Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними

Іноді в житті трапляються ситуації, коли шкода завдається повністю дієздатною особою, яка в момент завдання шкоди перебувала в такому стані, що не могла усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними. Це може бути викликано раптовою втратою свідомості, станом афекту, перебуванням особи під гіпнозом тощо. У кримінальному праві подібний стан, який виключає відповідальність, називають "неосудністю" (ст. 19 КК України). Стан неосудності виключає винність завдавача шкоди, тому шкода, завдана особою в такому стані, юридично кваліфікується як така, що виникла внаслідок випадку, а отже, за загальним правилом ст. 1186 ЦК України не відшкодовується.

Однак ЦК України встановлює декілька винятків із цього загального правила. По-перше, суд, враховуючи інтереси потерпілого, може постановити рішення про відшкодування неосудною особою шкоди самостійно - частково або в повному обсязі з урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоду. По-друге, якщо фізична особа-завдавач шкоди - сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо (наприклад у випадку самогіпнозу), шкода, завдана такою особою, відшкодовується на загальних підставах (ч. 2 ст. 1186 ЦК України). По-третє, якщо шкода завдана особою, яка була неосудною у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми за наявності таких умов (ч. 3 ст. 1186 ЦК України):

- вони проживали разом з цією особою;

- вони знали про її психічний розлад або недоумство;

- вони не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

 

28. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

 

У зв'язку з особливостями суб'єктного складу та переліку протиправних діянь відшкодування шкоди" завданої правоохоронними та судовими органами, здійснюється за правилами спеціального делікту. До набуття чинності ЦК України відшкодування шкоди, заподіяної правоохоронними та судовими органами, здійснювалося на підставі Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду", в якому були деталізовані положення про особливості відшкодування шкоди, завданої незаконними діями правоохоронних та судових органів. На виконання даного Закону 4 березня 1996 р. був прийнятий спільний наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України № 6/5/3/41 "Про затвердження Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду".

На сьогодні відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, крім вищезазначеного Закону та Положення, регулюється положеннями ст. 1176 ЦК України.

Порівняно з умовами генерального делікту цей спеціальний делікт має цілий ряд специфічних ознак. Перш за все особливим є суб'єктний склад завдавачів шкоди. Відповідно до положень ст. 1176 ЦК суб'єктами є:

органи дізнання. Відповідно до ст. 101 Кримінально-процесуального кодексу України органами дізнання є:

міліція,

податкова міліція - у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а також у справах про приховування валютної виручки;

органи безпеки - у справах, віднесених законом до їх відання;

начальники органів управління Військової служби правопорядку в Збройних Силах України та їх заступники з питань провадження дізнання - у справах про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил України та військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, а командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ - у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, з'єднання, установи чи на військових об'єктах;

командири кораблів - у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України;

митні органи - в справах про контрабанду;

начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв - у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;

органи державного пожежного нагляду - у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;

органи прикордонної служби - у справах про порушення державного кордону;

капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.,

органи попереднього (досудового) слідства. До них на підставі положень ст. 102 Кримінально-процесуального кодексу України відносяться слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції та слідчі органів безпеки;

органи прокуратури - органи, визначені Законом України "Про прокуратуру", а саме: Генеральна прокуратура України, прокуратури АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міські, районні, міжрайонні та інші, прирівняні до них, прокуратури, а також військові прокуратури;

органи суду - органи правосуддя, які діють на підставі Закону України "Про судоустрій України" (Верховний Суд України, суди загальної юрисдикції, в тому числі спеціалізовані суди).

Стаття 1176 ЦК України містить різні умови та правила відшкодування шкоди, завданої особі під час проведення процесуальних дій, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення та під час здійснення цивільного судочинства.

