Основні підходи до розуміння публічного адміністрування та його еволюція.

Основні підходи до розуміння публічного адміністрування та його еволюція.

Узагальнення підходів науковців дає змогу виокремити такі складові змісту публічного адміністрування:

1- одночасні процеси формування політики й керування у рамках певного політичного курсу;

2- розгляд у сфері державного життя закону, його реалізація і перегляд; ухвалення постанов із приводу тих питань цієї сфери, які підпорядковані органам державної влади;

3- заходи щодо організації, кадрів, політики та інші, що є сут­тєвими для ефективного виконання цивільних функцій, приписа­них для виконавчих органів влади;

4- формування, впровадження, оцінювання та модифікація публічної політики;

5- процес управління, що здійснюється під контролем політич­ного керівника;

6- діяльність щодо збирання та обробки інформації (статис­тика), контролю виконання бюджету, підготовки проектів законів, проведення законних урядових заходів, виконання широких по­вноважень; від надання послуг населенню до аудиту, аналізу, діяльності урядових агенцій.

Аналіз цих підходів підтверджує, що публічне адміністрування охоплює сис­тему державної виконавчої влади і місцеве самоврядування і є діяльністю з формування, впровадження, оцінювання та модифі­кації публічної політики.

80-х років XIX ст. по 1920 р. – перший етап в розвитку теорії адміністративно-державного управління як самостійного наукового напряму.

1) Класична теорія менеджменту - публічне адміністрування.

У 1887 р. професор Вудро Вільсон поклав початок теоретичній розробці питань адміністративно-державного управління. Він вважав, що наука адміністрування буде шукати способи поліпшення діяльності уряду, зробить його роботу менш трудомісткою, упорядкує організацію управління. Зміна політичного керівництва не має впливати на діяльність незмінюваного адміністративного апарату. Отже, завданням державної адміністрації проголошувалося оперативне і компетентне упровадження в життя рішень будь-якої групи політичних лідерів - «обранців нації». В. Вільсон розробив модель «адміністративної ефективності», запропонувавши використовувати в адміністративно-державному управлінні методи організації та управління в бізнесі, раціональні та діючі.

Наприкінці XIX - початку XX ст. Ф. Гуднау і В. Вільсон провели дослідження американської системи адміністративно-державного управління.

Першим ученим, хто дав систематизований аналіз державної бюрократії і бюрократів, був німецький соціолог Макс Вебер. Модель ідеальної бюрократії – її використання показало, що лише завдяки чіткій управлінській

ієрархії та дотриманню жорстких правил не можна очікувати значного підвищення ефективності управління. “Формальна знеособленість” працівників та зосередженість на удосконаленні операцій їх роботи не дало змогу класичній теорії менеджменту максимально успішно вирішити проблему підвищення продуктивності праці.

1920-1950 рр. – другий етап у розвитку теорії адміністративно-державного управління.

2) Неокласична (поведінкова) теорія менеджменту. Відповідно до теорії у центрі уваги перебуває людина, а не організаційна структура. Так, у державному секторі модель публічного адміністрування (“бюрократична модель”) трансформувалася у модель публічного управління (“ринкова модель”): акценти змістилися з виконання роботи згідно з інструкціями та чіткими правилами на роботу, що спрямована на надання якісних публічних послуг та досягнення ефективних результатів.

20—50-ті роки XX ст. – «класична школа» і «школа людських стосунків». Представники «класиків»: А. Файоль, Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі. Метою класичної школи була розробка принципів адміністративно-державного управління.

30-ті рр. XX ст. – школа людських стосунків. Представники: М. Фоллетт, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі. Вони звернули увагу на аналіз психологічних чинників, що викликають задоволеність працівників своєю працею, оскільки в ряді експериментів вдалося досягти підвищення продуктивності праці за рахунок поліпшення психологічного клімату та посилення мотивації.

3) Сучасна теорія менеджменту у державному секторі реалізувалася на практиці через модель нового публічного управління. Тут розглядають «організацію як відкриту систему, яка постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем, до якого має пристосуватися».

50-60-і роки – поведінковий чи біхевіористський підхід. Представники: Г. Саймон, Д. Смітцберг, Д. Істон. Автори прагнули подати досягнення сучасної соціальної психології та соціології як фундамент науки управління і пояснити реальне функціонування адміністративних служб через аналіз поведінки працюючих у них індивідів і груп. Головний постулат полягає в тому, що правильне застосування науки про поведінку сприятиме підвищенню ефективності праці як окремого службовця, так і системи адміністративно-державного управління в цілому.

