Поняття і ознаки державної влади

Державна влада — спосіб управління суспільством, що виража­ється в публічно-політичних, вольових відносинах керівництва (пану­вання) — сприйняття (підпорядкування), котрі складаються між дер­жавним апаратом і об'єктами політичного владарювання на основі правових норм, при використанні, у разі потреби, державного примусу. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності — казенне майно, власні дохо­ди, податки;

2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів дер­жави і здійснюється через них;

3) верховна влада — юридично уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів додержання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на все суспільс­тво: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних та індивідуа­льних суб'єктів;

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни — від партійної, церковної та інших, від влади інших держав. Вона незалежна від них і займає винятково монопольне становище в сфері державних справ;

6) легітимна влада — юридично (конституційно) обґрунтована і ви­знана народом країни, а також світовим співтовариством. Наприклад, представницькі органи здобувають легітимність у результаті проведення Останнім часом намітилася тенденція до заміни терміна «влада» термінами, що виражають управлінські засади. Проте було б невірним применшувати значення цього терміна, оскільки через «владу» щонайкраще розкривається сутність управління.

виборів, передбачених і регламентованих законом. Легітимність влади означає визнання її правового характеру.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпація є порушен­ням правових процедур при проведенні виборів, чи їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизакон­них цілях щодо суспільства і держави, перевищення владних повнова­жень вважається також узурпацією влади. У Конституції України запи­сано: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

7) легалізована влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у використанні сили в межах держави (наявність спеціально ство­рених органів для утримання влади і проведення її рішень у життя). Легальність — це юридичне вираження легітимності: здатність не тільки втілюватися в нормах права, але функціонувати в межах закону. Легі­тимна влада завжди вимагає легалізації, але не всяка легалізована вла­да легітимна. Діяльність легалізованої влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза межами закону, вносить беззаконня і безладдя у суспільство.

Змістом державної влади є сукупність повноважень, якими вона наділена за законом. Обсяг владних повноважень і відповідальності стосовно предмета відання (завдань і функцій) є її компетенція.

У різних суспільствах і державах характер влади різний: в одних «керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших — схований примус, у третіх -— організацію і переконання. Має місце і по­єднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — характерні для вла­ди недемократичної.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, додержання загаль­нолюдських цінностей, використання примусу винятково з метою захи­сту свободи і основних прав людини — влада демократична. На від­міну від ранніх експлуататорських держав, де об'єкт владарювання був безправний і зобов'язаний беззаперечно підкорятися суб'єкту владарю­вання, у сучасних демократичних державах якості об'єкта політичного володарювання визначаються насамперед його політичною і правовою культурою.

Будь-яка державна діяльність вимагає керівництва, керівництво — влади, а будь-яка влада — легітимності.

 

 

Поняття і ознаки держави

У спеціальній літературі подається безліч визначень поняття держави, що відображають такі її аспекти:

— держава як організація політичної влади;

— держава як апарат влади;

— держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розумін­ня держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб'єктів політичної системи вона виділяється особливими яко­стями, являє собою офіційну форму організації влади, причому єдину організацію політичної влади^ що управляє всім суспільством. Держа­ва є основним універсальним акумулятором політичної влади, оскільки має можливість: а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язково­го характеру; б) використовувати спеціальні органи (апарат) для її здій­снення; в) застосовувати примус у разі порушення прав людини.

Водночас політична влада — важлива функціональна ланка дер­жави, але не єдина. Держава як форма організації спільного людсь­кого буття Є органічною системою, що складається з об'єднуючих її елементів: 1) публічна влада як спосіб управління суспільством; 2) си­стема органів, що здійснюють владу; 3) народ — об'єкт державного владарювання; 4) державна територія як матеріальна основа держави; 5) юридичні засоби управління суспільством, що разом з іншими соці­альними нормами підтримують їх спільне існування, правовий порядок, регулюють поведінку і зберігають цілісність. Тому недоцільно зводити поняття держави винятково до організації політичної влади або держав­ної влади.

Із зовнішньої сторони держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат публічної влади, тобто система представницьких, виконавчих і судових органів. Розгляд дер­жави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті системі державних органів також цілком не розкриває цього поняття при тако­му розгляді не враховується діяльність системи органів місцевого са­моврядування, а також інших елементів держави.