Що стосується кримінально-процесуальних дій та дій в галузі адміністративної відповідальності, то ЦК України визначає цей перелік вичерпно і відносить до них такі дії:

- незаконне засудження особи. Засудженою визнається фізична особа стосовно якої має місце обвинувальний вирок суду, винесений у відповідності до ст. 332 КПК України;

- незаконне притягнення особи до кримінальної відповідальності. Притягненою до кримінальної відповідальності визнається фізична особа, стосовно якої органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури винесена постанова про притягнення як обвинуваченого (статті 131-132 КПК України);

- незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд. Взяття під варту та підписка про невиїзд як запобіжні заходи можуть бути обрані органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду у порядку статей 151, 155 КПК України; 1

- незаконне затримання. Затриманою вважається особа, яка затримана за підозрою у вчиненні злочину (ст. 43і КПК України);

- незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Адміністративні стягнення у вигляді арешту або виправних робіт можуть застосовуватися відповідно до статей 32 та 31 КпАП.

Право на відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, виникає у випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 1176 ЦК України). Відповідно до ст. 2 Закону України "Про порядок відшкодування..." зазначене право виникає у таких випадках:

постановления виправдувального вироку суду (ч. 4 ст. 327 КПК);

встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину (ст. 6 КПК України);

відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

закриття справи про адміністративне правопорушення (ст. 293 КпАП) Потерпілим від незаконних дій органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду в галузі кримінального процесу та притягнення особи до адміністративної відповідальності за правилами ст. 1176 ЦК України може бути виключно фізична особа. Заподіяна потерпілому шкода відшкодовується за рахунок коштів державного бюджету в повному обсязі незалежно від вини службових осіб правоохоронних та судових органів.

Разом з тим, ЦК України визначає перелік випадків, коли, незважаючи на наявність визначених законом підстав право на відшкодування шкоди у потерпілої особи не виникає. До таких випадків належать:

закриття кримінальної справи за так званими нереабілітуючими обставинами, а саме: на підставі закону про амністію або акта про помилування;

випадки, коли фізична особа у процесі дізнання, досудового слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт (ч. 4 ст. 1176 ЦК).

Відшкодування шкоди, заподіяної особі постановленням судом незаконного рішення у цивільній справі здійснюється державою за правилами ч. 5 ст. 1176 ЦК України. Основною умовою відшкодування такої шкоди є встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановления незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Потерпілими від незаконних дій судді при розгляді цивільної справи можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Порядок відшкодування шкоди встановлений Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" (далі - Закон), на виконання якого видано Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду", затверджене спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04.03.1996 р. № 6/5/3/41 (далі - Положення).

Відповідно до закону відшкодуванню підлягають: заробіток та інші грошові доходи, які особа втратила внаслідок незаконних дій; майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги; моральна шкода. Якщо громадянин у зв'язку з незаконним засудженням був позбавлений військових або інших звань, а також державних нагород, йому поновлюються звання і повертаються нагороди.

Для відшкодування заподіяної шкоди особа має звернутися з відповідною заявою до таких органів:

- при закритті провадження у справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури України і Служби безпеки України, - відповідно, до цих органів;

- при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції або в апеляційному (касаційному) порядку - до суду, який розглядав справу в першій інстанції;

- при скасуванні постанови районного (міського) суду (судці) про накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт і закритті справи - в районний (міський) суд (до судді), який розглядав справу про адміністративне правопорушення.

29. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.

 

Відповідно до ст. 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Серед різновидів джерел підвищеної небезпеки вирізняють такі: діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням об’єктів фізичних (транспортних засобів, механізмів, обладнання тощо); діяльність, пов’язана із використанням, зберіганням об’єктів фізично-хімічних (радіоактивних, хімічних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин); діяльність, пов’язана з утриманням об’єктів зоологічної групи (диких звірів, службових собак і собак бійцівських порід тощо).

Особами, зобов’язаними відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, визнаються ті, які здійснюють діяльність, що створює підвищену небезпеку.

Відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Для визнання особи відповідальною за шкоду, необхідна наявність двох основних ознак, одна із яких в цивілістичній літературі відома під назвою юридичної, а друга — матеріальної. Цивільно-правові повноваження особи здійснювати діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, ґрунтуються на підставах належно оформлених. Тому не може бути визнана особа зобов’язаною відшкодувати шкоду в разі здійснення нею діяльності, що є джерелом підвищеної небезпеки, без належного юридичного оформлення права на здійснення такої діяльності. При визначенні особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, необхідно з’ясовувати, в кого саме перебуває відповідний об’єкт. При визначенні особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, завда- ну джерелом підвищеної небезпеки, врахуванню підлягають і матеріальний, і юридичний критерії у сукупності.

Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом і завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах (ч. З ст. 1187 ЦК).

Відповідно до ст. 1188 ЦК передбачається кілька можливих ситуації коли шкода була завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. Одні із них полягають у тому, що:

а) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

б) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

в) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Наявність у поведінці потерпілого грубої необережності не надає підстав для відмови у відшкодуванні завданої йому шкоди навіть тоді, коли така необережність сприяла виникненню чи збільшенню розміру шкоди (ч. 2 ст. 1193 ЦК). Щодо зменшення розміру відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, залежно від майнового становища фізичної особи, зобов’язаної цю шкоду відшкодовувати, то, як свідчить судова практика, відбувається це у виняткових випадках, коли стягнення шкоди у повному обсязі неможливе або поставить відповідача в дуже тяжке становище.

Серед обставин, наявність яких створює підставу для звільнення особи від обов’язку з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, насамперед слід виділити три: непереборну силу, умисел потерпілого, протиправне заволодіння іншою особою транспортним засобом, механізмом або іншим об’єктом. Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується будь-коли (ч. 5 ст. 1187, ч. 1 ст. 1193 ЦК).

Звільнення особи від обов’язку щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, можливе на умовах, передбачених ч. 3 ст. 1187 ЦК

30. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Специфікою даного деліктного зобов’язання є, насамперед, благо, якому завдається шкода.

Під поняттям «каліцтво» слід розуміти сукупність двох основних положень: нещасний випадок (травма) та професійне захворювання. Нещасний випадок (травма) — це обмежена у часі подія або раптовий вплив на фізичну особу небезпечного виробничого чи іншого фактора або середовища, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров’ю або настала смерть (наприклад — удар, результатом якого є перелом кісток). Натомість, професійне захворювання характеризується як таке ушкодження здоров’я, що передбачене постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку професійних захворювань» від 8 листопада 2000 р. № 1662, і виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого і зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов’язаних з роботою. У свою чергу «інше ушкодження здоров’я» — це будь-яке, не пов’язане з каліцтвом, ушкодження здоров’я, що настало внаслідок так званого загального захворювання.

Шкода, яка завдана здоров’ю, не може бути відшкодована у натурі та оцінена в грошовому еквіваленті. І тому об’єктом відшкодування буде не зазначена шкода, а лише майнові втрати, що зазнала фізична особа внаслідок завдання такої шкоди. До цих втрат законодавець відносить:

а) заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності;

б) додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо;

в) втрати, завданні у зв’язку із заподіянням моральної шкоди.

У відшкодуванні завданої внаслідок ушкодження здоров’я фізичної особи шкоди полягає: 1) заробітку (доходу), втраченого потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності; 2) додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо; 3) моральної шкоди.

При вирішенні цього питання врахуванню підлягають середньомісячний заробіток потерпілого та ступінь втрати професійної або загальної працездатності.

Розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва Ш або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середньомісячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва, або іншого ушкодження здоров’я, з урахуванням ступеню втрати потерпілим професійної працездатності,^ за її відсутності — загальної працездатності.

Відшкодування втраченого потерпілим заробітку (доходу) повинне здійснюватися не тільки в межах того, що потерпілий отримував до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, а й того, що він міг би отримувати у майбутньому.

Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв’язку З втратою здоров’я, чи пенсії, яку потерпілий одержував до цього, а також інших доходів. Залежно від тих чи інших обставин розмір відшкодування потерпілому шкоди може змінюватися як у бік збільшення, так і у бік зменшення.

У випадках, коли працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди, особа, на яку покладено обов’язок відшкодувати цю шкоду, має право вимагати зменшення розміру відшкодування (ст. 1204 ЦК).

Саме відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, може здійснюватися чи щомісячними платежами, або сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед.

У разі припинення юридичної особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, обов’язок з відшкодування шкоди покладається на правонаступників юридичної особи. Щостосується відшкодування додаткових витрат,то слід мати на увазі:

-. закон уданому разі виходить із презумпції їх обґрунтованості,

доведеності та необхідності;

- відшкодуванню підлягають витрати, які дійсно були викликані завданою шкодою;

- закон не встановлює вичерпного переліку витрат, а тому серед них можуть мати місце не гільки ті, що викликані необхідністю посиленого харчування, протезування, придбання ліків, санаторно- курортного лікування, стороннього догляду (ч. 1 ст. 1195 ЦК). Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується у повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів. Що стосується відшкодування витрат на поховання потерпілого, то вони відшкодовуються особою, яка завдала шкоди смертю потерпілого.

31. Відшкодування моральної шкоди

 

Інститут компенсації моральної шкоди не є новим у доктрині цивільного права, хоча належного законодавчого закріплення він набув тільки в пострадянський період.

Чинний ЦК України включив загальну норму про моральну шкоду до Книги першої ЦК (ст. 23), а норми, спеціально присвячені компенсації моральної шкоди, до гл. 82, що регулює деліктні зобов'язання. З мстою узагальнення судової практики 31.03.1995 р. була прийнята постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", яка діє із змінами та доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. № 5.

Відповідно до ст. 23 ЦК України моральна шкода може полягати:

- у фізичному болі та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням її майна;

- у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Зазначений перелік діянь, внаслідок яких особа може зазнати моральної шкоди, безперечно, не є виключним і не перелічує всі випадки, коли особі завдається моральна шкода. Отже, для надання загального визначення моральної шкоди, можна звернутися до п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (не май нової) шкоди", відповідно до якого під моральною шкодою слід розуміти втрати не май нового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може також полягати у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, у втратах немайнового характеру у зв'язку з посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку юридичної особи, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням інших дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до діяльності особи тощо.

Суб'єктом права вимоги компенсації моральної шкоди є особа, якій ця шкода безпосередньо завдана неправомірними діями (бездіяльністю) інших осіб. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю (ч. 2 ст. 1169 ЦК України). За доведеності фактів проживання з померлим однією сім'єю (спільне проживання, ведення спільного господарства тощо) факт родинного зв'язку значення не має.

Право на відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі, мають також спадкоємці цієї особи, але виключно у випадку, коли відшкодування моральної шкоди присуджено спадкодавцеві за його життя.

Моральна шкода відшкодовується особою, яка її завдала, крім випадків, коли обов'язок відшкодування шкоди покладається на інших осіб (юридична та фізична особа відповідають за дії своїх працівників, батьки - за шкоду, завдану їх малолітніми та в деяких випадках - неповнолітніми дітьми тощо). Обов'язок відшкодування моральної шкоди може бути покладений і на спадкоємцю завдавача шкоди, якщо такий обов'язок був покладений на спадкодавця судом за його життя (ст. 1231 ЦК України).

Що стосується умов покладення на особу обов'язку відшкодування моральної шкоди, то ст. 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв'язку та вини заподіювача.

