Форми державно-правового і державного (політичного) режиму

Представимо існуючі форми державно-правового і державного (по­літичного) режиму на схемі:

Демократичний державно-правовий	Ліберально-демократичний — дотримується гу­маністичних принципів здійснення державної влади в межах права. Консервативно-демократичний — дотримується усталених цінностей управління, що склалися історично. Радикально-демократичний — постійно вводить нові форми здійснення державної влади з метою підвищення її ефективності
Авторитарний державно-правовий	Революційний — змінює напрями суспільно-полі­тичного розвитку. Стабілізаційний — зберігає існуючий суспільно-політичний лад. Модернізаційний — удосконалює існуючий сус­пільно-політичний лад
Тоталітарний державний (політичний) Тоталітарний режим не можна вважати державно-правовим, він є антиправовий, оскільки при ньому попираються права і свободи людини	Расистський — проводить політику обмеження прав і свобод людини за расовою ознакою, під­тримує політику панування однієї расової групи. Фашистський — спирається на необмежену вла­ду на чолі з харизматичним лідером. Військово-диктаторський — спирається на зброй­ні сили, з допомогою яких захоплює владу (нері­дко шляхом державного перевороту). Мусульмансько-фундаменталістський — спира­ється на ісламську релігію, вважає Коран основ­ним законом держави

Демократичний державно-правовий режим — стан державно-правового (політичного) життя суспільства, за якого державна влада здійснюється на основі принципу верховенства права, поділу її на зако­нодавчу, виконавчу, судову та дотримання їх балансу, забезпечуваного системою стримувань і противаг.

Ознаки демократичного режиму: 1) вільна і рівна участь громадян і їх об'єднань в управлінні державою через інститути безпосередньої і представницької демократії; 2) дотримання ідеологічного, політичного і економічного плюралізму, створення умов для легалізованої діяльності опозиційних партій; 3) гарантованість здійснення прав і свобод грома­дянами і соціальними меншостями відповідно до міжнародних станда­ртів прав людини; 4) реальність місцевого самоврядування; 5) реаль­ність справедливого правосуддя; 6) домінування методів переконання, узгодження, компромісу над примусовими методами.

Тоталітарний державний (політичний) режим — стан недемок­ратичної організації державної влади, її крайньої форми, за якої в руках харизматичного лідера (Гітлер, Сталін, Мао Цзедун, Муссоліні та ін.) зосереджується необмежена влада, встановлюється монополія дер­жавної власності, панує єдина ідеологія (ідеократія), обмежуються або порушуються основні права людини, усуваються легальні можливості для вільного волевиявлення населення (немає гласності, переслідується опозиція, здійснюється тотальний контроль над всіма сферами особис­того і громадського життя, встановлюється репресивний примус грома­дян до виконання волі влади).

Ознаки тоталітарного режиму: 1) відсутність реалізації (найчас­тіше й юридичного закріплення) принципу «поділу влади» й зосере­дження влади в руках однієї особи або олігархії (групи осіб), непідконтрольних народу; 2) нетерпимість до політичного інакодумства, його переслідування; 3) єдина ідеологія, відсутність гласності і дія суворої політичної цензури; 4) монополія однієї партії, заборона діяльності опо­зиційних партій та організацій; 5) жорстока централізація влади, зосере­дження її в руках центральних органів держави; 6) панування держав­ної власності; 7) одержавлення громадських організацій, перетворення їх на державних «придатків»; 8) фактична відсутність (при формально­му проголошенні) прав і свобод людини, механізму їх захисту; 9) мі­літаризація суспільного життя.

Приклади тоталітарного режиму: сталінізм в СРСР (1930—1953 рр.), маоїзм у Китаї (1954—1976 рр.), фашизм в Італії (1922—1945 рр.), націонал-соціалізм в Німеччині (1933—1945 рр.).

