Початок перебігу позовної давності

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Водночас, стаття 261 ЦКУ встановлює спеціальні правила початку обчислення позовної давності для деяких видів вимог.

Так, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося її виконання. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається після закінчення терміну виконання.

За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Так, наприклад, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів з дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Термін позовної давності в цьому випадку починає текти з того дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про повернення позики. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, обчислення позовної давності починається після закінчення цього терміну.

За регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається з дня виконання основного зобов’язання.

Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Перебіг позовної давності зупиняється:

• якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

• у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

• у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини та ін.

Перебіг позовної давності продовжується від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, з урахуванням часу, що минув, до його зупинення.

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку, в разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, пред’явлений у кримінальному процесі, час від дня пред’явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців (ст. 265 ЦК України)

Згідно зі ст.264 ЦК перебіг строку позовної давності переривається:

1) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (наприклад, часткове повернення боргу, лист з проханням про відстрочку повернення боргу тощо);

2) у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників;

3) у разі пред'явлення особою позову, якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Позов має бути поданий з дотриманням встановлених вимог до його оформлення та змісту. Якщо ці вимоги порушені, то позов не приймається судом до розгляду або залишається без розгляду і не Перериває позовну давність (ст.265 ЦК).

Проте якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без Розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо ж частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців (ч.2 ст.265 ЦК).

Наслідки спливу позовної давності традиційно пов'язувалися з втратою права на задоволення позову про захист порушеного права.

10. Речово-правові способи захисту права власності.

 

Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Характерними ознаками таких засобів є те, що вони покликані захистити право власності, а також інше речове право на майновий об'єкт, що є індивідуально визначеним і зберігся в натурі. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин і розраховані на випадки порушення цих прав особою, яка знаходиться із власником чи іншим носієм цивільного права в договірних чи інших зобов'язальних правовідносинах. Зобов'язально-правові засоби відзначаються відносним характером взаємовідносин сторін, а також тим, що об'єктом захисту можуть бути будь-які речі та майнові права. Наприклад, якщо права вимоги не можуть бути об'єктом речово-правових засобів захисту, то цю проблему можна вирішити за допомогою зобов'язально-правових засобів. Однак, незважаючи на усталеність такої класифікації, єдності щодо входження до неї конкретних засобів захисту не існує.

Загальновизнаним юридичною наукою є той факт, що речово-правовими способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов).

Безумовно, поділ засобів захисту права власності на речові й зобов'язальні є простим і зрозумілим. Але сьогодні він не може охопити все розмаїття заходів, передбачених у сучасному законодавстві, які прямо чи опосередковано спрямовані на усунення порушень права власності. Тому пропонується класифікувати цивільно-правові засоби захисту права власності таким чином.

Першу групу складають основні речово-правові засоби захисту, до яких належать: віндикаційний та негаторний позови.

Другу групу становлять допоміжні речово-правові засоби захисту - позов про визнання права власності й позов про виключення майна з опису.

До третьої групи належать зобов'язально-правові засоби, а саме: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); засоби захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Четверту групу становлять спеціальні засоби захисту, до яких входять: позови про визнання угоди недійсною; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу та продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими, та інші засоби захисту.

 

11. Поняття та зміст авторського права та суміжних прав. Строк їх дії.

Авторське право і суміжні права – це інститут цивільного права, такої його підгалузі, як право інтелектуальної власності.
Термін «авторське право» розуміється в двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному.
Під авторським правом в об’єктивному значенні розуміють сукупність правових норм, що регулюють відносини, пов’язані з використанням творів науки, літератури, мистецтва.
Авторське право в суб’єктивному значенні – це суб’єктивне право автора на створений твір (володіння, користування і розпорядження).
Автору згідно із Законом України «Про авторське право і суміжні права» належать немайнові й майнові права, пов'язані зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва. Всі авторські права можна поділити на дві групи: особисті немайнові й майнові.