З початку 60-х років – системний підхід. Представники: Д. Істон, Г. Алмонд, Т. Парсонс. Головна ідея системного підходу полягає у визнанні взаємозв'язків і взаємозалежності елементів, підсистем і всієї системи державного адміністрування із зовнішнім середовищем, тобто із суспільством у цілому.

70-і рр. XX ст. – ситуаційний підхід. Найбільш відомі теорії: концепція «м'якого мислення» і «організаційна кібернетика». Головна ідея ситуаційного підходу: аналіз ситуації, тобто конкретного набору обставин, що сильно впливають на деяку адміністративну організацію в деякий конкретний час.

 

Предметна сфера публічного адміністрування. Методологічна основа.

Пуб­лічне адміністрування є детальним і систематичним виконанням суспільних законів. Кожне приватне застосування загального за­кону є актом адміністрування. Воно охоплює сис­тему державної виконавчої влади і місцеве самоврядування і є діяльністю з формування, впровадження, оцінювання та модифі­кації публічної політики. Публічне адміністрування є складовою управління. Воно є тим сектором управління, який перебуває в політичному оточенні.

У вузькому розумінні публічне адміністрування пов'язане із виконавчою тіткою влади і розглядається, як: професійна д-сть держ службовців, яка включає всі види діяльності, спрямовані на реалізацію рішень уряду; вивчення, розробку та впровадження напрямів урядової політики.

У широкому розумінні під публічним адмініструванням мають на увазі всю систему адміністративних інститутів із ієрархією влади, за допомогою якої відповідальність за виконання державних рішень спускається згори донизу, тобто публічне адміністрування - це ско­ординовані групові дії з питань державних справ.

Публічне адміністрування є колективним виконанням того, що не може бути добре виконане індивідуально. Публічне адміністрування створюється і обмежується пра­вовими інструментами.

Чотири ключових припущення, які формують основу пуб­лічного адміністрування:

1- Адміністрування є процесом, який безперервно здійс­нюється на федеральному, державному та локальному рівнях.

2- Це основа для вивчення менеджменту, а не права.

3- Адміністрування залишається мистецтвом, але ідеал пе­ретворення на науку є реалістичним і вартим уваги.

4- Адміністрування є і буде серцевиною проблем сучасного уряду.

Предметна область публічного управління окреслена ос­новними поняттями: держава, політика, публічне управління й влада. Предметна область теорії публічного управління формується із сукупності політико-правових і соціальних явищ та процесів, що характеризують сферу взаємодії держави і суспіль­ства як суб'єкта й об'єкта управління та самоуправління.

 

 

Феномен влади.

В узагальненому розумінні влада — це здатність підкоряти своїй волі когось, право і можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, впливати на їх долі та поведінку, домагатися від них виконання певних рішень, наказів і розпоряджень за допомогою авторитету, волі, закону, примусу і сили.В. Чиркін вважає феномен влади полягає в тому, що основою влади є колектив, тобто більш або менш організоване, об′єднане товариство людей, що володіють свідомістю та волею. Згідно з визначенням В. Лісничого, влада має здатність і можливість нав’язати волю одного суб’єкта іншим суб’єктам за допомогою доступних способів як морального та ідейного впливу, так і прямого фізичного примусу.

Влада це складний суспільний феномен, який проявляється на всіх рівнях суспільної ієрархії, включає як психологічні, так і інституціалізовані форми впливу на людей. На думку польського соціолога Є. Вятра, влада включає такі елементи:

1) наявність у відношеннях влади двох партнерів — окремих осіб, організацій тощо;

2) наказ того, хто здійснює владу, вираження ним своєї волі щодо того, до кого застосовується влада;

3) підкорення наказові;

4) суспільні норми, які встановлюють, що той, хто дає наказ, має право, а той, кому наказують, повинен їх виконувати..

Основні види влади:

- економічна,

- соціальна,

- духовно-інформаційна,

- сімейна.

Соціальна влада — це завжди відносини не менше як двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони давати розпорядження іншій стороні за умови, що той, хто дістав таке розпорядження, повинен його виконати. Різновидом соціальної влади є політична влада, навколо якої обертається політичне життя у будь-якій країні.

Політична влада — це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об'єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства; це організаційно-управлінський та регулятивно контрольний механізм здійснення політики.

Політична влада здійснюється:

- державою

- політичними партіями, громадсько-політичними організаціями,

- органами місцевого самоврядування.

Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної влади.

На відміну від державної влади, яка має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому, влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій.

