Розділ II. Цивільні правовідносини



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ II. Цивільні правовідносини



Можливість обмеження повноважень органу юридичної особи повинна бути зазначена в законі і знайти своє закріплення в установчих документах юридичної особи, а позивач повинен доказати, що контрагент знав або міг знати про такі обмеження (доказати факт ознайомлення контрагента в момент підписання правочину з установчими документами юридичної особи, вказати на укладений із банком договір на розрахунково-касове обслуговування юридичної особи, що свідчить про те, що банк ознайомлений із статутними обмеженнями повнова-жень виконавчого органу юридичної особи, тощо).

Хоча існуюча система вимог до установчих документів юридичної особи, які подаються на реєстрацію до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, вимагає обов'язкового внесення відомостей щодо компетенції органів юридичної особи (ч. 1 ст. 88 ЦК, ч. 2 ст. 82 ГК, статті 4,37,51,67,65,76 Закону України «Про господарські товариства», пункти 11 і 13 ч. 2 статей 13, 33, 52, 58-59 Закону України «Про акціонерні товариства»), включаючи і обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»), на практиці все зводиться до того, що до Статуту (іншого установчого документа) вноситься тільки перелік питань, які охоплюються компетенцією її органів, що навряд чи зможе послужити юридичній особі в доведенні того, що третя особа знала про обмеження компетенції того чи іншого органу. Тому було б доцільним, щоб Статут юридичної особи містив не перелік питань, які належать до компетенції її органів, зокрема виконавчого органу, як органу, який здійснює керівництво поточною діяльністю юридичної особи, а це означає здійснення значної кількості дій, які усі не можуть знайти відбиття в статуті, а містив норми, які б встановлювали обмеження або заборону на здійснення органами юридичної особи тих чи інших дій, а також передбачали б основні їх права і обов'язки.

Проте ніхто не може заборонити юридичній особі, в інтересах якої були встановлені обмеження повноважень її органів, при вчиненні правочину з виходом за межі обмеження таких повноважень, схвалити в подальшому такий правочин шляхом прийняття виконання по ньому її уповноваженим органом.

Вищенаведене характеризує правовий статус органів юридичної особи, які, за загальним правилом, створюються і наділяються компетенцією на період діяльності юридичної особи. А як бути в тому випадку, коли юридична особа перебуває на стадії припинення своєї ді- яльнЛті? Залишається компетенція органів юридичної особи незмінною чи вона змінюється і якою мірою?

Аналіз чинного законодавства свідчить про таке. Виконання функцій із припинення юридичної особи за рішенням учасників юридичної особи, суду або органу, що прийняв таке рішення, може бути покладено, по-перше, на орган юридичної особи (абз. 2 ч. 2 ст. 105 ЦК), і тоді компетенцією цього органу буде охоплюватися здійснення усіх заходів, спрямованих на припинення діяльності юридичної особи. По-друге, виконання функцій із припинення юридичної особи може бути покладено на призначену вищевказаними органами комісію з припинення юридичної особи (далі -комісія) (абз. 1 ч. 2 ст. 105 ЦК), до якої перейдуть повноваження щодо управління справами юридичної особи і якій буде надано право виступати в суді від імені юридичної особи, що припиняється (ч. З ст. 105 ЦК). Таким чином, комісія — це спеціальний орган юридичної особи, який призначається і наділяється певною компетенцією виключно з метою проведення процедури припинення юридичної особи або у формі ліквідації, або у формі правонаступництва 1. Хоча відповіді на те, як співвідносяться поняття «управління справами юридичної особи» і «управління юридичної особи», законо-давство не дає, а судова практика пропонує різні варіанти рішення щодо цього, логічним є висновок, що комісія на зазначеній стадії заступає місце органів юридичної особи.

Підсумовуючи наведене, органи юридичної особи можна класифі-кувати залежно і від компетенції, якою вони наділяються на різних етапах функціонування юридичної особи, на основні (постійні) та спеціальні (тимчасові).

Організаційно-правова форма юридичної особи — певний тип організації, в якій повинна створюватися і діяти юридична особа того чи іншого виду2. ЦК встановлює організаційно-правові форми тільки для такого виду юридичних осіб, як юридичні особи приватного права (ч. З ст. 81). Відповідно до ст. 83 ЦК вони можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, установлених законом. Таким чином, лише законодавець може встановлювати організаційно-правові форми існування юридичних осіб приватного права. Уособлення юридичної особи кожної організаційно-правової форми знаходить своє відбиття в притаманному тільки цій формі установчому документі.