До особистих немайнових прав належить право автора на ім'я. Зміст цього права полягає в тому, що автор може зазначити своє ім'я у творі.

Особистим немайновим правом автора є право на недоторканність твору. Зміст цього права полягає в тому, що автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому посяганню на твір, яке може зашкодити честі й репутації автора.

Особистим немайновим правом можуть володіти інші суб'єкти авторського права. Так, правонаступники автора, інші суб'єкти авторського права можуть мати певні особисті немайнові права.

Окрім особистих немайнових прав, автору та іншим суб'єктам авторського права належать майнові права. Серед них необхідно виокремити виключне право на використання твору в будь-якій формі і в будь-який спосіб. Згідно із Законом України «Про авторське право і суміжні права» жодна особа, крім тієї, якій належить авторське право або суміжні права, не може використовувати твір, не маючи на те відповідного договору (ліцензії) за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно, до українського законодавства АП діє протягом усього життя автора й 70 років після його смерті. Якщо твір оприлюднено анонімно або під псевдонімом, який не прямо асоціюється з конкретною людиною й не є загально відомим, то АП діє лише протягом 70 років після оприлюднення твору. Якщо твір був створений у співавторстві, АП діє протягом життя його авторів і 70 років після смерті останнього з них.

Після завершення строку дії АП твори переходять до суспільного надбання. Це означає, що будь-хто може їх вільно використовувати без виплати авторської винагороди нащадкам автора.

 

суміжні права - це права виконавців на результати творчої діяльності, їх спадкоємців та осіб, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо виконання, права виробників фонограм, відеограм, їх спадкоємців (правонаступників) та осіб, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо фонограм і відеограм, а також організацій мовлення та їх правонаступників.

Об'єктами суміжних прав, незалежно від їх призначення, змісту, чинності тощо, а також способу чи форми їх вираження, без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів визнаються: виконання; фонограми; відеограми; програми (передачі) організацій мовлення (ст. 449 ЦК України).

Закон України "Про авторське право і суміжні права" у ст. 35 містить уточнення, визначаючи об'єктами суміжних прав: незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження: виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів; фонограми та відеограми; передачі (програми) організацій мовлення.

Суміжне право виникає, таким чином, внаслідок факту виконання твору, виробництва фонограми, виробництва відеограми, оприлюднення передачі організації мовлення: право інтелектуальної власності на виконання - з моменту першого його здійснення; на фонограму чи відеограму - з моменту її вироблення; на передачу (програму) організації мовлення - з моменту її першого здійснення.

Виконання як об'єкт правової охорони - це виступ артиста - виконавця, тобто нематеріальний об'єкт, який відрізняється від твору. Виконанням твору актором є скоріше процес реалізації твору, який був створений автором, і включає всю сукупність елементів, які його складають. Виконавець виступає своєрідним посередником між автором і публікою.

Фонограма як об'єкт охорони - це запис виконання чи інших звуків на матеріальному носії, або, як зазначено у ст. 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права", звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору. Фонограма є вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій). Діяльність виробників фонограм має практичну мету - продовжити короткочасне виконання за допомогою запису. Таке виконання не є творчим внеском в твір, створений автором. Особливістю відеограми є використання під час запису відеотехніки.

Під програмою як об'єктом правової охорони розуміється послідовність звуків чи зображень або звуків і зображень в межах ефірної трансляції чи розповсюдження кабельною мережею, призначеною для того, щоб бути почутою чи побаченою широкою публікою залежно від конкретного випадку.

Передача в ефір - це відтворення звуків і зображень, разом чи окремо, за допомогою дроту чи без, з використанням ефірних хвиль, оптичних волокон, кабельної мережі чи супутника для їх сприйняття публікою.

Суб'єктами суміжних прав є:

виконавці творів, їх спадкоємці та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо виконання;

виробники фонограм, їх спадкоємці (правонаступники) та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо фонограм;

виробники відеограм, їх спадкоємці (правонаступники) та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо відеограм;

організації мовлення та їх правонаступники.