Держава є особлива політична реальність, насамперед союз об'єд­нань людей, а не система органів публічної влади, апарата управлін­ня проти насильницької зміни влади в державі, усвідомлення суспільством переваги порядку і стабільності перед порушенням загальновизнаних норм, захопленням влади силою. Є дві позиції в розумінні легітимності влади:

1) ліберально-демократична пози­ція полягає у визнанні влади, що сформувалася в результаті демократичних процедур; 2) прагматична позиція віддає перевагу владі не стільки виборній, скільки здатній опа­нувати складною ситуацією і підтримувати в суспільстві порядок.Розкриваючи смисл поняття «держава», варто підве­сти його під таке родове поняття, як політична організація. Якщо дер­жаву до середини XIX століття можна визначати як політичну організа­цію пануючого класу, то пізніша, і особливо сучасна держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто вла­дою, заснованою на примусі, а цілісною організацією суспільства, що виражає й охороняє суспільні солідарні інтереси, забезпечує організо­ваність у країні на підставі економічних і духовних чинників, реалізує головне, що дає людям цивілізація, — народовладдя, економічну сво­боду, свободу автономної особи. Ознака примусу, що характерна для недемократичних держав, у цивілізованій державі є субсидіарною, до­поміжною.

Визначити загальне поняття держави, яке б відображало усі без ви­нятку ознаки і властивості, характерні для кожного з його періодів,у минулому, сьогоденні і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, пуб­лічна влада.

Держава (лат. imperium, civitas) — це суверенна політико-територіальна організація соціально неоднорідного суспільства (населення), що має публічну владу, яка здійснюється спеціальним апаратом управління та апаратом примусу на основі юридичних норм, котрі забезпечують узго­дження соціально-групових, індивідуальних і суспільних інтересів.

Виділення індивідуальних і суспільних інтересів, що підлягають за­безпеченню державою, як правило, не викликає заперечень. Дещо інше відношення до акцентування на соціально-групових інтересах. Тим ча­сом, воно заслуговує на увагу і прийняття. Держава розглядається "] в поєднанні з громадянським суспільством як його політична організа­ція. А громадянське суспільство неоднорідне і складається з різних со­ціальних груп. Ці соціальні групи виробляють власні правила і норми поведінки, створюють комбінації правових квазіпорядків, що вступають у складні відносини з державним правовим порядком. Наведемо слова папи Іоанна Павла II, сказані в енцикліці Centesimus Annus (1991): «Суспільне буття людини не вичерпується державою, воно реалізується і в різних групах, від сім'ї До економічних, соціальних, політичних і культурних груп, кожна з яких має власну автономію».

Забезпечити узгодження суспільних інтересів повною мірою немож­ливо без забезпечення соціально-групових інтересів. Інтереси інших соціальних груп з урахуванням інтересів суспільства й особи в цивілі­зованій державі має забезпечувати та соціальна група, що знаходиться при владі. Держава, як виразник суспільних інтересів, у будь-якому випадку виявляє соціально-групові інтереси, а вони не завжди збіга­ються з інтересами кожної окремої особи. Загальні ознаки держави:

1) має у своєму розпорядженні територію у певних межах (дер­жавних кордонах). Територія" — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує державу. Вона тільки утворює простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що тут проживає;

2) поєднує населення, що проживає на даній території, за озна­кою громадянства. Громадянство — юридичний зв'язок особи з даною державою, що виражається в їх взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави здобуває: а) право на участь в управлінні держа­вою, заступництво і захист держави; б) обов'язок підкорятися держав­но-владним велінням і нести відповідальність перед державою;

3) має спеціальний апарат управління — систему державних орга­нів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з уп­равління;

4) опирається на апарат примусу (у разі потреби) — установи при­мусового характеру (поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

5) видає загальнообов 'язкові юридичні норми і забезпечує їх реалі­зацію: охороняє і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території, соціальних груп і суспільства в цілому. Без права, законодавства держава неспроможна ефективно управляти суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;'

6) має єдину грошову систему;

7) встановлює офіційну систему оподатковування і фінансового контролю;

8) має суверенітет. Сам суверенітет первинний щодо державної влади: він і є «право на владу»;

9) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід врахувати, що держава може бути світською і теократич­ною. Більшість держав світу — світські, тобто такі, у яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відділена від держави). У теократи­чних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 р., сучасний Ватикан з 11.02.1929 р.).

 

 

Сутність держави

Щоб розкрити поняття держави, необхідно проникнути в його сут­ність.

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, що виражає ЄДНІСТЬ (спільність, солідарність) загальносоціальних і вузько класових (соціально-групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, поряд з ви­рішенням вузькокласових завдань, виконує і загальносоціальні завдання («загальні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство.Це — засоби транспорту і зв'язку, будівництво доріг, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи по забезпеченню миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виник­ання:

класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення суспільного блага, підтримка порядку, виконання інших загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави особливо яскраво виявляється в його зіставленні з громадянським суспільством.