Утім кожна з організаційно-правових форм юридичних осіб при-ватного права може мати свої види, особливості правового статусу яких теж встановлюються, за правилом, законом (ч. З ст. 83, ч. 2 ст. 85 ЦК). При цьому законодавець встановлює, що положення глави 7 ЦК «Загальні положення про юридичну особу» застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом (ч. 4 ст. 83).

Таким чином, вид організаційно-правової форми юридичної особи — це тип організації, яка має сукупність конкретних ознак, що об'єктивно відрізняють її від інших юридичних осіб однієї організаційно-правової форми.

Розглянемо кожну з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК товариство — це організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Слід зауважити: дане легальне визначення не враховує, що такий вид товариства, як господарське товариство — це організація, яка створюється не тільки об'єднанням осіб, а й об'єднанням майна або, якщо мова йде про товариство однієї особи, — виключно виділенням майна.

Товариства поділяються на підприємницькі і непідприємницькі. Підприємницькі товариства — це юридичні особи, які створюються виключно як господарські товариства або виробничі кооперативи і здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (ст. 84 ЦК). Непідприємницькі товариства — товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (ч. 1 ст. 85 ЦК). Таким чином, як системоутворюючий (кваліфікуючий) критерій для розрізнення юридичних осіб приватного права на підприємницькі і непідприємницькі у ЦК обраний функціональний критерій — здійснення непідприємницької діяльності. Беззаперечно, із цим погодитись не можна, оскільки всі юридичні особи приватного права мають право займатися підприємницькою діяльністю в межах, установлених законом .Тому єдиним системоутворюючим критерієм їх розрізнення слід вважати заборону розподілу прибутку на користь або учасників юридичної особи, або інших заздалегідь визначених осіб, зокрема, засновників установ.

Розглянемо такий вид підприємницьких товариств, як господарське товариство. Господарське товариство — юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Назване товариство — родове поняття, яке об'єднує п'ять самостійних видів товариств: повне товариство, командитне, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. Для них загальною ознакою є наявність статутного (складеного) капіталу, поділеного на частки між учасниками. Учасником вказаних товариств можуть бути фізичні або юридичні особи. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

Водночас кожний із видів господарського товариства має свої осо-бливі ознаки.

Повне товариство — товариство, учасники якого відповідно до за-сновницького договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить, на яке може бути звернене стягнення. Ця додаткова відповідальність виникає тоді, коли у повного товариства недостатньо майна для задоволення вимог кредиторів. Причому учасник відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство, до моменту свого вибуття з останнього. Учасник, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Прибуток та збитки товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

Командитне товариство — товариство, у якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі у діяльності товариства.

Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства тотожні правовому статусу учасників і відповідальності учасників повного товариства.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитно- му товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього ж товариства і не може бути учасником повного товариства.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується усіма повними учасниками. Засновницький договір, окрім загальних умов, характерних для всіх товариств, повинен містити умови: про розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладу вкладників.

Вкладник зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу, що посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві, та має певні права, включаючи право на одержання частини прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом), яка належить на його вклад; право вимоги першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства; право на ознайомлення з річними звітами та балансами товариства (ст. 137 ЦК).

Командитне товариство ліквідується при вибутті всіх вкладників. Однак повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство.

У частині, яка не стосується правового положення вкладників, командитне товариство аналогічне повному товариству.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це засноване одним або декількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір котрих встановлюється статутом.

Статут товариства, крім відомостей, що повинні містити установчі документи інших господарських товариств, повинен містити відомості: про розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному капіталі.

ЦК передбачає наявність спеціального закону, який повинен вста-новити мінімальний розмір статутного капіталу товариства та врегулювати максимальну кількість його учасників. При перевищенні цієї кількості товариство підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації в судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

До моменту державної реєстрації товариства його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Учасники товариства не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це організація з фік-сованим складом учасників, тобто частки розподіляються в них серед відомого обмеженого кола осіб. Учасник такого товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) в статутному капіталі одному або декільком його учасникам. Відчуження своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Слід зазначити, що ЦК допускає можливість звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за особистими боргами останнього лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Звернення стягнення на всю частку учасника у статутному капіталі товариства припиняє його участь у товаристві.

Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір котрих визначений статутом.

Учасники такого товариства солідарно несуть додаткову (субсиді- арну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу.

У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються по-ложення про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 151 ЦК).

Акціонерне товариство (далі — АТ) — товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості (ч. 1 ст. 152 ЦК)1. Відповідно до Закону України «Про акціонерні товариства» останні за типом поділяються на публічні і приватні (ст. 5), що відповідає практиці регулювання відносин у праві Європейського Союзу. Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів. Що ж до Закону України «Про господарські товариства», то останні поділялись ним на відкриті і закриті акціонерні товариства (ст. 25).