Авторитарний державно-правовий режим — стан організації дер­жавної влади, за якою влада зосереджується в руках однієї особи або групи осіб, що опирається на військово-каральний апарат, соціальну та популістську ідеологію, обмежує громадянина в політичних правах і надає певну автономію в економічній та інших неполітичних сферах життя. Авторитарний режим не настільки різкий у крайніх виявах, як тоталітарний режим. Він поєднує окремі риси демократичного і тоталі­тарного режимів.

Ознаки авторитарного режиму, що зближують його з демокра­тичним режимом: 1) зберігає автономію особи і суспільства в сфе­рах, що не належать до політики; 2) не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічній основі; 3) допускає економічний, соціальний, культурний, і частково ідеологічний плюралізм; 4) не пору­шує ринкове саморегулювання економікою, не прагне ввести планове управління економікою й установити загальний контроль за населенням; 5) обмежується твердим політичним контролем; може базуватися на праві, моральних засадах.

Ознаки авторитарного режиму, що зближують його з тоталіта­рним режимом: 1) зосередження влади в руках правлячої верхівки, котра здобуває її шляхом нав'язування суспільству своєї волі, а не че­рез вибори; 2) безстроковість влади глави держави і сувора субордина­ція суб'єктів влади; 3) порушення принципу поділу влад, домінування органів виконавчої влади; 4) наявність центру з владними повноважен­нями управління, здійснюваного на підставі власного розуміння, а не закону; 5) централізація влади в одному або двох взаємозалежних ор­ганах, рішення яких вважаються беззаперечними; 6) застосування по-засудових методів примусу; 7) звуження (обмеження) політичних прав і свобод людини; 8) перевага інтересів держави над інтересами особи і суспільства.

Влада при авторитарному режимі займається, у першу чергу, питан­нями власної безпеки, суспільного порядку, оборони і зовнішньої полі­тики, хоч вона може впливати на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм ринкового саморегулювання, проводити досить активну соціальну полі­тику.

Авторитарний режим встановлюється в державах, що: 1) відки­дають демократичні принципи організації і здійснення державної влади; 2) намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади; 3) є демо­кратичними, проте змушені, враховуючи обставини, вводити модель надзвичайного функціонування державної влади.

Приклади авторитарного режиму: Піночета в Чилі (1973—1989 рр.), Ким Ір Сена в Північній Кореї (1950—1980 рр.), Сухарто в Індонезії (1967—1998 рр.) та інші.

 

Розділ IV

ТЕОРІЯ ПРАВА

Глава 11

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

§ 1. Термін «право». Право природне і позитивне. Право соціальне і юридичне (об'єктивне і суб'єктивне)

Термін «право» (лат. jus) має різне тлумачення у народів світу. Про­те його об'єднуючою основою служить те, що всі народи вбачають у ньому справедливість, правду. Протягом сторіч у пошуках змісту права вироблялися різні теорії, елементи яких і дотепер зберегли своє значення. Ряд з них передбачають дуалістичний поділ права. Наведемо парні категорії права, що виробило людство, і які знаходяться в сучас­ному науковому обороті:

1) Природне право і позитивне право.

Позитивне право виходить від держави, виражено в писаних нор­мах, міститься в нормативно-правових документах: законах, актах ви­конавчої влади і місцевого самоврядування, судових і адміністративних прецедентах, нормативно-правових договорах, правових звичаях.

Природне право (лат. jus generis humani) має більш глибокий, ґрунтовний, вихідний для життя людей норматив поведінки, корениться в самій природі людини. Джерело прав людини — вона сама, її потреби й інтереси, її спосіб існування і розвитку. Вона ж виступає їх носієм. З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не державд_Саме природне пра­во є основою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), що існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Позитивне і природне право розглядаються разом, як нерозривні, немислимі одне без одного, оскільки природне право справедливе, але не реалізується само по собі, тоді як позитивне право реалізується, але не обов'язково є справедливим.

2) Соціальне право і юридичне право.