Співвідношення вузькокласових (соціально-групових) інтересів, тобто пануючої верхівки (еліти) і інтересів усього суспільства, в різні історичні періоди не однакове. Як правило, посилення однієї з них призводить до ослаблення іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічного пануючого класу. В СРСР у 30—50-х рр. XX ст. офіційна доктрина також спиралася на розуміння держави як апарата класового панування і гноблення. Із середини XIX ст. в ряді цивілізованих держав Заходу в зв'язку з розвитком громадянського суспільства усе більшого значення набуває загальносоціальна сторона державної діяльності, за­вдання забезпечення суспільного блага. У наші дні вона відіграє істотну роль у посткапіталістичних державах. Так, Канада, ФРН, Швеція, Швейцарія ілюструють збільшення обсягу соціальних справ, які виконує дер­жава. Такий процес, хоч і повільно, йде й у постсоціалістичних держа­вах, до яких відноситься й Україна.

Перевага загальносоціальної сторони сутності держави відбулася за рахунок зниження частки її класового (соціально-групового) змісту як визначального результату розвитку громадянського суспільства, утвер­дження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антаго­ністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:. "

— держава стала на шлях подолання суспільних протиріч не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення суспільного

компромісу, терпимості, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

— держава у своїй діяльності широко використовує такі загальноде­мократичні ідеї й інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

— держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної за­хищеності всіх громадян;

— на міжнародній арені держава проводить політику, що вимагає взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласо­ва, що представляє інтереси всіх шарів суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Характерні її риси: плюралізм власності — приватна, державна і кому­нальна (муніципальна); різноманіття соціальних груп; політична влада більшості населення при дотриманні прав меншості й особистості. Сут­ність і цієї держави не позбавлена класового аспекту, що виражається хоча б у тому, що соціальні групи ведуть боротьбу за політичну владу і її утримання. Проте класовий аспект не настільки виражений, як в екс­плуататорських державах — рабовласницьких, феодальних, буржуазних. Більше того, у сучасних державах (у силу втрати антагоністичного ха­рактеру класових протиріч) ці аспекти аж ніяк не обов'язково різко протилежні один одному.

Закономірності розвитку держави (еволюція її сутності) вира­жається в такому:

•розгортання загальносоціальної функції держави;

• поширення організуючої і спрямовуючої діяльності держави на всі сфери життя суспільства (економічну, соціальну, культурну) через орга­ни, установи й інші створювані інститути;

• повернення держави в економічне життя суспільства з метою його стабілізації;

• відхід держави від виконання функцій власника;

• науково-технічна революція;

• зближення держав, їх взаємозбагачення в результаті активної вза­ємодії (світова інтеграція);

• збагачення сучасних держав світовими правовими цінностями: поділ влади, верховенство права, парламентська культура, правова дер­жава, соціальна держава та ін.

§ 6. Суверенітет держави

Суверенітет держави — політико-юридична властивість держави, що виражається у верховенстві її влади усередині країни і незалежності ззовні.

Розрізняють дві сторони державного суверенітету:

Внутрішня сторона суверенітету:	Зовнішня сторона суверенітету:
—-виражає верховенство і повноту влади держави стосовно усіх інших організацій у політичній системі суспільства, його монопольне пра­во на законодавство, управління і юрисдикцію^8 усередині країни в межах усієї державної території^9	— виражає незалежність і рівно­правність держави як суб'єкта між­народного права у взаєминах з ін­шими державами, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні, рівноправне членст­во в міжнародних організаціях

 

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року зазначені такі ознаки державного суверенітету України: 1) верховенство; 2) самостійність; 3) повнота; 4) неподільність; 5) не­залежність; 6) рівноправність. До зазначених ознак суверенітету слід додати невідчужуваність — неможливість довільного відчуження легі­тимної і легалізованої влади. Згідно із законом держава може делегува­ти свої суверенні права органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації й органам місцевого самоврядування (у федеративній державі), міжнародним організаціям (політичним су­б'єктам більш високого рангу).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Держави ви­ступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету. Проте суверенітет є пер­винним стосовно державної влади: він і є «право на владу», означає особливу якість влади.

Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов свій вираз у Статуті ООН та інших міжнародно-правових документах.

Суверенітет держави втілюється в системі його суверенних прав (внутрішніх і зовнішніх), що здійснюються державними ор­ганами та інститутами:

• право видавати закони;

• право формувати державні органи;

• право визначати свою символіку (герб, гімн, прапор) та ін.;

• право мати власну грошову одиницю;

• право встановлювати податки;

• право війни і миру;

• право призначати своїх представників в інші держави (дипломатів, консулів) і міжнародні організації;

• право вступати в міждержавні союзи та ін.

