Методи здійснення функцій держави 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Методи здійснення функцій держави



Кожна конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади у певній сфері її діяльності.

Методи здійснення функцій держави (лат. methodus — прийом, спосіб, метод) — це засоби, способи і прийоми, що застосовуються при здійсненні функцій держави в межах їх форм.

Кожній формі здійснення функцій держави відповідають свої методи:

Правові методи — засоби, способи і прийоми, за допомогою яких здій­снюється нормотворча, правоохоронна, правозастосов-на, установча, контрольно-наглядова, інтерпретаиійно-правова форми діяльності держави
Організаційні методи — засоби, способи і прийоми, за допомогою яких здій­снюються відповідні форми організаційної діяльності держави. Вони можуть бути загальними і конкретними
Організаційно-правові методи — засоби, способи і прийоми, що одержали закріплен­ня у відповідних нормативно-правових актах (метод організації і перевірки виконання, інформаційного за­безпечення, підбору і розміщення кадрів та ін.)

Основні методи здійснення функцій держави в межах правових форм:

законність — спосіб керівництва суспільством на основі законів та в межах законів;

інформування — оповіщення про рішення, прийняті державою, з метою формування суспільної думки;

переконання — роз'яснення доцільності і необхідності певної діяль­ності або дій через засоби масової інформації та іншими шляхами;

заохочення — стимулювання діяльності громадян шляхом наділен­ня суб'єктивними правами, пільгами тощо;

рекомендації — при наданні свободи вибору дій орієнтування гро­мадян на бажаний варіант поведінки;

безпосереднє управління — здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів відповідно до їх компетенції;

легалізований примус — законне обмеження свободи вибору по­ведінки шляхом силового тиску.

Основні методи здійснення функцій держави в межах організа­ційних форм: програмування; дослідження; прогнозування; оператив­ний аналіз та ін.

 

 

§ 12. Типологія держав: формаційний і цивілізаційний підходи

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми гово­римо про типологію держав, то маємо на увазі «поділ» усіх держав, що існували в минулому чи є на сьогодні, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи має допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали й об­слуговували держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому сполученні загальносоціального і вузько-класового аспектів їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу.

Тип держави визначається:

— елітою (класом, соціальною групою), що знаходиться при владі;

— системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця вла­да базується;

— системою методів і способів, що застосовує влада при захисті виробничих відносин і форм власності;

— реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом полі­тики держави, його справжньою роллю в суспільстві;

— рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в ціло­му і особи,зокрема, та ін.

Існують два підходи до типології держав:

Формаційний Цивілізаційний

(К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов,

В. І. Ленін) Г. Гелбрейт, А. Тойнбі, С. Хартингтон)

Формаційний підхід заснований на вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній з якій відповідає свій історичний тип держави. Формація — це історич­ний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, пануючу фор­му власності, класову структуру. Перехід від однієї суспільно-економіч­ної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджилих типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

При такому підході держава здобуває суто класову визначеність, виступає як диктатура економічно пануючого класу. Виділено три осно­вних історичних типи експлуататорських держав:

рабовласницька (рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура останніх);

феодальна (велика власність феодалів на землю і натуральне госпо­дарство залежних від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феода­лів; диктатура останніх);

буржуазна (капіталістичний спосіб виробництва, заснований на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та екс­плуатації найманої робочої сили; наявність класу робітників і буржуазії; політичне панування останньої);

не експлуататорський:

соціалістична держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на робітників, селян та інтелігенцію; дикта­тура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій історичній перспективі вона повинна перерости в суспільне комуністичне самоврядування.

Достоїнства формаційного підходу: 1) акцентування уваги на істо­тній ролі економічних відносин у формуванні держав і зміні їх типів; 2) підкреслення класової сутності держави (інтереси якого класу вира­жає); 3) розгляд розвитку держав у поетапності і природності історич­ного характеру.

Недоліки формаційного підходу: 1) переоцінка класово-економічно­го фактора, що не завжди має і може мати вирішальне значення в про­цесі утворення держави, поступаючись провідній ролі інших факторів; 2) залишення поза полем зору величезного шару культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові; 3) роз­гляд соціалістичної держави як антикапіталістичної і заперечення її на­ступності; 4) невиправдане вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу; 5) породження міфу про суспіль­ство комуністичного самоврядування.

Орієнтований на укрупнене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи держав, формаційний підхід не враховує проблем, які не укладаються в звичайні рамки класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною виробничою силою, класи­чний феодалізм існував тільки в деяких країнах Європи, а класичний ка­піталізм був реальністю головним чином в Англії і Німеччині.

Класово-формаційний підхід щодо типології держав був єдиним у вітчизняній науковій і навчальній літературі до 90-х років XX століття. Сьогодні він також може бути використаний, особливо при класифікації держав світу до другої половини XIX ст.

