Утворення права. Правотворчість. Джерела (форми) права

§ 1. Поняття утворення права і правотворчості Утворення права (правоутворення, формування права) — усі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права, включаючи право-творчість. Правоутворення— це складний, тривалий, багатофакторний стихійний соціальний процес, що відбувається у правосвідомості, кон­кретних правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судових рішеннях, конституційних звичаях, індивідуальних і колектив­них договорах та ін. Цей процес йде безупинно: зі зміною умов життя нові суб'єкти вимагають визнання свого права, а старі — розширення або зміни своїх можливостей у правовій реальності.

Різні країни мають свої особливості протікання формування права. Правоутворення є ширшим поняттям, ніж її результат — власне пра-вотворчість. Можна сказати, що правоутворення — форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч з ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалі­зації права. Саме в середовищі суспільства формуються публічні нор­ми поведінки (відбувається процес соціальної нормативності), підста­вою для яких служить фактичний стан відносин, взаємно визнаний еквівалентний (рівнозначний) обмін діяльностями. Правоутворення жи­виться новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами. Вони досліджуються, узагальнюються, системати­зуються державою, а потім формулюються в нормах права, зовні вира­жених у нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах, правових звичаях.

Можна виділити такі етапи процесу утворення права в державі:

1) матеріальний — вплив природних (географічних, кліматичних та інших), культурних, релігійних, економічних, політичних факторів на формування права (право відображає відносини, що фактично склалися або складаються в суспільстві, соціальну дійсність);

2) ідейний (гносеологічний) — генезис і розвиток права у формі правосвідомості, правових ідей, концепцій, теорій, доктрин, тобто в не-

Глава 17, Утворення права. Правотворчість. Джерела..._ ⁴²³

інституціональних формах («відображені» в праві суспільні відносини і соціальна дійсність відволікаються від своєї матеріальності, знеособлю­ються, стають ідеальними зразками і моделями);

3) інституційний — правова діяльність держави, зокрема держав­них інституцій (органів, інститутів влади), що офіційно наділені повнова­женнями встановлювати або санкціонувати норми права, об'єктивувати їх у визначені форми права (ідеальні зразки і моделі набувають певної форми завдяки діяльності уповноважених органів і встановлених для цього правотворчих процедур);

4) формальний (юридичний) — система чинних формальних дже­рел права (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, релігійно-правовий текст, правова доктрина, прин­ципи права), які перебувають у співвідношенні один з одним залежно від типу (сім'ї) правових систем, де вони склалися.

Правотворчість (нормотворення) необхідно розглядати в межах більш широкого поняття — правоутворення (або формування права) і не ототожнювати з ним.

Правотворчість — правова форма діяльності держави і громадян­ського суспільства по ухваленню, зміні, призупиненні дії і скасуванню правових норм, їх опублікуванню та систематизації. Головне призна­чення правотворчості — встановлення нових правових норм, тобто моделювання суспільних відносин, які з позицій держави або громадян­ського суспільства є припустимими (бажаними) чи необхідними (обо- -в'язковими або забороненими). Зміна діючих і скасування застарілих' правових норм сприяють утвердженню нових норм і, отже, вони вхо­дять до складу правотворчості як його допоміжні вияви.

Ознаки правотворчості:

Г) здійснюється уповноваженими суб 'єктами: а) державою — без­посередньо шляхом формулювання або попереднього дозволу норм поведінки, що сформувалися в суспільстві; б) громадянським суспіль­ством (народом) і його суб'єктами (органами місцевого самоврядуван­ня; громадськими об'єднаннями; трудовими колективами);

2) є формою владної вольової діяльності уповноважених суб'єктів, яка включає в себе вивчення, узагальнення і систематизацію типових кон­кретних правовідносин, що виникають у громадянському суспільстві;

3) виражається у встановленні (санкціонуванні, деталізації) нових, зміні діючих і скасуванню застарілих правових норм — на підставах, передбачених законом;

4) одержує завершення в письмовому акті-документі, що називаєть­ся нормативно-правовим актом, а також у правовому прецеденті, пра­вовому звичаї, нормативно-правовому договорі та ін.;

5) здійснюється (у значній частині) відповідно до правового регламе^ нту, тобто з дотриманням процедури підготовки і прийняття акта.

Різновидом і складником правотворчості є законотворчість.

