Суверенітет нації і його співвідношення

З державним суверенітетом

Термін «нація» (лат. natio — плем'я, народ) може бути ужитий у двох змістах: етнічному і політичному.

Нація (в етнічному змісті)— етносоціальна спільність, у якої сформувалася самосвідомість своєї ідентичності: спільності історичної долі, психології і характеру, схильності до національних, матеріальних і духовних цінностей і т. д., а також територіально-мовна і господарсь­ко-економічна єдність.

Якщо раніше поняття «нація» використовувалося в основному в етнічному змісті для визначення ознак етнічно однорідної держави, то в наші дні в багатонаціональних державах воно об'єктивно має було втратити суто етнічне значення і набути політичного сенсу (американсь­ка нація, французька нація і т. д.).

Нація (у політичному змісті) — громадяни держави різних наці­ональностей, що об'єднані єдиними законами і подібністю у вирішенні істотних політичних і соціально-культурних проблем. Ця подібність ви­никає внаслідок проживання на одній території і тривалому спілкуванні один з одним, передбачає наявність юридичного зв'язку з державою, тобто громадянства. Якщо розуміти націю як сумісне громадянство, яка виступає єдиним суб'єктом міжнародного права, то було б некоректним внутрішньо-територіальний поділ держави вчиняти на етнічній основі. Суб'єктом правовідносин у такому випадку має виступати єдина дер­жава, тобто поняття «державний суверенітет» і «національний суверені­тет (у політичному змісті)» збігаються.

Поняття «суверенітет нації» означає повновладдя народу, здійс­нюване через реалізацію принципу — «право, нації (народу) на самовизначення». Самовизначення — право народу, ко­лективне право, прерогатива якого належить народам, націям. Міжна­родні пакти 1966 року зафіксували принцип права народу на самовизначення в договірній формі, обов'язковий для країн-учасниць догово­ру. Він був конкретизований у ряді таких міжнародних документів — Декларація про принципи міжнародного права 1970 p., Заключний пакт НБСЄ 1975 p., Декларація «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма, 2003 р.) таінших.¹ Відповідно до цього принципу всі народи мають право вільно, без втручання ззовні, визначати свій внутрішній і зовнішній політичні статуси, здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток. Внутрішній статус означає свободу вибору форми правління, суспільного і державного ладу, свободу заміни ста­рої соціально-економічної системи, шляхів і засобів здійснення перетво­рень. Зовнішньополітичний статус означає право нації (народу) на державотворення, приєднання до іншої державі або об'єднання з нею.

Яке співвідношення суверенітету нації (в етнічному змісті) і суверенітету держави?

Сучасні держави, як правило, багатонаціональні. Державний суве­ренітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гаранту­вати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. Будь-яке державне утворення, відповідно до Статуту ООН, має поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Реалізація Укра­їною в 1991 р. права на політичне самовизначення, аж до відділення, тобто права на державотворення (державний суверенітет), — об'єктив­ний закономірний процес. Це підкреслено в преамбулі Конституції Укра­їни 1996 року.

Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення шля­хом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які уступили частину своїх прав багатонаціональ­ній державі (наприклад, охорону загальних державних кордонів, здійс­нення загальної фінансової, податкової і оборонної політики).

Право нації на самовизначення (національний суверенітет) не є тотожним праву нації на державний суверенітет. Національне, са­мовизначення може мати й інші форми. Найбільш поширеними з них є національно-територіальна автономія і культурно-національна автоно­мія, особливо остання.

Національно-територіальна автономія (англ. national-territorial autonomy) — форма національного самовизначення в культурно-мовній і адміністративній сферах відносин відособленої етнічної групи, що компактно проживає в окремій частині держави. Передбачає використання мови національної меншості поряд з державною, самостійне фор­мування системи державних органів (виконавчих й іноді — законодав­чих) під наглядом з центру, а також у деяких випадках — видання зако­нодавчих актів із кола питань, що визначені центром. Наприклад, у Китаї за національною ознакою створено понад 150 автономних областей, ав­тономних округів і автономних повітів.