Виконавцями можуть бути громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства незалежно від віку. Виконавець - це актор, музикант, співак, або інша особа, яка виконує роль, читає чи співає, декламує чи танцює, або іншим способом виконує твори літератури, мистецтва, естрадні твори, пантоміми, а також диригент музичних чи музично-драматичних творів.

Виробник фонограм - фізична чи юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис виконання або будь-яких звуків.

Виробник відеограми - це фізична або юридична особа, яка ініціювала вироблення відеограми і несе відповідальність за перший відеозапис виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього).

Організація мовлення - це юридична особа - організація ефірного мовлення чи організація кабельного мовлення. Організацією ефірного мовлення визнається телерадіоорганізація, які здійснює публічне сповіщення радіо - чи телевізійних передач і програм мовлення шляхом передачі в ефір за допомогою радіохвиль (різного роду проміння) у будь-якому частотному діапазоні (з використанням супутників також), а організацією кабельного мовлення - телерадіоорганізація, яка здійснює публічне сповіщення радіо - чи телевізійних передач і програм мовлення (і власного виробництва і виробництва інших організацій) шляхом передачі на віддаль сигналу за допомогою того чи іншого виду наземного, підземного чи підводного кабелю - провідникового, оптоволоконного чи іншого виду.

Суб'єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких прав відповідно до закону чи договору, спадкоємці та особи, яким за договором чи законом передані суміжні права.

Строк дії суміжних прав

1. Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання.

Особисті немайнові права виконавців, передбачені частиною першою статті 38 цього Закону, охороняються безстроково.

2. Права виробників фонограм і відеограм охороняються протягом 50 років від дати першого опублікування фонограми (відеограми) або їх першого звукозапису (відеозапису), якщо фонограма (відеограма) не була опублікована протягом зазначеного часу.

3. Організації мовлення користуються наданими цим Законом правами протягом 50 років від дати першого публічного сповіщення передачі.

4. Закінчення строків захисту суміжних прав настає 1 січня року, наступного за роком, у якому закінчилися передбачені цією статтею строки захисту.

5. До спадкоємців виконавців і правонаступників виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення переходить право дозволяти чи забороняти використання виконань, фонограм, відеограм, публічні сповіщення, а також право на одержання винагороди у межах установленого цією статтею строку.

 

12. Заповідальний відказ. Заповідальне покладання.

 

Спадкодавець має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа у заповіті. Покладання виконання таких обов’язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом.

Відказоодержувачами можуть бути будь-які особи, незалежно від того, чи входять вони до числа спадкоємців за законом. Предметом заповідального відказу може бути передача відказоодержувачу у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входять або не входять до складу спадщини.

Спадкоємець, на якого покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього за заповітом.

Поруч із заповідальним відказом заповідач може зробити ще одне розпорядження, яке має назву «покладання». Згідно з покладанням заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов’язок виконати певні дії для загальнокорисної мети (наприклад: заповідач може покласти на спадкоємця обов’язок надавати всім бажаючим можливість оглянути зібрану ним колекцію картин).

До особливих видів заповідального розпорядження належить і призначення виконавця заповіту на якого покладаються обов’язки: щодо охорони спадкового майна; повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини; управління спадщиною; забезпечення одержання кожним спадкоємцем належної частки спадщини тощо.

13. Поняття та види спадкування. Зміна черговості спадкування за законом.

 

Під спадкоємством розуміється перехід прав і обов’язків (спадок) від фізичної особи (спадкодавця), після його смерті, до інших осіб (спадкоємцям) відповідно до норм спадкового права (ст. 1216 ЦК України).
Відповідно до ст. 1217 ЦК України виділяють 2 види спадкоємства: по заповіту і згідно із законом. Різниця спадкування за заповітом від спадкування за законом полягає втому, що призначення спадкоємців і порядку розподілу майна між ними залежить від волі самого заповідача.
Спадщина — це права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Всі майнові права, що входять до складу спадщини, становлять так званий спадковий актив. Сукупність обов’язків спадкодавця, що переходять до спадкоємців, становить спадковий пасив (ст. 1218 ЦК).