Законотворчість — правова форма діяльності держави і громадян­ського суспільства по ухваленню, зміні, призупиненні дії І скасуванню законодавчих актів, їх опублікуванню та систематизації. Законотворчі чість і законодавча діяльність — суміжні, але нетотожні поняття, за конотворчість є ширшою за законодавчу діяльність. Законотворчість -це процес творення закону від законотворчого замислу, прогнозуванні розробки законопроекту до введення його у дію, тлумачення та можли­ вого наступного коригування (зміни, доповнення). '

Законодавча діяльність — провідна частина правотворчості (зако­нотворчості), її самостійна і вирішальна стадія й основна конституцій-' но-правова форма прийняття законів державою. Якщо законодавча'дія-' льність здійснюється парламентом (в Україні — Верховною Радою) або.' народом у передбачених законом випадках, то в законотворчості при­ймають участь суб'єкти законодавчої ініціативи (в Україні, окрім депу­татів, — президент, уряд); президент у порядку накладання вето на законопроект, прийнятий парламентом, тощо. Найширшим поняттям' є правотворчість, оскільки її здійснює широке коло органів —- парла­мент, уряд, центральні державні ограни (міністерства, комітети), органи місцевого самоврядування (ради, їх виконкоми і голови), обласні і ра­йонні органи державної адміністрації та ін.

Принципове значення для формування права має додержання потреб і інтересів особи, підтримка балансу інтересів усіх шарів суспільства, людини і держави, захист демократії. Оскільки право породжується як органами, наділеними функціями правотворчості, так і зусиллями сус­пільства, яке створює протягом свого історичного буття правила пове­дінки, котрі відображають рівень правосвідомості і характер правових відносин, остільки поштовхом до його формування служать суспільно значущі проблеми. Це насамперед гострі соціальні ситуації, невиріше-ність низки питань, які мають істотне значення для людини, суспільства, держави.

Принципи правотворчості

Виділяють дві групи принципів правотворчості; загальні і спеціальні.

Загальні принципи правотворчості —основні загальноприйняті норми імперативного характеру, які виступають як незаперечні вимоги, що ставляться до змісту нормативно-правових актів, до процесу їх під­готовки і прийняття.

Принципи правотворчості:

1. Науковість і професіоналізм — залучення до розробки норма­тивних актів кваліфікованих фахівців із відповідних галузей науки, вче- них -юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід; наявність глибокої обгрунтованості відповідності нормативного акта потребам розвитку суспільства, що міститься у науковій концепції. На­укова експертиза проектів нормативно-правових актів, що повинна за­побігати винесенню на розгляд правотворчих органів проектів, які міс­тять недостатньо обґрунтовані положення, прогалини, суперечності.

2. Гуманізм — формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їх втілення в життя суспільства і держави. Україна визнає пріоритет міжнародного права перед національним в галузі прав людини, і це забезпечується національним законодавством. Нормативно-правові акти й інші юридичні джерела права не можуть містити норми, які порушують права і свободи людини, закріплені і) Конституції і передбачені міжнародними стандартами. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін у чинні не допускається звуження змі­ сту й обсягу існуючих прав і свобод. Обмеження конституційних прав і свобод людини можливі як виключення і лише у випадках, передбаче­них Основним законом.

Цей принцип означає відбиття в законах і підзаконних актах балансу інтересів усіх соціальних груп і шарів суспільства, їх рівності перед законом, поваги їх прав і інтересів, рівного захисту перед судом. Велике значення має відображення в нормативно-правових актах паритету прав людини і держави, оскільки будь-яка людина не лише вимагає відпові­дальності від держави, але і несе відповідальність перед нею. Відносини людини і держави повинні будуватися на встановленні балансу їх потреб і інтересів.

3. Демократизм — встановлення і забезпечення вільного порядку розробки, обговорення і ухвалення нормативно-правових актів; ство­рення законодавчих процедур, що забезпечували б вираження в законі свободи народу, врахування свободи більшості при дотриманні прав меншості, погодженість інтересів суспільства, соціальних груп, люди­ни; недопущення як незаконного тиску на законодавчу діяльність пар­ламенту, так і свавілля з боку парламенту. Цей принцип означає також широку участь народу в обговоренні проектів законів, у консультатив­ них і законодавчих референдумах; урахуванні альтернативних проектів законодавчих актів і громадської думки, підтримці народної правотво-рчої ініціативи; зважене ставлення до парламентської опозиції.

4. Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обгов рення проектів нормативно-правових актів, інформування про них нас лення, прозорість їх поведінки в парламенті. Гласність і відкритість " ють можливість громадянському суспільству встановити контроль' законодавчим процесом, вчасно коригувати проходження нормативи актів. З одного боку, гласність є способом підконтрольності правоти рчих суб'єктів, з іншого, виступає каналом формування громадсМ думки. Гласність передбачає інформованість і одночасне пізнання, вр хування і частково формування потреб, інтересів, думок і почуттів л" дини, соціальних груп, суспільства.