Національно-культурна автономія (англ. national-cultural autono­my) — форма національно-культурного самовизначення відособленої етнічної спільності (общини), що складає меншість у даній державі, яка здійснюється через діяльність національно-культурних об'єднань і цен­трів, її метою є реалізація права на збереження і розвиток культурної самобутності (національної мови, національних шкіл, бібліотек, театрів, автономії в галузі освіти тощо). Культурно-національна автономія існує в різних державах, незалежно від форми їх устрою і стосується етносів, які розрізнено проживають у них. Вона не передбачає спеціально виділе­ної території і не поширюється на адміністративну сферу відносин (напри­клад, вірменські, єврейські та інші культурні спільності в Україні).

Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Про­типравна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або спроби однієї нації до підкорення іншої.

Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до складу багатонаціональної держави, домагатися реалізації права на державотво­рення (державного суверенітету). Це втягне світ у хаос. Тому в Декла­рації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: «Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на час­ткове або повне порушення національної єдності і територіальної ціліс­ності будь-якої держави чи країни». Така ж думка проведена в Декла­рації «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма): «...вірніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати ціліс­ність існуючих політико-адміністративних одиниць...на основі рівності держав».

У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи (на­приклад, палестинці), що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет: 1) відсутність власних національних держав; 2) наявність національно-визвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно-визвольними рухами, організаціями, фронтами законодав­чих і виконавчих функцій щодо свого народу.

Суверенітет держави, які суверенітет нації; відображає держа­вну організацію народу. Суверенітет нації за суттю є форма вияву народного суверенітету.

Держава Україна сприяє консолідації і розвитку української нації, збереженню історичної спільності, традицій і культури, враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних народів і етнічних меншостей. Конституція України визначила українську мову держав­ною мовою, підкреслила, що держава забезпечує всебічний розвиток як української мови в усіх сферах громадського життя, так і вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов етнічних мен­шостей.

 

 

§ 9. Функції держави

Функції держави - — головні напрямки діяльності держави, що зу-\ мовлені її цілями і завданнями та конкретизують її сутність. | Функції держави відображають динамічну сторону державного буття. \ Можна класифікувати¹⁴ функції сучасної держави за різними крите-I ріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елемен­тами державної діяльності.

Функції держави за територіальною ознакою («у просторі»):

внутрішні — забезпечують її внутрішню політику;

зовнішні — забезпечують зовнішню політику.

Внутрішні функції держави за сферами суспільних відносин (об'єктами діяльності):

1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулю­вання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна — регулювання сфери економічних відносин, ство­рення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки. При цьому втручання держави в економіку має певні межі;

3) фіскальна (оподатковування і фінансового контролю) — організація і забезпечення системи оподатковування і контролю за легаль­ністю доходів громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна гарантування соціальної безпеки громадян, ство­рення умов для повного здійснення їх. права на працю, достатній життєвий рівень; зняття і пом'якшення соціальних протиріч шляхом гуманної і справедливої соціальної політики;

5) екологічна — гарантування екологічної безпеки і підтримка ега> логічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне викори­стання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна, ідеологічна) — консолідація нації, розви­ток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності всіх корінних народів і етнічних (національних) меншин; організація освіти; підтримка розвитку науки і культури; охорона культурної спадщини;

7) інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації; доступ до широкого діапазону розвиненого програмного забезпечення (комп'ютерна мережа з файловими серверами і мережними принтерами);

8) правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, встановлених і ре­гульованих правом суспільних відносин;

9) правозахисна — забезпечення захисту основних прав і свобод людини і громадянина.

Внутрішні функції держави також можна поділити на дві основні групи: регулятивні і правоохоронні.