Соціальне право (загальносоціальне, безпосередньосоціальне) ви­пливає безпосередньо із громадського життя і не залежить від держави. Воно існує у вигляді звичаїв, традицій, природних прав, моральних та

інших соціальних норм, правосвідомості (наприклад, право першості Я черзі — це норма, що ввійшла в звичку, норма — звичай, а не право П юридичному значенні слова; право на подяку за безкорисливу допо­могу — це моральна норма).

Юридичне право (спеціально-соціальне) є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави. Це — приписи законів; Принципи і норми ратифікованих міжнародних договорів; судові рішен­ня, що стали прецедентами; санкціоновані правові норми-звичаї та ін. (наприклад,.право вимагати повернення свого майна з незаконного цолодіння — у даному випадку термін «право» є вжитим у юридичному шісті).

3) Юридичне право, у свою чергу, має два значення.

Об'єктивне юридичне право — система діючих у державі право­вих норм і принципів. Вони встановлені (чи визнані) державою як ре­гулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах, тому незалежні від індивідуального інтересу (волі) і свідомості суб'єкта права (окрім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське Життя, вже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього.

Суб'єктивне юридичне право — правові норми і принципи як псині юридично визнані можливості (свободи) суб'єкта права задово­льняти власний інтерес. Немає норми права без суб'єктів, яким вона пдресується. Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливос­тями (правами і свободами) суб'єкт за своїм розсудом може скорис­татися чи не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) і сві­домості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. 1 Іоки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкрет­ної сфери життя і діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скори­статися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податкового права.

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридично правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єк­тивним юридичним правом, держава нібито відкриває доступ до здійс­нення основних, невідчужуваних прав людини, даних їй від народжен­ня, від природи. Тобто юридичне право (об'єктивне і суб'єктивне) має відповідати праву природному, служити інструментом його реалізації.

їх перехід від одного до іншого можна зобразити так:

 

 

 

 

 

природні права людини		норми об'єктивного права		суб'єктивні юридичні права

Природні права людини (її соціальні права) перетворюються на су­б'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, сформульованих і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права.

 

§ 2. Походження права

Право нерозривне пов'язано з формуванням людського суспільства, і тому умови його виникнення є соціальними. У будь-якому історично­му суспільстві для підтримки в" ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Слово «регулювати» означає направляти поведінку людей, їх груп і всього суспільства, вводити їх діяльність у певні межі.

Розрізняють два види соціального регулювання:

індивідуальне — впорядкування поведінки конкретної особи у кон­кретному випадку;

нормативне — впорядкування поведінки людей за допомогою за­гальних правил — зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки.

Соціальне нормативне регулювання в первісному суспільстві вико­нувало дві функції:

1) звільняло людину від постійного страху перед навколишнім сві­том і спрямовувало її діяльність на створення умов для життя;

2) упорядковувало суспільні відносини через встановлення відпові­дних стандартів (правил) поведінки в різних життєвих ситуаціях, орга­нізовувало їх у певний суспільний порядок.

Поява нормативного соціального регулювання у первісному сус­пільстві стала якісним поштовхом до виникнення і розвитку права.

Соціальні норми первісного суспільства виникли спочатку у ви­гляді міфів, ритуалів і обрядів, пізніше — моральних установлень і звичаїв. За допомогою ритуалів і обрядів упорядковувалася зовнішня форма поведінки, завдяки міфам забезпечувався внутрішній зміст: створені божества для поклоніння (духи, боги, герої, предки) наділяли­ся ідеалізованими вчинками, що служили зразками для поведінки. Нездатність пізнати багато явищ природи викликала віру в існування бо­жественних, надприродних явищ; відбувалося виконання релігійних культів; йшло формування релігійних норм, на основі яких стали регу­люватися відносини між людьми. Моральні установлення первісного суспільства були примітивними: вони обмежувалися «добром» лише щодо своїх одноплемінників, вимога не заподіяння «зла» ближньому не поширювалося на представників іншого племені.