 

Загальносистемні методологічні принципи публічного адміністрування. Принципи, Що регулюють адміністрування як соціально-політичний, соціально-економічний та соціально-культурний процеси. Застосування принципів публічного адміністрування.

Під принципами публічного адміністрування розуміють правила, основні положення та норми поведінки, які використовують органи управління у процесі керівництва в силу соціально-економічних умов, що склалися в суспільстві.

Розрізняють дві групи принципів публічного адміністрування:

 загальносистемні методологічні принципи, що впливають на всі сфери суспільного управління (суспільно-політичні);

 спеціальні принципи.

Загальносистемні методологічні принципи публічного адміністрування

Принцип науковості	Передбачає цілеспрямований вплив на суспільну систему в цілому або на її окремі ланки на основі пізнання та використання об’єктивних законів та закономірностей.
Принцип законності	Полягає в обов’язковому виконанні законів і підзаконних актів органами управління, посадовими особами, громадянами та громадськими організаціями.
Принцип гласності	Полягає у своєчасному, широкому та регулярному інформуванні громадян про діяльність органів адміністрування, реальне становище у суспільстві. Реалізація досягається за допомогою обов’язкових звітів органів адміністрування перед населенням, всебічного обговорення у встановленому порядку певних питань та рішень, що приймаються.
Принцип гуманізму	Виражає систему поглядів, що визнає цінність людини як особистості, її права на волю, щастя, розвиток, виявлення здібностей.
Принцип розподілу влади	Це створює гарантії від узурпації влади, безмежних повноважень, зловживань владою, дозволяє розмежувати сфери компетенції та відповідальності.
Принцип системності	Спрямований на поєднання окремих взаємообумовлених видів управлінської діяльності на основі загальної мети, передбачає тісно пов’язані дії різних органів управління, що здійснюються в рамках однієї спрямованості.
Принцип плановості	Забезпечує пропорційний розвиток різних регіонів, галузей економіки, інших напрямів соціальної діяльності на різних рівнях системи з урахуванням законів, потреб суспільства, колективів, соціальних груп.

 

 

На практиці принципами публічного адміністрування керуються згідно з політичними, соціально економічними та культурними умовами, що склалися в суспільстві. Ці принципи обґрунтовують, роз’яснюють зв’язки як між об’єктом так і суб’єктом публічного адміністрування, так і в середині кожного з них. Вони відображають властивості, притаманні управлінський системі в цілому, а також окремим її елементам, явищам процесам. Також вони відображають зміст і взаємозв’язки основних елементів системи публічного адміністрування. Принципи публічного адміністрування динамічні за змістом і формою, вони формуються людьми у зв’язку з конкретними політичними, соціально-економічними і культурними чинниками, відображаючи ступінь творчого використання закономірностей державного управління. Безпосередньо на практиці принципи публічного адміністрування набувають характеру норми, правила, якими керуються в управлінській діяльності. Гнучкість і динамізм принципів публічного адміністрування проявляється і в тому, що у кожній конкретній сфері діяльності формується свої конкретні принципи здійснення управлінських функцій.

 

 

Публічна служба

Публічна служба – це діяльність на державних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Головне управління державної служби України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України. Головна державна служба забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управління державною службою.

Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

Служба в органах місцевого самоврядування – це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Проходження державної служби – це діяльність державного службовця щодо виконання завдань та повноважень за посадами, які він обіймає, починаючи з моменту набуття ним статусу державного службовця і завершуючи його припиненням.

Дисциплінарна відповідальність державних службовців – це сукупність адміністративно-правових відносин, що виникають у зв’язку з накладенням на державних службовців передбачених законодавством дисциплінарних стягнень за порушення ними службової дисципліни.

 

Типи монополій

Стримуючи розвиток конкурентних сил та їхній позитивний вплив, монопольні умови водночас гальмують і досягнення вищого рівня національного добробуту. Така ситуація дає підстави для проведення державних антимонопольних заходів, ефективність і напрям яких залежать від типу монополії. Залежно від причин, що породжують монополії, їх можна класифікувати таким чином:

· природні монополії виникають як результат технічних умов виробничого процесу, що потребує певної концентрації засобів виробництва, наприклад, інфраструктура монополії (зв'язок, транспорт, комунальне господарство тощо);

· агломераційні монополії виникають унаслідок поступового і послідовного скупчення малих за обсягом і аналогічних за характером виробництва підприємств;

· державні монополії виникають унаслідок того, що держава створює привілейовані умови для виробничої діяльності певних підприємств і таким чином захищає їх від конкуренції. Наприклад, політика митного протекціонізму тощо.