Зовнішні функції за сферами суспільних відносин (об'єктами діяльності):

1) політична (дипломатична) — встановлення і підтримка дип­ломатичних відносин з іншими державами відповідно до загальноприй­нятих норм і принципів міжнародного права;

2) економічна — встановлення і підтримка торговельно-економіч­них відносин з іншими державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами незалежно від їх соціального ладу і рівня розвитку; інтеграція у світову економіку;

3) екологічна — підтримка екологічного виживання на планеті:

4) культурна (гуманітарна) — підтримка і розвиток культурних і наукових зв'язків з іншими державами; забезпечення збереження істо­ричних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вживання заходів до повернення культурних цінностей свого народу, що знаходяться за рубежем;

5) інформаційна — участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави — захист державного суверенітету від зовніш­ніх зазіхань як економічними, дипломатичними, так і військовими спо­собами;

7) співробітництво з міжнародними організаціями — підтримка інтеграційних процесів у світі, участь у світових і регіонально-контине­нтальних міжнародних організаціях, міждержавних союзах;

8) підтримка світового правопорядку — а) участь у врегулю­ванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів (перебування украї­нських миротворчих сил у Югославії, Кенії. Іраку й інших державах); б) боротьба з міжнародними злочинами (Інтерпол, Європол).

У зовнішніх функціях держави можна виділити два основних напря­мки: зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони Країни) і зовнішньоекономічна діяльність.

Кожна функція держави характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю.

Внутрішні і зовнішні функції держави існують «у часі»: їх зміст змінюється на різних етапах її розвитку. Наприклад, у період,становлен­ня буржуазної держави економічна функція була слабко розвинена. Із середини XIX ст.. особливо в XX ст., з кінця 50-х років, у країнах За­хідної Європи і Північної Америки її роль значно зросла як за значен­ням, так і за обсягом. Державно-правове регулювання соціально-еконо­мічної сфери суспільних відносин спрямовано на забезпечення політики «повної зайнятості» населення і запобігання економічних криз. Західні країни вдаються до допомоги системи планування (у тому числі — довгострокового), створення спеціальних відомств з прогнозування розвитку економіки і соціального розвитку. Зріс вплив на приватний сектор шляхом різних способів регулювання і контролю -— політики цін, податків, інвестицій, експорту, імпорту, державних замовлень, кредит­ної політики тощо. Але це не значить, що держава поглинає діяльність приватного сектора в економіці, не створює умов для його розвитку.

На відміну від західних буржуазних країн, у СРСР, до складу якого входила Радянська Україна, дуже обмежений час (НЕП) був дозволе­ний приватний сектор. Державне регулювання економічних відносин займало, пануюче становище. Держава була монополістом у всіх сфе­рах життєдіяльності суспільства, а в економічній сфері взяла на себе буквально все — від встановлення рівня інвестицій у ту чи іншу галузь економіки до найменування продуктів і цін на них.

У незалежній Україні з переходом до ринкових відносин зміст еко­номічної функції держави (у порівнянні з СРСР) істотно міняється. Сфера державного управління не зводиться до державного сектора економіки. Лише встановлюються межі для втручання держави в при­ватний сектор економіки.

З визначенням курсу на побудову соціальної правової держави роз­ширюється зміст і значення політичної, правоохоронної та інших функцій. Особливого значення набуває соціальна функція — створення дер­жавою умов, що забезпечують гідне життя людини.

§10. Форми здійснення функцій держави; (правові форми діяльності держави

Здійснення функцій держави відбувається в процесі її діяльності і ви­ражається в правових і організаційних (фактичних) формах.,

Правова форма здійснення функцій держави — управлінська діяльність держави, що полягає у вчиненні юридично значимих дій по виконанню державних функцій у порядку, визначеному законом, і має правові наслідки.

Види правових форм, здійснення функцій держави:

Правотворча — діяльність компетентних органів і посадових осіб, що полягає у виконанні юридично значимих дій по офіційному встано­вленню, санкціонуванню, зміні, скасуванню норм права, яка завершу­ється оприлюдненням нормативно-правових актів та інших джерел (форм) права (нормативно-правових договорів, правових прецедентів та ін.), а також по їх систематизації. Суб'єкти правотворчості в Україні — народ, Верховна Рада, Верховна Рада АРК. Президент, Кабінет Мініст­рів, міністерства і відомства, місцеві органи влади і управління.

Правозастосовна — діяльність компетентних органів і посадових осіб, що полягає у виконанні юридично значимих дій по розгляду і ви­рішенню індивідуальних юридичних справ, які завершуються прийнят­тям правозастосовного акта. Суб'єкти правозастосовної діяльності -— державні органи і посадові особи.