Найбільш стабільним нормативним соціальним регулятором відзна­чалися н о р м и - з в и чаї — соціальні норми, що регулюють стійкі суспільні відносини, які ввійшли у звичку і стали правилами поведінки внаслідок багаторазового повторення протягом тривалого часу. Норми-звичаї ґрунтувалися на натурально-природній необхідності, переплітали­ся з міфами і мали значення для всіх випадків життя громади, роду, племені, для регламентації господарського життя і побуту, сімейних та інших взаємин членів роду, первісної моралі (добра і зла), релігійно-ритуальної діяльності. їх можна назвати природним первісним правом: вони служили критерієм «правової» поведінки; були публічною основою вирішення життєвих ситуацій; підтримували і зберігали кровнородинну сім'ю. Це були «мононорми»: 1) норми, не розщеплені за регулятивни­ми особливостями, оскільки в них перепліталися, чітко не проступаю­чи, міфи, норми моралі, релігійні норми, правові засади. Наприклад, «не убий», «не укради» — одночасно і правові, і релігійні, і моральні нор­ми; 2) норми, які не давали переваг одному члену роду перед іншим, закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, оборони від ворожих племен. Основним принципом соціального регулювання був принцип талону (рівним за рівне — око за око, зуб за зуб); 3) норми, у яких переважало «т а б у» — обов'язкова і незаперечна заборона, недодер­жання якої каралось надприродними силами (заборона під страхом най­тяжчих покарань кровнородинних шлюбів — інцест; заборона убивати своїх рідних). Порушення табу спричиняло вигнання винного з роду (остракізм), що було рівноці_нно смерті. Щодо дозволів (прав) і позити­вних зобов'язань (обов'язків), то вони не були,розділені; правачленів роду становили зворотний бік обов'язків, оскільки первісний індивід не мав окремого усвідомленого особистого інтересу, який би відрізнявся під інтересу роду. Адже людина усвідомлює інтереси, а не права.

Лише з розкладом первісного ладу, з появою соціальної неоднорі­дності усе більш самостійного значення набувають відділені один від одного дозволи (права) і позитивні зобов'язання (обов'язки). Пози­тивні зобов'язання мали на меті організувати необхідну поведінку при готуванні їжі, будівництві житла, розпалюванні багаття, виготовленні знарядь та ін. Дозволи (суб'єктивні права), як можливості відносно самостійної діяльності, формувалися у випадках визначення видів тва­рин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобо­в'язання), що стали звичайними засобами регулювання первіснооб­щинного життя, послужили джерелами формування права. Широкого поширення набули.також договірні відносини в усній формі, так зване «примирливе право» родового ладу.

Тлумачами норм-звичаїв," а пізніше заборон, дозволів, позитивних зобов'язань виступали наймудріші члени роду, старійшини, вожді (у про­цесі примирення сторін). Цих неписаних правил поведінки дотримува­лися добровільно, їх виконання забезпечувалося в основному силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. При необхідності до їх порушників застосовувався при­мус, що виходив від роду чи племені (страта, вигнання з роду і пле­мені, позбавлення вогню, води та ін.). У якості особливих процесуаль­них форм розгляду спорів використовувалися різні двобої; формою інституту доказів був «суд божий» (ордалія) — випробування вогнем, розжареним залізом, водою, отрутою тощо. Той, хто витримав такий іспит, доводив за допомогою божественної сили, яка нібито стояла на його стороні, що він є правий, а його твердження про факти є вірні. Особиста образа нерідко відшкодовувалася застосуванням кровної помсти скривдженого до кривдника, його рідних чи членів роду. Реа­кція роду на порушення його звичаїв (а не кровна помста) послужила прообразом юридичної відповідальності, що вже складалася в дер­жаві.