AT може бути створено шляхом заснування або злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариства, державного (державних), комунального (комунальних) та інших підприємств у AT.

Специфіка правового статусу AT полягає в тому, що його статутний капітал формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та (або) юридичним особам, причому він не може бути меншим від суми, яка встановлюється законом.

AT самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства у межах вартості акцій, що їм належать. Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій. Утім особи, що створюють AT, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства. Вони укладають між собою договір, який, як вже вказувалося, є не установчим документом товариства, а визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення.

Одним із видів підприємницьких товариств є виробничий кооператив, який являє собою добровільне об'єднання фізичних осіб на засадах членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності на засадах їх обов9язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначаються Законом України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р.

Кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах на установчих зборах і діє на підставі статуту. Кількість членів

1 Закон України «Про акціонерні товариства» визначив останнє як господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями кооперативу не може бути меншою ніж три особи. За напрямами ді-яльності виробничий кооператив може бути торговельно-закупівельним, транспортним, освітнім, туристичним, медичним тощо.

Виробничий кооператив відрізняється від господарських товариств такими ознаками: це — добровільне об'єднання суб'єктів цивільного права — фізичних осіб, які досягли 16-річного віку; діяльність кооперативу базується на засадах членства учасників; майнова відокремленість кооперативу базується на праві власності на об'єднане його членами майно (вступні, пайові й інші обов'язкові внески); кооператив — єдиний власник цього майна. Член кооперативу не має права розпоряджатися кооперативним паєм.

Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу.

Виробничий кооператив не має права випускати акції.

Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. Член виробничого кооперативу має право на вихід із нього з виплатою вартості паю або видачею майна, пропорційно розміру його паю, а також виплат, встановлених статутом кооперативу. Такі ж наслідки передбачаються й при виключенні члена виробничого кооперативу. При ліквідації кооперативу члени останнього можуть одержати відповідну частку майна, що залишилося після ліквідації кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, відповідно до їх трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Установчим документом виробничого кооперативу є статут, що затверджується загальними зборами його членів і який повинен містити, крім відомостей, які містять установчі документи інших підприємницьких товариств, відомості: про розмір пайового внеску члена кооперативу та про їх відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їх відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.

Органами управління виробничого кооперативу є загальні збори його членів і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Непідприємницькі товариства мають різні види, які відрізняються один від одного особливостями організаційної структури, способами відокремлення майна та способами участі в цивільному обороті, відповідальністю. Утім, на відміну від підприємницьких товариств, щодо яких закон встановлює виключний перелік їх видів, непідприємницькі товариства такого вичерпного переліку не мають.

Одним із видів непідприємницьких товариств є споживчі кооперативи, які функціонують сьогодні і на підставі Закону України «Про кооперацію», і Закону України «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 р.1, оскільки Законом України «Про кооперацію» не було внесено жодних змін до останнього. Обидва закони визначають правові, економічні та соціальні основи діяльності споживчої кооперації в Україні, включаючи і діяльність споживчих товариств.

Споживчий кооператив (споживче товариство) — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та /або юридичних осіб України (вони діють через своїх представників) для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів (ст. 2 Закону України «Про кооперацію»).

Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив, на відміну від виробничого, хоча й займається господарською діяльністю, але вона не пов'язана з одержанням прибутку. Прибуток спрямовується на задоволення певних потреб членів кооперативу. Крім того, члени споживчого кооперативу не повинні брати участі своєю працею у діяльності кооперативу і не несуть відповідальності за його борги.

Кредитна спілка. Одним із видів непідприємницьких товариств є кредитні спілки, які діють на підставі Закону України «Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001 р.

Кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Виключним видом діяльності кредитної спілки є надання своїм членам фінансових послуг. Кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чисельність її засновників (членів), а ними можуть бути виключно фізичні особи, не може бути менше ніж 50 осіб, яких відповідно до закону об'єднує хоча б одна з таких ознак: спільне місце роботи чи навчання або належність до однієї професійної спілки, об'єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживання у одному селі, селищі, місті, районі, області. Кредитна спілка — юридична особа, що діє на підставі статуту. Органами її управління є загальні збори членів, спостережна рада, правління, кредитний комітет. Останній орган є спеціальним. Він призначається спостережною радою, підзвітний загальним зборам і відповідає за організацію кредитної діяльності спілки.