Правопорушення та відповідальність. Відповідальність органів державної влади та місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ і організацій, посадових осіб за правопорушення у сфері публічного адміністрування.

Поняття адміністративної відповідальності науковцями розглядається як один з інститутів адміністративного права, як форма забезпечення одного із заходів примусу (стягнення), як різновид юридичної (правової) відповідальності, як ефективний засіб запобігання правопорушенням та забезпечення правопорядку, як певний стан суспільних відносин, який виникає внаслідок порушення законодавства.

Отже, адміністративна відповідальність - це примусове, з додержанням встановленої процедури, застосування правомочним суб'єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником.

Адміністративному правопорушенню властиві такі загально-правові ознаки:

- передусім, це дія чи бездіяльність, тобто - діяння, а не думки, бажання чи інші подібні прояви психічної діяльності людей;

- суспільна шкідливість (цю ознаку дехто ототожнює з антигромадською спрямованістю або суспільною небезпекою);

- протиправність (подібне діяння завжди посягає на загальнообов'язкові правила, встановлені тим чи іншим нормативним актом);

- винуватість (таке діяння, як прояв волі і свідомості особи, повинно бути завжди винним, тобто вчиненим умисно або з необережності);

- адміністративна карність (подібне протиправне, винне діяння буде визнане адміністративним проступком тільки тоді, коли за його вчинення законодавством передбачено адміністративну відповідальність).

Слід зазначити, що у КУпАП виділені такі групи адміністративних правопорушень (проступків):

- у галузі охорони праці і здоров'я населення

- у сфері охорони природи, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини

- у промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів

- у сільському господарстві

- на транспорті, галузі шляхового господарства і зв'язку

- у галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою

- в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, у галузі фінансів і підприємницької діяльності

Як суб'єкт адміністративного проступку, державний службо­вець повинен відповідати наступним вимогам:

· бути осудною особою, тобто особою, яка розуміє значен­ня своїх дій та може ними керувати;

· досягти на момент вчинення проступку шістнадцятиріч­ного віку.

 

Недодержання посадовою особою встановлених правил є, водночас, і адміністративним, і дисциплінарним проступком, що й зумовлює застосування, в ряді випадків, як адміністра­тивної, так і дисциплінарної відповідальності.

Окрім КпАП адміністративна відповідальність державних службовців визначається Законом «Про боротьбу з корупцією». Підставами для притягнення державних службовців до адмі­ністративної відповідальності відповідно до цього закону, є вчи­нення ними таких діянь:

· корупції, тобто діяльність осіб, уповноважених на вико­нання функцій держави, яка спрямована на протиправне вико­ристання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

· корупційних діянь

Розрізняють конституційно-правову і майнову відповідальність органів і посадових осіб самоврядування. Органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами (ст.74 Закону “про МС”).

Конституційно-правова відповідальність полягає у застосуванні до органів та посадових осіб місцевого самоврядування різних заходів конституційно-правового впливу з боку компетентних державних органів (як правило, без залучення суду).

Майнова або цивільно-правова відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування наступає за їх неправомірні рішення, дії або бездіяльність, якими вони завдають юридичнимі фізичним особам

Виправні роботи

Виправні роботи застосовуються

1. на строк до двох місяців

2. з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення,

3. з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави.

4. Виправні роботи призначаються судом.

5. застосовується до тих осіб, які мають постійне місце роботи, де працюють за трудовим договором.

6. не застосовується до військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів.

7. не надається відпустка.

8. час відбування виправних робіт не зараховується у стаж.

9. не допускається звільнення з роботи за власним бажанням.

Адміністративний арешт

Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб.

· Адміністративний арешт призначається судом.

· найбільш суворий вид покарання.

· не застосовується до військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія

дисциплінарних статутів.

Адміністративний арешт не може застосовуватись

· до вагітних жінок,

· жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років,

· до осіб, які не досягли вісімнадцяти років,

· до інвалідів першої і другої груп.

Основні підходи до розуміння публічного адміністрування та його еволюція.

Узагальнення підходів науковців дає змогу виокремити такі складові змісту публічного адміністрування:

1- одночасні процеси формування політики й керування у рамках певного політичного курсу;

2- розгляд у сфері державного життя закону, його реалізація і перегляд; ухвалення постанов із приводу тих питань цієї сфери, які підпорядковані органам державної влади;

3- заходи щодо організації, кадрів, політики та інші, що є сут­тєвими для ефективного виконання цивільних функцій, приписа­них для виконавчих органів влади;

4- формування, впровадження, оцінювання та модифікація публічної політики;

5- процес управління, що здійснюється під контролем політич­ного керівника;

6- діяльність щодо збирання та обробки інформації (статис­тика), контролю виконання бюджету, підготовки проектів законів, проведення законних урядових заходів, виконання широких по­вноважень; від надання послуг населенню до аудиту, аналізу, діяльності урядових агенцій.