5. Законність — додержання ієрархії нормативно-правових ак при їх складанні (нормопроектуванні) та прийняття їх законним шлях' відповідно до конституційно закріпленого процесу правотворчості.

Цей принцип означає, що всі звичайні закони приймаються на осно Конституції України і повинні відповідати їй і міжнародним угода' укладеним за участю України. Акти органу нижчого підпорядкував^ правотворчості не можуть суперечити акту вищого правотворчого о* гану. Закони, ухвалені всеукраїнським референдумом, з питань визн" ня нечинним будь-якого закону або окремих його положень, маю вищу юридичну силу стосовно закону, прийнятого Верховною Радо України. Такі акти є загальнообов'язковими до виконання на територ держави з моменту їх опублікування і не вимагають санкціонуванн з боку будь-якого державного органу. '

Принцип законності передбачає не лише забезпечення верховенст Конституції в процесі правотворчості, але й наявність механізму пер вірки Конституційним Судом нормативно-правових актів щодо.відш} бідності їх Конституції. Конституційні закони мають юридичну силу, ОТ накову з юридичною силою Конституції України. ₍

Даний принцип також означає, що закон може бути змінений ч його дія припинена винятково законом, який має однакову з ним аб вищу юридичну силу.

6. Толерантність — виявлення та урахування законоутворююч погоджених інтересів, створення певних теоретичних конструкцій, з гальної моделі вираження і захисту інтересів різних соціальних гру У сучасних умовах немає такої соціальної групи, задоволення інтерес' якої (при ігноруванні інтересів інших груп населення) могло б забезп, чити якість і ефективність результатів правотворчості. Необхідна згод всіх основних соціальних шарів суспільства, їх толерантність. Шляхо правотворчості досягається авторитетне посередництво, спрямоване н примирення, рівновагу правомірних інтересів сторін. Неефективноїр

є правотворчість, що не виконує своєї ролі по упорядкуванню соціальних конфліктів і закріпленню нормативно-правової моделі їх вирішення.

7. Єдність загальнодержавних і регіональних інтересів — ви­ражається у врахуванні інтересів центра і регіонів. В загальнодержавних актах відображаються інтереси регіонального характеру, враховуються місцеві особливості, не ущемляються інтереси населення певної місце­вості. Особливо це стосується актів центральних правотворчих органів, що торкаються інтересів будь-якого регіону: вони ретельно вивчаються з метою оптимального врахування місцевих інтересів. Прикладом мо­жуть служити акти, що регулюють різні сторони життя населення, яке постраждало від аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

У свою чергу, місцеві органи видають акти відповідно до загально­національних інтересів.

Спеціальні принципи правотворчості:

• оперативність — незволікання підготовки проектів нормативних актів;

• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільного нормативного акта й одночасно можливість вносити до нього допов­нення і зміни;

• наступність — перенесення і використання попереднього позити­вного вітчизняного та сучасного закордонного досвіду по створенню нормативних актів;

• плановість — складання і додержання планів за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

• системна погодженість — старанність і скрупульозність підгото­вки нормативних актів у їх взаємозв'язку, злагодженість нормативних приписів як усередині нормативно-правового акта, так і між норматив­но-правовими актами, їх відповідність конституції, міжнародно-право­вим договорам в галузі прав людини;

• техніко-юридична досконалість — упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів; додержання лінгвістичних стандартів їх мови.

Функції правотворчості

Функції правотворчості — напрямки діяльності по встановленню, зміні або скасуванню правових норм, створенню і розвитку законодав­ства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (роз­робка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися, і вперше виникла в цьому¹ необхідність. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з'яв* ляється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринко-вих відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про бір* жу, приватизацію та ін.,-, *в

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, змін" або доповнення до чинних норм) передбачає заміну тих законів, ще застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьом^ важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабіль­ність є кращою ніж зміни, тим більше змін без особливої необхідносте. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого за* конодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхід­ність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів. Не має бути дисбалансу між темпа-! ми відновлення законодавства і рівнем відновлення суспільства.

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної чи часткової відсутності чинних нормативних актів необхідних юриди-' чних норм. ї^!

Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на основі закону, що регулює подібні від­носини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юри* дичного питання на підставі загальних начал і змісту законодавства.

Проте аналогія не заповнює прогалини. Заповнити прогалину можна лише шляхом правотворчості. Як відшукується прогалина? Під час за­стосування норм права — у суді, адміністративній діяльності та ін. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна практй⁴ ка. Вироблене за допомогою аналогії вирішення юридичної справи н® повинно суперечити приписам чинного законодавства. Воно може ста­ти підставою для удосконалення законодавства.

4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що передбачає обґру­нтоване його відновлення.