Винятки з правила винної відповідальності визначені ч. 2 ст. 1167 ЦК України, де передбачені випадки притягнення особи до відповідальності за завдання моральної шкоди незалежно від її вини. До таких випадків, зокрема, відносяться:

заподіяння моральної шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. У даному разі для настання відповідальності незалежно від вини необхідною є наявність двох умов у сукупності: по-перше, це причина виникнення моральної шкоди, якою є каліцтво, інше ушкодження здоров'я або смерть фізичної особи; а по-друге, це особливість діяльності, під час якої завдається моральна шкода, - джерело підвищеної небезпеки. При цьому, якщо каліцтво, інше ушкодження здоров'я або смерть особи настали внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, моральна шкода, завдана володільцями об'єктів, діяльність яких є джерелом підвищеної небезпеки, компенсується залежно від вини кожного з них за (Правилами ст. 1188 ЦК України;

заподіяння шкоди фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт. У даному випадку компенсація моральної шкоди відбувається за правилами ст. 1176 ЦК України;

в інших випадках, встановлених законом, наприклад, у разі завдання моральної шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (§ 3 гл. 82 ЦК України); або у випадках, передбачених Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду".

За загальним правилом ч. 5 ст. 23 ЦК України моральна шкода компенсується одноразово. Тобто незалежно від того, що виступає в якості об'єкта компенсації - гроші чи інші майнові цінності, - їх передача повинна бути здійснена одноразовим актом. Винятком із цього правила є норма ч. 1 ст. 1169 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

1.Адміністративні послуги в публічному адмініструванні.

2.Адміністративно-правовий статус громадян.

3.Адміністративно-правовий статус центральних органів виконавчої влади.

4. Акти публічної адміністрації.

5. Види адміністративних проваджень.

6. Види громадських об’єднань та їх адміністративно-правовий статус.

7.Види органів виконавчої влади.

8. Види примусових заходів в публічному адмініструванні.

9. Види проваджень за Кодексом адміністративного судочинства України.

10. Вищий адміністративний суд України.

11. Відсторонення осіб від керування транспортними засобами та огляд на стан сп’яніння.

12. Законодавство про адміністративні правопорушення.

13. Звернення громадян у забезпеченні законності.

14. Кабінет Міністрів України і публічна адміністрація.

15. Компетенція адміністративних судів.

16. Контроль в публічному адмініструванні.

17. Мета, завдання і напрями адміністративної реформи.

18. Метод адміністративного права.

19. Методи публічного адміністрування.

20. Місцеві адміністративні суди.

21. Місцеві органи виконавчої влади.

22. Нагляд як спосіб забезпечення законності.

23. Органи місцевого самоврядування яксуб’єкти адміністративного права.

24. Оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення.

25. Основні концепції адміністративного процесу в роботах українських

вчених-адміністративістів.

26. Поняття державної служби та публічної служби.

27. Поняття публічної адміністрації.

28. Поняття та ознаки адміністративного проступку.

29. Поняття та підстави адміністративної відповідальності.

30. Предмет адміністративного права: традиційний підхід і сучасне бачення.

31. Президент України і публічна адміністрація.

32. Проходження державної служби.

33. Публічне управління.

34. Склад адміністративного проступку.

35. Форми публічного адміністрування.

36. Центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом

 

 

Відповіді

1. Адміністративні послуги в публічному адмініструванні.

 

«Адміністративні послуги.» Що означає цей термін.

Цей термін запозичений у країн із розвинутою демократією.
Вперше він зустрічається в правовій літературі Великої Британії, Нідерландів, Канади наприкінці 70-х років минулого століття. Головною цінністю в цих країнах визнано людину, її права та законні інтереси. Головним завданням і обов'язком публічних організацій (органів державної влади) є надання послуг людині для забезпечення та реалізація її прав і законних інтересів. При цьому в основу їх діяльності покладено принцип: «Людині дозволено все, що не заборонено законом!»
Для того щоб дати відповідь на поставлене запитання, треба окреслити ознаки цих послуг.
По-перше, ці послуги надаються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Вони не можуть бути надані іншими органами, організаціями, установами.
По-друге, надані послуги прямо пов'язані із реалізацією вказаними органами владних повноважень, чітко визначених і окреслених законом.
По-третє, послуги надаються за заявою фізичної або юридичної особи і спрямовані на забезпечення їх суб'єктивних прав і законних інтересів.
По-четверте, особи (фізичні та юридичні) можуть на свій власний розсуд використовувати результати наданих послуг.