Слід розрізняти два аспекти суверенітету держави: формальний, юридичний (форма суверенітету); матеріальний (зміст суверенітету).

Форма суверенітету є більш стабільною, ніж зміст. Практичний, ма­теріальний, аспект відіграє домінуючу роль. Втрата матеріального аспе­кту суверенітету перетворює його у формальний, тобто юридично і по­літично продекларований, але не реальний.

Обсяг суверенітету в державі не однаковий. У більшості держав він формальний або обмежений. У наші дні притаманне державі верховенство його влади на своїй території і незалежність у міжнарод­них відносинах усе більше обмежуються міжнародним правом. Це пов'язано з формуванням транснаціональних об'єднань, непідконтрольних державі; утворенням міжнародних і міждержавних (регіонально-конти­нентальних) співтовариств і співдружностей; активізацією діяльності міжнародних урядових і неурядових організацій та інститутів; також децентралізацією усередині держави в зв'язку з розширенням прав його регіонів.

Обмежений суверенітет може бути двох видів:

 

Примусово обмежений	Добровільно обмежений
— з боку переможця у війні до переможе­ної держави;	за конкретною угодою — за взаємною домовленістю по кожному окремо­му випадку з іншою державою заради досягнення цілей, що є для них загальними (наочно прогляда­ється на прикладі інституту взаємної допомоги у кримінальних справах, зокрема в галузі перехоп­лення повідомлень чи трансобмеження осіб за до­помогою засобів аудіо- і відеозв'язку)
на підставі договору — входження в федерацію чи співдружність (над­державні утворення) і делегування наддержавно­му утворенню частини суверенних прав, включа­ючи право приймати обов'язкові для всіх держав закони

Обмеженням свободи дій держави є: юридична заборона застосу­вання сили проти інших держав, за винятком самооборони чи уповнова­ження з боку Ради Безпеки ООН (органу, що несе головну відповідаль­ність за підтримку міжнародного миру і безпеки); юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори..

Суверенітет держав, що стали членами міжнародних організа­цій, добровільно обмежується (делегуються повноваження) в інте­ресах досягнення ними світових економічних і гуманітарних цілей. Так, члени Європейського союзу уклали між собою договір, відпові­дно до якого велика частина їх економічного життя підлягає керівництву Союзу. Окрім того, Європейський союз має власну систему права і свій власний суд, який виходить із принципу — у разі виникнення про­тиріч між законами союзу і законами держави-члена пріоритет належить законам союзу. У Європейському союзі розроблені єдина Конституція і Загальний Цивільний кодекс. Окремі елементи суверенітету переміща­ються у відання таких наддержавних, надурядових і навіть приватних інститутів — Всесвітній банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд. Всесвітня торговельна організація (ВТО) та ін. Незва­жаючи на ці обмеження, члени Європейського союзу залишаються су­веренними державами". Суверенітет не може бути відчужений, пе­редаються повноваження, а не суверенітет. Це пояснюється тим, що суверенітет виступає як елемент правоздатності держави, є передумо­вою повноважень держави. А правоздатність розділити не можна, мож­на тільки розділити права, передати повноваження.

Утвердження в національному і міжнародному праві принципу пова­ги і додержання прав людини з другої половини XX ст. істотно посла­било непорушні позиції суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи держав. У межах, встановлених Статутом ООН, стала застосо­вуватися збройна сила проти держави, що допускає або здійснює Пору­шення прав людини (так звана гуманітарна інтервенція).

 

 

§ 7. Суверенітет народу і його співвідношення з державним суверенітетом Суверенітет народу¹² означає верховенство народу як джерела і но­сія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо чи через представницькі органи брати участь у формуванні політики своєї держави, складу його органів, контролювати діяльність державної вла­ди.

Суверенітет народу, закріплений у конституції (народовладдя), — якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джере­лом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і че­рез органи державної влади і органи місцевого самоврядування».

Основні права народу:

1) бути джерелом і носієм верховної влади в державі;

2) формувати представницькі органи влади;

3) делегувати свої повноваження представницьким органам влади;

4) мати свій статус у державі, що закріплюється в конституції;

5) брати участь у законотворчій діяльності та ін.

Яке співвідношення суверенітету держави і суверенітету на­роду?

Суверенітет держави не обов'язково передбачає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету

" Звідси випливає, що не можна прирівнювати європейське громадянство до наці­онального. Доцільніше говорити про «приналежність до ЄС», а не про європейське громадянство.

Народ — громадяни всіх національностей, що проживають на території даної країни.

народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втра­ту суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним стосовно державного суверенітету, служить його джерелом.

Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народ­ного суверенітету.