Становлення науки публічного адміністрування

Як самостійна галузь знань, управління бере свій початок з дав­нини. Вагомий внесок у становлення теорії публічного адміністрування внесли Арістотель, Платон, Сократ, Гуй Гу-Цзи, Хань Фей та інші мислителі. Управління здавна було інтегроване у життя суспільства, тому воно як універсальна теорія існувало завжди, здійснюючи пошук своєї оптимальної форми.

Перші спроби наукового обґрунтування публічного адміністрування були зроблені камералістами Австрії та Німеччини у XVII ст. (каmеraliеn у пере­кладі з німецької означає «наука публічного адміністрування»). Перша публікація з камераль­них наук датується 1707 роком, коли вийшла книга «Трактат про поліцію» Ніколаса де ля Маре. У Німеччині протягом 1758-1764 років опубліковано кілька робіт з проблем публічного адміністрування А. Юсті, який разом з Ж. Пютером заклав основи камеральних наук. Найвідомішим ученим-камералістом вважається Лоренц Штейн - професор університету у Кіллі, праця якого «Теорія публічного адміністрування» поба­чила світ у 1866-1884 роках. Штейн та його учні, зокрема Людвіг Гумплович, не обмежувалися лише теоретичними узагальненнями в сфері публічного адміністрування, їхні праці стали основою практичних дій з пере­творення колегіальних установ у міністерства, організації роботи зі служ­бовцями. У 1898 р. вийшла книга «Теорія публічного адміністрування» аме­риканського вченого Р.Бентлі.

Значний вплив на управлінську науку справили погляди Макіавеллі, Монтеск'є, Гоббса, Локка, Дідро, Руссо, Канта, Гегеля, Токвіля. Класиками теорії управління стали такі дослідники новітнього часу, як В.Вільсон, М. Вебер, А. Файоль, Ф.Тейлор, Л.Гулик, Ч. Барнард, Л. Байт, Д. Валдо, П.Друкер, Г.Саймон, У.Ешбі, О.Майєр, М.Фоллет, Д.Форестер. У наш час продовжують наукові пошуки Г. Райт, Б. Гурне, Н. Лінн, Ф. Нігроу, Р. Стільман, Ю. Немец, К. Коніг, Б. Беккер та інші.

Незважаючи на давню історію, публічне адміністрування в сучасному ро­зумінні - це здобуток новітнього часу. Термін політико-управлінські на­уки (Pоliсу Sсіеnсеs) був уведений в 1930-1940 роках одним із засновників Чикагської школи політичного біхевіоризму Г.Лассуеллом. Нова галузь знань виникла в час становлення індустріального демократичного суспі­льства. У цих умовах де­мократія стає адекватною формою організації суспільно-політичного життя і вимагає наукового обґрунтування світових досягнень управлінсь­кої думки.

У результаті, у другій половині XX ст. у США сформувалася нова галузь знання - політичне управлін­ня, що утворилося на стиках предметних полів трьох блоків соціально-гуманітарних дисциплін: 1) соціально-політичного (політична, соціологіч­на, економічна науки); 2) когнітивно-епістемологічного (філософія, психо­логія, інформаційно-комунікативні дослідження); 3) мене-джерського (дер­жавне адміністрування, організаційна теорія, загальний менеджмент, вій­ськова наука). Піонерами цього міждисциплінарного синтезу кінця 40-х - початку 50-х років стали Г.Лассуелл і Г.Саймон. Перший (спільно з Д. Лернером) у 1951 р. опублікував новаторську працю «Політико-управлінські науки», другий у 1947 р. видав монографію «Адміністра­тивна поведінка: дослідження процесів прийняття рішень в адміністратив­них органах», яка принесла авторові Нобелівську премію. Г.Саймон у своїх працях послідовно обґрунтовував ідею створення адміністративної науки (аdministrative science) як універсально-загальної теорії публічного адміністрування. Згодом, у 1980-1990-х роках широке розповсюдження в країнах Захо­ду отримала концепція так званого нового публічного адміністрування (new рublic management), прихильники якої виходили з ідеї Саймона щодо впровадження в діяльність державних органів передових технологій бізнес-менеджменту.

Виділяють три етапи у невеликій історії становлення сучасної науки публічного адміністрування:

1) формування вихідних підходів і концептів (кінець 30-х - друга по­ловина 50-х років);

2) інституціоналізація напряму як університетської навчальної і нау­кової дисципліни (кінець 50-х - 70-ті роки);

3) розвиток теоретичних та емпіричних напрямів науки, диференціа­ція і спеціалізація напрямів і підгалузей (80-90-ті роки).