Судова — діяльність суддів загальних і спеціалізованих судів, що полягає у винесенні рішень в процесі конкретного цивільного, кримі­нального, адміністративного, господарського судового провадження, у відправленні справедливого правосуддя.

Правоохоронна -— діяльність, що полягає у виконанні юридично значимих дій, спрямованих на охорону суспільних відносин, урегульо­ваних правом, на захист індивіда від правопорушень і притягненні вин­них до відповідальності. Будь-які. органи держави тією чи іншою мірою здійснюють правоохоронну діяльність, тому її можна вважати однією з різновидів правозастосовної діяльності. Водночас існують і такі орга­ни, для яких ця діяльність є основною — органи прокуратури, внутрі­шніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби рибоохорони, державної лісової охорони. Це органи примусового підтримання правопорядку. Правоохоронна діяльність здійснюється не тільки державними органами, але й недержавними органі­заціями (адвокатура).

Іитерпретаційно-правова — діяльність компетентних органів і по­садових осіб, що полягає у виконанні юридично значимих дій по офі­ційному тлумаченню (інтерпретації) правових норм, яка завершується прийняттям актів тлумачення (інтерпретаційних актів). Право тлумачити норми права мають усі як державні органи і посадові особи, так і гро­мадяни. Проте спеціальними повноваженнями офіційно тлумачити нор­ми права наділені за законом певні колегіальні органи і посадові особи. В Україні до них належать, наприклад, Конституційний Суд (дає офіцій­не тлумачення Конституції і законів України), Пленум Верховного суду (дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі потреби визнає недіючими відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів), Пленум Вищого господарського суду (дає роз'яснення з питань застосування господарськими судами законо­давства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції). -

Установча — діяльність, що полягає у виконанні юридично значимих дій по формуванню, перетворенню або скасуванню органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб. Така діяльність здійснюється лише тими органами держави (парламент та ін.) і посадовими особами (президент, прем'єр-міністр та ін.), які наділені відповідними повнова­женнями за законом.

Безпосереднє призначення установчої діяльності — кадрове забезпе­чення усіх ланок державної влади і управління. Визначальною стадією установчої діяльності є виборчий процес, що полягає в реалізації вибор­чих прав громадян по формуванню представницьких органів держави і вищих посадових осіб.

Контрольно-наглядова — діяльність, що полягає, у виконанні юри­дично значимих дій по спостереженню (перевірці) за додержанням під­контрольними суб'єктами правових норм і припиненню правопорушень певними організаційио-правовими засобами. Контрольні структури України; Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд, Уповнова­жений з прав людини, Рахункова палата законодавчого органу, проку­ратура, аудиторські структури Центрального банку України, податкова адміністрація та ін. Контрольну діяльність здійснюють органи законо­давчої, виконавчої і судової влади — у різному обсязі, з різних питань і сфер правового регулювання.

Організаційна форма здійснення функцій держави — управлін­ська діяльність, що позбавлена юридичної оболонки: не вимагає суво­рого юридичного оформлення, не пов'язана з виконанням юридично

значимих дій, які тягнуть за собою правові наслідки. Однак це не озна­чає, що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом. Вона під-законна, здійснюється в межах чинного законодавства та компетенції того чи іншого органу. Правом регулюється лише загальна процедура вчинення дій.

Види організаційних форм здійснення функцій держави:

Організаційно-регламентуюча — розробка наукових рекомендацій; підготовка проектів документів; організація виборів; підбір і розміщен­ня кадрів та інша поточна робота із забезпечення діяльності органів держави;

Організаційно-господарська — організація бухгалтерського обліку, статистики, постачання та інша оперативно-технічна і господарська ро­бота;

Організаційно-контролююча — організація недержавного контролю в різних сферах суспільних відносин як об'єктах діяльності держави;

Організаційно-ідеологічна (інформаційна) — організація інфор­мування про нормативні акти, їх роз'яснення, формування суспільної думки та проведення іншої пропагандистської роботи.