Цивілізаційний підхід використовує поняття «цивілізація» (лат. civilis) — тип культури як основу типової класифікації держав. Цивілі­зації визначаються наявністю загальних рис об'єктивного порядку, та­ких, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб'єктивною самоідентифікацією людей (тобто можливістю характеризувати себе як громадянина держави, представника певної релігії, людини західного світу і т. д.).

Англійський історик А. Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що відрізняється спільніс­тю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація дає стійку спільність усім державам, що живуть у її межах: таких цивілізацій А. Тойнбі нараховує 21: єгипет­ська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін.

Достоїнства цивілізаційного підходу: 1) розкриває сутність будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер суспільного життя, про цін­ності і мету її власної діяльності; 2) розглядає державу як найважливі­ший фактор духовно-культурного розвитку суспільства, спрямованого на обмеження і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи; 3) затверджує залежність типів держав від розмаїтості націо­нальних культур, світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієн­тації.

Недоліки цивілізаційного підходу: 1) недооцінює економічний фак­тор, відводить йому другорядне місце в розвитку цивілізацій; 2) ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства, класових протиріч на цивілізаційні процеси; 3) зводить в абсолют культурний елемент, кваліфікує його як «душу, кров, лімфу, сутність цивілізації» (А. Тойнбі).

Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

Первинні Вторинні
(Стародавній Єгипет, Персія, Шу­мер, Вавилон, Бірма та ін.) — ха­рактеризуються командно-адмініст­ративною організацією державної влади. Держава (влада), перебуваю­чи у єднанні з культурно-релігій­ним комплексом, забезпечує як по­літичний, так і соціально-економіч­ний розвиток суспільства, а не ви­значається ними. 3 первинних циві­лізацій збереглися тільки ті, котрі змогли послідовно розвинути духо­вно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, ки­тайська, мексиканська, західна, пра­вославна, арабська та ін.) (держави Західної Європи, Східної Європи, Північної Америки та ін.) — виникли на основі розход­жень, що первісно позначилися між державною владою і культурно-ре­лігійним комплексом. Влада вияви­лася не такою всемогутньою і все-проникливою силою, якою вона бу­ла в первинних цивілізаціях. Євро­пейська цивілізація з найдавніших часів тяжіє до ринково-власницько­го укладу, громадянського суспіль­ства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і роз­винули цю спрямованість європей­ських держав

Окрім того, розрізняють цивілізації: індустріальні і постіндустріальні; східні, західні, змішані; древні, середньовічні, сучасні.

З позицій загальнолюдських цінностей, що стали домінуючими у другій половині XX ст., привабливим видається цивілізаційний під­хід — особливо до типології сучасних держав, що неможливо підвес­ти під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція ци­вілізації (що відмовилася від колишньої оцінки цивілізації тільки як культурної спільності і базується на визнанні її комплексного характеру: культура, економіка, політика та ін.) виявляється набагато ширшою і ба­гатшою формаційного підходу. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — економіко-трудову, соціально-політич­ну, культурно-духовну й інші — в усьому розмаїтті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і сьогодення ста­вить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-зне­особлений індивідуум; розрізняє не тільки протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей. Проте на основі цивілізаційного підходу ще не побудована чітка типологія держав.

 

 

§ 13. Деякі наукові концепції сучасної держави: перехідної державності, держави «загального благоденства», «конвергенції», «глобалізації»

XX століття дало ряд наукових концепцій сучасної держави, що зу­мовлено політичними процесами, які відбуваються в ньому. Вони акту­альні й в XXI столітті. Так, специфічний шлях розвитку державності деяких країн Азії й Африки (державна влада тут була узурпована пар­тійною верхівкою) породив у колишньому СРСР наукову концепцію так званої перехідної державності. Перехідна держава не вписується в рам­ки марксистсько-ленінської формаційної типології (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Вона не підпадає і під критерій цивілізаційного підходу.

Перехідною проголошувалася державність, що виникає в ході на­ціонально-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на рі­знотипні виробничі відносини. Надалі, у міру переважного розвитку пануючої форми власності (тут уже застосовується формаційний крите­рій), подібні держави повинні примкнути до певного історичного типу держави — капіталістичного чи соціалістичного. Так виникла дифере­нціація перехідних держав на держави соціалістичної орієнтації (орієн­туються на общинну, загальну власність) і держави капіталістичної орі­єнтації (орієнтуються на збереження приватної власності).

Перехідні держави були в усі історичні періоди. На європейському континенті, де позначився класичний варіант їх розвитку, — це держави перехідні: а) від рабовласницького типу до феодального; б) від феода­льного до буржуазного (капіталістичного); в) від буржуазного до неокапіталістичного (інакше — до посткапіталістичного).

Україна також переживає перехідний період, але іншого рівня. Вона знаходиться в числі постсоціалістичних держав, що взяли курс на гума­ністичний демократичний правовий розвиток.

Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі та ін.) висунута в середині XX ст. щодо розвинутих капіта­лістичних держав (так званих «максимальних» держав). Ця теорія по­явилася як противага, антипод концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтручання держави в еко­номічну сферу, у відносини робітника і підприємця, у соціальні питання. Теорія держави «благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж. М. Кейнса, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя є панацеєю від усіх соціальних незгод, засобом згладжування класових протиріч, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою колишню кла­сову сутність завдяки встановленню прогресивних податків, перероз­поділу національного доходу, наданню соціальних послуг та ін.

Концепція держави «загального благоденства» є одним з варіан­тів теорії соціальної держави.

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст. (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умо­вах науково-технічної революції (НТР) втрачаються розходження між капіталістичною і соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна в одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави виявляється в елементах планування і державного регулювання економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у ви­коріненні «зайвої твердості» центрального державного керівництва, визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного плюралізму і мирного співіснування в галузі ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, втратить класо­вий характер і суспільно-політичне забарвлення (капіталістична і соціалі­стична), керівництво перейде до менеджерів (управлінців) — особливого шару, що виник у ході НТР. Ця теорія була антиподом марксистсько-ле­нінської теорії про відмирання держави і переростання соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування.

В СРСР також виникли течії, засновані на вихідних положеннях цієї теорії. Наприклад, академік А. Д. Сахаров (відомий російський право­захисник) визначав конвергенцію як «реально происходящий историче­ский процес сближения капиталистической и социалистической мировых систем, осуществляющийся в результате встречных плюралистических изменений в экономической, политической, социальной и идеологи­ческой сферах».

Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різні соціальні системи, є раціональними. У XX і особливо в XXI ст. змінилася соціаль­но-правова характеристика буржуазних держав, колишні «соціалістичні» держави, у тому числі й Україна, перейшли на ліберально-демократич­ний шлях розвитку. Конституційною моделлю для них стала знакова для всього людства концепція демократичної, соціальної, правової держави. (Див. Главу 8.)

Теорія «глобалізації» (світової держави) виникла на рубежі XX і XXI століть. Родоначальник — автор терміна американський економіст Р. Робертсон. Ця теорія йде далі теорії «конвергенції», оскільки ствер­джує не тільки про зближення держав, але ще й про стирання держав­них кордонів у результаті уніфікації всіх сфер життєдіяльності різних суспільств світу. При цьому еталоном (зразком) для всіх держав світу є західний світ, його цінності, ринкова економіка, технологічний про­грес — до них повинні «підтягуватися», добровільно чи примусово, усі суспільства планети і на їх основі передбачається побудова світової політичної системи, світової держави («загальної всесвітньої цивілі­зації»). Крім того, Захід одержує статус арбітра у вирішенні конфліктних ситуацій на планеті, що особливо стосуються гуманітарних цінностей, аж до втручання в справи будь-якої держави з метою їх відстоювання. Колишня «ідея держави» проголошується менш цінною і значимою, ніж світова держава. Показниками поступового стирання державних кордонів (у такій інтерпретації «глобалізації») служать існуючі наднаціо­нальні, міжнародні та європейські структури, співтовариства та співдру­жності (Міжнародний валютний фонд, Міжнародний Гаазький трибунал, Міжнародний кримінальний суд, ООН, НАТО, Європейський союз та ін.), що відпрацювали механізми нав'язування своїх рішень державам.

Ця теорія має міфологізований характер, оскільки вважає за можливе побудувати всесвітнє цивілізоване суспільство у формі світової держави в результаті усвідомлення необхідності його створення всіма суспільс­твами планети. Вона базується на ілюзіях про те, що таке усвідомлення відкриє шлях до інтеграції, демократії і співробітництва, до подолання соціальних протиріч. Зовсім не враховуються можливі негативні наслід­ки глобалізаційного процесу (соціальні конфлікти, конфронтації цивілі­зацій, загроза міжнародного тероризму та ін.). До того ж пропагується гегемонізм держав Заходу над всіма іншими.

У теорії глобалізації є як прихильники, так і супротивники, на думку останніх глобалізація не несе нічого гарного державам, навпаки, погли­нає їх національну своєрідність, позбавляє суверенітету, насамперед економічного. Нереальним є впровадження єдиного етико-правового світогляду в усьому світі.

Водночас загальні інтереси людства вимагають вирішення загальни­ми зусиллями глобальних проблем, які загрожують самому його існу­ванню, що аж ніяк не означає світового державотворення. їх успішне вирішення можливе на принципах згоди і забезпечення рівності всіх держав незалежно від їх розміру і рівня економічного розвитку, відсут­ності гегемонізму, на демократичній юридичній основі, повазі та обо­в'язковому виконанні міжнародно-правових зобов'язань і внутрішньо­державних законів.

Глава 5



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-24; просмотров: 269; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.26.140.179 (0.463 с.)