На першому етапі Г.Лассуелл ставить питання про необхідність виок­ремлення політико-управлінських наук в самостійну галузь соціального знання. У 1939 р. з метою розвитку досліджень, процесів, майстерності в державному управлінні була утворена Американська асо­ціація публічного адміністрування, яка у 1940 р. заснувала фаховий журнал «Огляд публічного адміністрування» (Publіс Administration review) для вчених, практиків, студентів, що став провідним у США.

У ході другого і третього періодів отримує офіційне визнання ряд полі­тико-управлінських дисциплін, які включаються у програми більшості полі­тологічних факультетів і вивчаються в школах державного адмініструван­ня. У 1958 р. утворюється Рада вищої освіти з публічного адміністрування. У 1967 р. розпочинає діяльність Національна академія публічного адміністрування (NАРА) і в 1969 р. - Національна асоціа­ція шкіл державних справ і управління, яка утворилася на базі Ради вищої освіти з публічного адміністрування. З 1972 р. функціонує Організація політико-управлінських досліджень, а з 1979 р. - Асоціація політичного аналізу і менеджменту.

Поступово створюються європейські дослідницькі центри, наука управління посідає офіційне місце у програмах правових факультетів та інститутів політології багатьох країн Європи. Починають діяльність Європейська асоціація з публічного адміністрування та Асоціація ін­ститутів і шкіл публічного адміністрування в Центральній та Східній Європі. Сьогодні управлінські дисципліни викладаються у вищих навчальних закладах Азії, Австралії, Латинської Америки і Африки. Поступово вони стають повноправними предметами в університетах Східної Європи, у тому числі України, де вже введено дисципліни «Публічне адміністрування», «Державна служба» та інші.

Під науковими основами публічного адміністрування розуміється комплекс знань про принципи, структуру, органи, функції, методи, форми, техніку, культу­ру управління та їх закономірності.

Розрізняють два підходи у визна­ченні предмета публічного адміністрування: американський та європейський.

Американський підхід ґрунтується на перевазі методів бізнесового управління, де основою ухвалення управлінських рішень є раціональність і економічна доціль­ність. Теоретичну розробку питань публічного адміністрування в Америці запо­чаткувала праця «Дослідження управління» майбутнього президента США Вудро Вільсона, написана у 1887 році. В ній дається визначення й окреслюється сфера галузі публічного адміністрування. Вільсон розробив модель «адміністрації ефективності», суттю якої є можливість використання в державному управлінні методів бізнесового управління. Вчений також обґрунтував необхідність високого професіоналізму в системі державної служби, тобто добору державних службовців за їхнім фаховим рівнем.

Концепція управлінської науки Вільсона у подальшому зазнала певних змін. У підручнику «Вступ до вивчення публічного адміністрування» Леопарда Байта (1955 р.) спростовується вільсонівська позиція щодо розмежування політики та управління. Ця аргументація ґрунтується на еволюції держави і, відпо­відно, на фундаментальній зміні призначення уряду та його ролі у суспі­льстві. Поступово уряд стає головним центром інтересів різних політичних і соціальних груп. Звідси випливає безпосеред­ній зв'язок управління з політикою.

Європейський підхід ґрунтується на більш давній традиції, заснованій на праві, яка визначає публічне адміністрування як галузь юридичної науки. Так, німецькі юристи, аналізуючи публічне адміністрування, традиційно розу­міють його як адміністративну діяльність, що чітко регламентована зако­ном. Один із засновників і класик німецького адміністративного права Отто Майєр у своїх працях обґрунтував теорію правової держави, тобто держави, в якій править закон, яка визнає ідею верхо­венства права, і в якій належним чином існує впорядковане адміністратив­не право, що визначає зміст і межі публічного адміністрування.

У Франції одним з перших, хто вжив термін «публічне адміністрування», був Олександр Вів'єн, праця якого «Нариси про адміністрацію» вийшла друком у 1845 році. Вчений протиставив науку публічного адміністрування адміністративному праву, вичленивши її з останнього. Державні службовці європейських країн дотримують­ся жорсткішого розмежування управлінської діяльності та політики. Зання за­кону та застосування юридичних норм створює основу прийняття управ­лінських рішень державними службовцями європейських країн.

Якщо у європейському підході перевага надається теоретично­му навчанню перед практичними методами з наголосом на юридичному аспекті, то в американському навпаки - переважає підхід розв'язання проблем, заснований на багатодисциплінарній основі.