Таким чином, адміністративні послуги - це діяльність управлінського органу, спрямована на реалізацію законних прав і інтересів заявника (фізичної та юридичної особи).

Адміністративні послуги діляться на види і можуть бути:
- соціальними;
- земельними;
- господарськими;
- будівельними;
- житловими;
- комунальним тощо.
Всі послуги, що надаються державою (органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування) можуть бути предметом судового розгляду в порядку адміністративного судочинства за умови:
- надання неякісних послуг;
- надання послуг не в повному обсязі;
- не надання послуг;
- надані або не наданні послуги зачіпають права, свободи, законні інтереси особи-заявника;
- надані або не наданні послуги зачіпають права, свободи, законні інтереси третіх осіб.
При цьому не має значення, чи були такі послуги платними або безоплатними.

Приклади адміністративних послуг.
Адміністративні послуги можна умовно розділити на два види:
1. Послуги, що надаються органами виконавчої влади (державні послуги):
- пов'язані із атестацією судових експертів;
- видачею дозволів на ввезення засобів вимірювальної техніки, ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів;
- на будівництво;
- на видобування корисних копалин;
- на здійснення перевезень і авіаційних робіт;
- на працевлаштування іноземців;
- на зміну номерного агрегату транспортного засобу тощо.
2. Послуги, що надаються органами місцевого самоврядування (комунальні або муніципальні послуги):
- державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності;
- державної реєстрації змін до статутних документів суб'єктів підприємницької діяльності, надання дозволу на розміщення реклами;
- видачі ордерів на житлові приміщення;
- видачі дозволів на проведення робіт та технічних умов на водопостачання та водовідведення;
- надання земельних ділянок у приватну власність або у постійне користування;
- реєстрації договорів оренди землі тощо.

2. Адміністративно-правовий статус громадян.

 

У системі суб'єктів адміністративного права особливе місце посідає громадянин. Мається на увазі громадянин, який не наділений владно-розпорядницькими функціями [28, с.279]. Громадяни становлять найбільшу групу суб'єктів адміністративного права. Головною особливістю їх правового становища є те, що вони виступають як приватні особи, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов'язки у сфері державного управління, а не права та обов'язки виконавчо-розпорядчих органів, громадських організацій чи посадових осіб [18, с. 153].

Адміністративно-правовий статус громадян встановлюється Конституцією України, її законами та іншими нормативно-правовими актами права, цими ж джерелами встановлюються обов'язки і відповідальність громадянина.

Адміністративно-правовий статус є одним з різновидів статусу громадянина на рівні з політичним, трудовим та іншими, реалізація цього статусу значною мірою залежить від відповідних дій органів виконавчої влади та їх посадових осіб [23, с.41].

Цей статус є найбільш значною частиною загального правового статусу громадян, який включає комплекс прав та обов'язків громадян, визначених найрізноматнішими галузями українського права.

До елементів адміністративно-правового статусу громадян належать:

- адміністративна правоздатність;

- адміністративна дієздатність;

- права та обов'язки;

- гарантії прав та свобод громадян;

- юридична відповідальність.

Права, свободи й обов'язки громадян можна поділяти на різні групи, зокрема [21, с.53]:

- на загальні та спеціальні;

- абсолютні та відносні;

- громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) тощо.

Загальні - що стосуються будь-яких галузей виконавчої влади і мають загальний характер для всіх громадян (право брати участь у державному управлінні, право на свободу світогляду, на охорону особистості тощо). Серед загальних обов'язків можна назвати обов'язок додержуватися Конституції та інших законів України, не посягати на права