Аналіз цих підходів підтверджує, що публічне адміністрування охоплює сис­тему державної виконавчої влади і місцеве самоврядування і є діяльністю з формування, впровадження, оцінювання та модифі­кації публічної політики.

80-х років XIX ст. по 1920 р. – перший етап в розвитку теорії адміністративно-державного управління як самостійного наукового напряму.

1) Класична теорія менеджменту - публічне адміністрування.

У 1887 р. професор Вудро Вільсон поклав початок теоретичній розробці питань адміністративно-державного управління. Він вважав, що наука адміністрування буде шукати способи поліпшення діяльності уряду, зробить його роботу менш трудомісткою, упорядкує організацію управління. Зміна політичного керівництва не має впливати на діяльність незмінюваного адміністративного апарату. Отже, завданням державної адміністрації проголошувалося оперативне і компетентне упровадження в життя рішень будь-якої групи політичних лідерів - «обранців нації». В. Вільсон розробив модель «адміністративної ефективності», запропонувавши використовувати в адміністративно-державному управлінні методи організації та управління в бізнесі, раціональні та діючі.

Наприкінці XIX - початку XX ст. Ф. Гуднау і В. Вільсон провели дослідження американської системи адміністративно-державного управління.

Першим ученим, хто дав систематизований аналіз державної бюрократії і бюрократів, був німецький соціолог Макс Вебер. Модель ідеальної бюрократії – її використання показало, що лише завдяки чіткій управлінській

ієрархії та дотриманню жорстких правил не можна очікувати значного підвищення ефективності управління. “Формальна знеособленість” працівників та зосередженість на удосконаленні операцій їх роботи не дало змогу класичній теорії менеджменту максимально успішно вирішити проблему підвищення продуктивності праці.

1920-1950 рр. – другий етап у розвитку теорії адміністративно-державного управління.

2) Неокласична (поведінкова) теорія менеджменту. Відповідно до теорії у центрі уваги перебуває людина, а не організаційна структура. Так, у державному секторі модель публічного адміністрування (“бюрократична модель”) трансформувалася у модель публічного управління (“ринкова модель”): акценти змістилися з виконання роботи згідно з інструкціями та чіткими правилами на роботу, що спрямована на надання якісних публічних послуг та досягнення ефективних результатів.

20—50-ті роки XX ст. – «класична школа» і «школа людських стосунків». Представники «класиків»: А. Файоль, Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі. Метою класичної школи була розробка принципів адміністративно-державного управління.

30-ті рр. XX ст. – школа людських стосунків. Представники: М. Фоллетт, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі. Вони звернули увагу на аналіз психологічних чинників, що викликають задоволеність працівників своєю працею, оскільки в ряді експериментів вдалося досягти підвищення продуктивності праці за рахунок поліпшення психологічного клімату та посилення мотивації.

3) Сучасна теорія менеджменту у державному секторі реалізувалася на практиці через модель нового публічного управління. Тут розглядають «організацію як відкриту систему, яка постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем, до якого має пристосуватися».

50-60-і роки – поведінковий чи біхевіористський підхід. Представники: Г. Саймон, Д. Смітцберг, Д. Істон. Автори прагнули подати досягнення сучасної соціальної психології та соціології як фундамент науки управління і пояснити реальне функціонування адміністративних служб через аналіз поведінки працюючих у них індивідів і груп. Головний постулат полягає в тому, що правильне застосування науки про поведінку сприятиме підвищенню ефективності праці як окремого службовця, так і системи адміністративно-державного управління в цілому.

З початку 60-х років – системний підхід. Представники: Д. Істон, Г. Алмонд, Т. Парсонс. Головна ідея системного підходу полягає у визнанні взаємозв'язків і взаємозалежності елементів, підсистем і всієї системи державного адміністрування із зовнішнім середовищем, тобто із суспільством у цілому.

70-і рр. XX ст. – ситуаційний підхід. Найбільш відомі теорії: концепція «м'якого мислення» і «організаційна кібернетика». Головна ідея ситуаційного підходу: аналіз ситуації, тобто конкретного набору обставин, що сильно впливають на деяку адміністративну організацію в деякий конкретний час.