Непідприємницькі товариства можуть функціонувати у формі об'єднань громадян, які є добровільними громадськими угрупованнями, створеними на засадах єдності інтересів для спільної реалізації фізичними особами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян у свою чергу поділяються на політичні партії та громадські організації, які до 5 квітня 2001 р. створювалися і функціонували на підставі Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р.1 5 квітня 2001 р. прийнятий Закон України «Про політичні партії в Україні»2, який став спеціальним щодо Закону від 16 червня 1992 р., хоча обидва вони регулюють питання, пов'язані з член-ством у політичних партіях і порядком їх утворення, формуванням май-нової бази політичних партій тощо, але вирішують їх неоднаково.

Політична партія — це зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню, вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України, які досягай 18 років, тобто які відповідно до Конституції мають право голосу на виборах, за винятком випадків, передбачених у законі. Зокрема, членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури, працівники органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, військовослужбовці. Громадянин може перебувати одночасно лише в одній партії.

Політична партія діє на підставі статуту, який приймається на її установчому з'їзді (конференції). Вона є власником майна, яке формується на законних підставах. При цьому закон забороняє фінансування політичних партій органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом; державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам; благодійними та релігійними організаціями; анонімними особами або під псевдонімом; іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Громадська організація — це об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Засновниками цих організацій є громадяни. Так, членами об'єднань громадян, окрім об'єднань молоді і дитячих об'єднань, можуть бути особи, які досягли 14-річного віку. Вони входять до їх складу на засадах членства, але ніяких прав на майно організації не мають.

До громадських організацій належать професійні спілки, які на сьогодні функціонують на підставі Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р.1 Професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів її членів. Профспілки діють на підставі статутів, які приймаються з'їздами, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня.

Благодійні організації. Загальні засади благодійництва, правове регулювання благодійної діяльності здійснюється на основі Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р.2

Благодійна організація — недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності — безкорисливої діяльності, що не передбачає одержання прибутків, в інтересах суспільства або окремих категорій осіб.

Відповідно до вказаного Закону такі організації можуть створюватися як членська благодійна організація; благодійний фонд; благодійна установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Конкретний вид (організаційно-правова форма) вказаної організації визначається засновниками (засновником), якими можуть бути фізичні особи, які досягай 18 років, а також юридичні особи.

Засновники, створивши благодійну організацію, передають у власність останньої свої внески, які разом із внесками інших благодійників становитимуть майно організації, щодо якого остання має право здій-снювати будь-які правочини, що не суперечать її статутним цілям та законодавству. Майно благодійної організації може формуватися також за рахунок гуманітарної допомоги, що надходить в Україну, — коштів, матеріальних і нематеріальних активів, цінних паперів, які передаються (пересилаються), тощо1. Засновники і благодійна організація не відповідають за зобов'язаннями одне одного.

Творчі спілки — добровільне об'єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Правовий статус названих спілок регулюється Законом України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р.2 Творча спілка діє на засадах добровільного об'єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва (музики, архітектури, дизайну, журналістики, кінематографії, композиторів, майстрів народного мистецтва, письменників, театральних діячів, фотохудожників, художників, кобзарів, рекламістів), самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання авторських прав. У кожному фаховому напрямі може бути створено одне або більше добровільних творчих об'єднань.

Творчі спілки можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус. До всеукраїнських творчих спілок належать ті, діяльність яких поширюється на територію всієї України і котрі мають місцеві творчі осередки у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці чи регіону.

Діяльність творчої спілки припиняється згідно з рішенням загальних зборів (з'їзду, конференції) або на підставі рішення суду в разі порушення законодавства. У випадку ліквідації спілки майно, яке їй належало на праві власності, передається організації-правонаступнику, а коли вона відсутня, — реалізується в установленому законом порядку. Кошти, отримані від реалізації майна, можуть бути використані лише на цілі, пов'язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва.

Релігійні організації — найстаріші суб'єкти права, які стали під-ґрунтям для утворення окремої самостійної системи, в основі якої лежить релігійна віра фізичних осіб. На сьогодні — це функціональні види непідприємницьких юридичних осіб, які створюються з єдиною метою — задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру та діють на підставі конституційно-правового принципу відокремлення від держави й відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.

Правовий статус релігійних організацій регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі — Закон) від 23 квітня 1991 р.1 До таких організацій, а Закон закріплює їх вичерпний перелік, належать: релігійні громади, релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні (релігійні) навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій (ст. 7 Закону). На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

Загальними ознаками релігійних організацій є: спільність інтересів громадян, які об'єднуються; добровільність об'єднання; відсутність фіксованого членства; дія на підставі статутів; схожа система органів управління; тотожне спрямування коштів та майна після їх ліквідації.