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України (ст. 1219 ЦК України).

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Черговість одержання права на спадкування може бути змінена двома способами: 1) договірним та 2) судовим.

Договірний спосіб полягає в укладенні договору про зміну черговості між заінтересованими спадкоємцями. Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Договір про зміну черговості за ч. 1 ст. 1259 ЦК укладається спадкоємцями після відкриття спадщини. З практичних міркувань в абзаці першому пункту 229 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачено, що даний договір укладається спадкоємцями до видачі свідоцтв про право на спадщину.

Суть договору про зміну черговості полягає в тому, що спадкоємець тієї черги, яка має право на спадкування, може за своєю волею "підтягнути" до спадкування спадкоємця або спадкоємців за законом будь-якої з наступних черг. При цьому спадкоємець попередньої черги право на спадкування не втрачає. Саме в цьому полягає основна відмінність даного інституту від відмови від прийняття спадщини на користь іншої особи (ст. 1274 ЦК).

Договір, врегульований ч. 1 ст. 1259 ЦК, стосується тільки зміни черговості одержання права на спадкування. Відповідно, його змістом не можуть бути інші питання, зокрема, одночасна зміна часток у спадщині спадкоємців за законом. У такому договорі має брати участь принаймні один спадкоємець тієї черги, яка закликається до спадкування. Згоди інших спадкоємців черги, яка закликається до спадкування, а також спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК), на укладення цього договору не вимагається, оскільки укладення даного договору жодним чином не звужує змісту наявних у них на даний момент спадкових прав.

Наприклад, спадкоємцями за законом є двоє дітей спадкодавця. Один зі спадкоємців вирішив укласти договір про зміну черговості з рідним братом спадкодавця (друга черга) та його тіткою (третя черга). В результаті цього спадкоємці, які уклали договір про зміну черговості, одержують право на спадкування по 1/6 спадщини кожний (1/3 від 1/2), а той зі спадкоємців першої черги, який не приймав участь в укладенні даного договору, залишає за собою 1/2 частку у спадщині, яка і належала йому визначально з відкриттям спадщини.

2. Судовий порядок зміни черговості застосовується на підставі задоволення позову спадкоємця наступних черг до спадкоємців тієї черги, яка безпосередньо закликається до спадкування. Підставами для задоволення такого позову є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкодавцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка матеріалізований вираз - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1 - 3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.

Усі вищеперераховані юридичні факти встановлюються судом на власний розсуд з урахуванням усіх обставин справи.

 

14. Зобов’язання: поняття, підстави виникнення та припинення.

Оскільки зміст зобов’язання становлять права й обов’язки його учасників, припиненням зобов’язань є припинення зазначених прав та обов’язків. При припиненні зобов’язання останнє перестає існувати, і його учасників більше не пов’язують ті права й обов’язки, які раніше з нього випливали. Терміни «припинення зобов’язань»! «припинення договору» не можна розглядати як тотожні. Ст. 598 ЦК України не містить вичерпного переліку підстав припинення зобов’язання і встановлює, що зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, передбачених договором або законом. Усі підстави припинення умовно поділяються на такі групи: 1) такі, що залежать від волі осіб, тобто є діями або не залежать від неї; 2) ті, що є правочинами та інші, котрі за своєю юридичною природою не є правочинами; 3) ті, що припиняють зобов’язання повністю або ж тільки в певній частині (часткове зарахування вимоги).

