваються у політичній, економічній, соціальній, культурній сферах.

МВ спрямована на реалізацію певних інтересів мешканців, вирішення певних проблем суспільства, що виникають на певних територіях своїми силами та за допомогою публічно-владних інструментів.Сутність МВ-активність жителів-членів територіальних громад, які здійснюють управління політ.,соц.-культ. Процесами на певній території та вирішують самостійно питання місцевого значення.

 

 

Білет №14

1. Проблеми вибору найкращої форми правління.

Бездоганних форм правління не існує і всі вони несуть у собі потенційні функціональні вади. Потенційні недоліки форми правління можуть суттєвою мірою нівелюватися компенсуючими їх механізмами. Практика функціонування республіканських форм правління засвідчує, що в умовах високого рівня політико-правової культури суспільства та розвиненої партійної системи питання про конкретний варіант обраної форми правління набуває непринципового значення. В умовах відсутності традицій демократії, низького рівня розвитку громадянського суспільства та нерозвиненої партійної системи будь-яка форма правління “приречена” демонструвати всі свої потенційні дефекти. Зазначене вище зовсім не означає, що вибір конкретної моделі форми правління є так само непринциповим для країн із нерозвиненим громадянським суспільством. Навпаки, для таких країн стан розвитку партійної системи та особливості політико-правової культури суспільства – визначальні критерії, з урахуванням яких повинна конструюватися конкретна національна форма правління. Для нерозвинених суспільств із точки зору збереження і розвитку демократії вибір форми правління набуває особливої значимості, точніше, для них стає безальтернативною змішана республіка і цілком неприйнятними − класичні республіканські моделі..