Слід зазначити, що в сучасних умовах зміни в державно-конфесійних відносинах призвели до необхідності окрім загальної нормативно-правової форми регламентації діяльності релігійних організацій використовувати ще й договірну форму регулювання зазначених відносин, а саме угод про співробітництво в галузях освіти, кримінально- виправної системи, культурного життя, які укладаються релігійними організаціями і державою в особі відповідних органів, включаючи й органи місцевого самовряду- вання.

Релігійні організації, за винятком об'єднань релігійних організацій1, мають всі ознаки юридичної особи: організаційну єдність; майнову відокремленість, самостійну цивільно-правову відповідальність; виступ у цивільному обороті від свого імені. Проте, для релігійних організацій юридична особа — це лише одна з можливих форм участі в цивільному обороті. Так, на законодавчому рівні релігійним громадам дозволено діяти без державної реєстрації. Такі громади можна віднести до квазісуб'єктних утворень (релігійних груп), які повинні повідомляти державні органи про своє заснування .

Закон не містить визначення поняття релігійної організації. Зробити це дуже складно, оскільки існує безліч релігійних течій, які мають неоднаковий рівень розвитку, різні традиції, догматичні уявлення. Закон не дає і понять окремих різновидів цих організацій, за винятком поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації віруючих громадян того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Таким чином, на рівні Закону визнається, що релігійна громада — основна форма організації віруючих.

Проте, враховуючи спрямованість діяльності окремих видів релі-гійних організацій, можна визначити кожну з них. Так, монастир - це релігійна організація, що створюється за рішенням релігійного об'єднання шляхом об'єднання фізичних осіб, які спільно проживають за особливими правилами і традиціями чернечого життя, з метою свого духовно-морального удосконалення. Релігійне братство — це релігійна організація, яка утворюється для проведення релігійно-просвітницької діяльності: поглиблення вивчення основ православної віри, виховання дітей та молоді на основах християнської моралі та культури. Місіонерське товариство (місія) — релігійна організація, заснована виключно релігійними управліннями (центрами) з метою поширення через місіонерську роботу певного віровчення серед населення, яке сповідує іншу віру.

Щодо духовних навчальних закладів, то їх лише умовно можна віднести до релігійних організацій, оскільки за своєю суттю — це установа, метою якої є здійснення освітньої діяльності з підготовки кадрів священнослужителів.

Кожний із різновидів релігійних організацій має складну правову природу, що обумовлено метою створення, порядком заснування та організаційною структурою.

Хоча всі релігійні організації створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян, але кожний із видів забезпечує досягнення цієї мети на своїй ділянці діяльності, що дає можливість класифікувати релігійні організації на культові — релігійні громади та монастирі і не культові — релігійні управління (центри), духовні навчальні заклади, релігійні братства.

Релігійні організації в цілому не можна підвести під жодну з організаційно-правових форм юридичної особи — товариство або установу. Так, релігійні громади, релігійні братства, місіонерські то-вариства (місії) формуються на засадах добровільності вступу до них учасників і нематеріальному інтересі з боку останніх, тобто мають ознаки товариства. Монастир має ознаки як непідприємницького товариства, так і установи, а релігійні управління (центри) та духовні навчальні заклади — ознаки установи.

Релігійні організації створюються у нормативно-явочному порядку, тобто на тих умовах і за тими правилами, які передбачені в Законі, а відповідний державний орган лише контролює дотримання законності створення цього суб'єкта засновниками і реєструє його статут. Статути всіх цих організацій, за винятком релігійних об'єднань, приймаються на загальних зборах на підставі відповідного рішення релігійного управління (центру) про заснування цих організацій. Релігійні об'єднання приймають статути на своїх з'їздах (конференціях), причому це може бути або статут про управління релігійного об'єднання (церкви), або статут управління (центру). Перший із них є внутрішнім документом і прав юридичної особи релігійному об'єднанню не дає. У ньому визначається ієрархічна та інституційна структура, а саме: порядок утворення, заснування або створення тих чи інших церковних структур, їх цілі, завдання, права, обов'язки, функції, а також взаємовідносини між церковними структурами, підрозділами, їх підпорядкованість за канонами і традиціями церкви. На підставі цього документа вже приймається і реєструється цивільно-правовий статут релігійного управління (центру), а також окремо цивільно-правові статути кожного структурного підрозділу об'єднання. Якщо ж на з'їзді (конференції) приймається статут управління (центру), то після його реєстрації він і стає цивільно-правовим статутом, за яким релігійне управління (центр) набуває прав юридичної особи. Цей статут стає внутрішнім управлінським документом, за яким із відповідних структурних підрозділів (релігійна громада, братство, місія, монастир, духовний навчальний заклад) формується релігійне об'єднання (церков).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.239.179.228 (0.016 с.)