Для окремих видів договорів цивільне законодавство України передбачає додаткові підставі припинення відповідних зобов’язань. До них, зокрема, відносяться: а) відмова страхувальника або страховика за договором страхування (ст. 997 ЦК); б) загибель майна, переданого в управління за договором управління майном (ст. 1044 ЦК), в) припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше ‘ позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом за договором комерційної концесії (ст. 1126 ЦК); г) визнання недієздатним, безвісно відсутнім, обмежено дієздатним учасника договору простого товариства за цим договором (ст. 1141 ЦК) та ін.

Підстави припинення зобов’язання встановлюються договором або законом. У свою чергу законні підстави поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні підстави припинення зобов’язань встановлені статтями глави 50 ЦК. До них відносяться: передання відступного (ст. 600 ЦК); зарахування зустрічних однорідних вимог (ст. 601-603 ЦК); домовленість сторін, втому числі новація (ст. 604 ЦК); прощення боргу (ст. 605 ЦК); поєднання боржника і кредитора водній особі (ст. 606 ЦК) та ін. Спеціальні підстави припинення зобов’язання можна поділити на: а) підстави, що застосовуються як санкції за порушення зобов’язання у випадках, передбачених договором або законом. До них належать: відмова від прийняття виконання (ч. З ст. 612 ЦК); одностороння відмова від зобов’язання (ст. 615 ЦК); відмова продавця від договору купівлі-продажу — ч. 1 ст. 665 ЦК; відмова від договору комерційної концесії — ч. 1 ст. 1126 ЦК тощо);

інші підстави, передбачені Договором або законом: закінчення строку довіреності (ч. 1 ст. 248 ЦК); припинення поруки (ст. 559 ЦК); припинення гарантії (ст. 568 ЦК); припинення права застави (ст. 593 ЦК); неукладення основного договору (ч. З ст. 635 ЦК); розірвання договору (ч. 2 ст. 653 ЦК), інші випадки. Припинення зобов’язань настає внаслідок дії так званих правоприпиняючих юридичних фактів, які можуть бути як подіями (смерть боржника або кредитора в зобов’язаннях особистого характеру), так і діями (повернення боргу, передача речі тощо).

Окремі випадки припинення зобов’язань:

• Виконання зобов’язання є «ідеальною» підставою його припинення, тобто зобов’язання встановлюються (як договором/гак і законом) для того, щоб бути виконаними.
• Передання відступного припиняє зобов’язання, якщо на те є згода сторін. Відступне — це певне майно, що передається замість виконання зобов’язання. Зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк виконання якої настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги (ст. 601 ЦК України). Підставою припинення договірного зобов’язання є також домовленість сторін. Договірне зобов’язання може припинятися внаслідок звільнення кредитором боржника від його обов’язків, що отримало назву прощення боргу. Договірне зобов’язання може припинятися внаслідок неможливості його виконання, тобто такої обставини, за яку жодна зі сторін не відповідає. У цивільному праві неможливість поділяється на фактичну та юридичну. Самостійною підставою припинення зобов’язання є поєднання боржника і кредитора в одній особі (у випадку правонаступництва, що виникло на підставі договору, факту спадкування, в тому числі й при заповідальному відказі, або ж в інших випадках, наприклад, уразі припинення юридичної особи з правонаступництвом шляхом приєднання). Договірне зобов’язання може бути припинене внаслідок смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи.

15. Способи забезпечення виконання зобов’язань.

Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі. Правочин, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Види забезпечення виконання зобов’язання:

1. Неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках до суми невиконаного або неналежне виконаного зобов’язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. Проценти на неустойку не нараховуються. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі і не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

2. Порука. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або в повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’я–зання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем, у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника, після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

3. Гарантія. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку.

Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше. Уразі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.

Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

4. Завдаток. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.

Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника завдаток залишається у кредитора, а якщо з вини кредитора – він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

5. Застава. Через заставу кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

Окремі види застав:

1. Іпотека – застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

2. Заклад – застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом у володіння третій особі.

3. Іпотека землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужено заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об’єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини, а також вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації увипадках та в порядку, встановлених законом. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру застав рухомого майна.

6. Притримання. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у