Перехід від норм-звичаїв до системи норм, що спираються на зви­чай, тобто до розряду «звичаєвого права» (його синонімом є «архаїчне право»³), відбувався завдяки охороні з боку старійшин, вої­нів, жреців, що виділилися з числа членів роду (племені) як своєрідні органи управління.

Етапами розвитку права, його історичними типами, можна назвати такі: архаїчне право, станове (феодальне) право, формальне (буржуазне, соціалістичне) право, соціальне (сучасне) право.

 

 

§ 3. Загальні закономірності виникнення права

Закономірності виникнення права — об'єктивно існуючі повто­рювані істотні зв'язки буття і свідомості, що визначають хід становлен­ня права через глибинні процеси правової комунікації (взаємин) суспі­льства і людини.

Закономірності загального, глобального масштабу формування права як елемента нормативного соціального регулювання в пе­ріод розвитку первіснообщинного ладу:

• поява норм-звичаїв (мононорм) як нормативного соціального ре­гулятора з метою примирення конфліктуючих сторін — внутрішньородових і міжродових;

• «розщеплення» мононорм на заборони, дозволи та зобов'язання як мінімальні соціальні засоби, призначені для досягнення суспільних і особистих цілей;

• перетворення заборон, що займають найбільшу питому вагу серед засобів соціального регулювання, у норми з консервативним змістом, спрямовані на охорону сформованих порядків ] відносин, фіксування привілеїв;

• підвищення питомої ваги позитивних зобов 'язань, формування їх імперативного характеру, становлення їх як носіїв владних повелінь;

• оформлення самостійного значення дозволів — провісників су­б'єктивних прав, їх поступове зростання з розвитком товарно-грошо­вих відносин, появою приватної власності, набуттям людиною статусу автономної особистості;

• втілення дозволів і зобов 'язань у договірних відносинах, сторона­ми в яких виступають спочатку сім'ї, племена, а потім індивіди;

• диференціація дозволів на владно-імперативні (першооснова публічного права), коли держава і її органи стають носіями владних функцій, і автономні, коли автономна особа набуває міру соціальної свободи (першооснова приватного права);

• зростання вимог до забезпечення реалізації автономних дозволів, гарантій і форм їх захисту, необхідності закріплення і забезпечення сво­боди власності, що дало можливість приватному праву набути високого статусу з самого початку державності;

• набуття нормативними регуляторами суспільних відносин харак­теру писаного права: своєрідна правова матерія набула конкретної форми.

Процес виникнення права і держави відбувався при їх взаєм­ному впливі один на одного і був викликаний такими причинами-закономірного характеру:

(1) якісною реорганізацією виробництва і соціально-духовного життя суспільства — ускладненням економічних відносин, чому сприяла наяв­ність приватної власності; розподілом праці; розвитком товарного виро­бництва і обігу; усвідомленням необхідності закріплення економічного* статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих, економічних зв'язків, умов для економічної самостійності;

(2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин з дома­ганням автономності власного існування (соціальної свободи). Не мо­жна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) щ окремих суб'єктів, де індивід як біолого-психологічна істота не відокрем­лена як соціальна особистість, котра усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства;

(3) формуванням держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, здатний виконати завдання забезпечення функ­ціонування суспільства як цілісного організму більш високого порядку, ніж первісне суспільство:

а) обмежити конфлікти між родами і запобігти кровній помсті, що носила винищувальний характер, шляхом договорів примирення, які укладалися спочатку за допомогою народних зборів, жреців, старій­шин (договірне право);

б) підтримувати в суспільстві порядок і стабільність в умовах поглиблення і загострення соціальних протиріч і конфліктів;

в) закріпити і забезпечувати індивідуальну свободу автономної осо­би, ґрунтуючись на розрізненні прав і обов'язків у результаті усвідом­лення того, що свобода поведінки особи повинна бути обмежена в інте­ресах іншої особи чи суспільства;

г) закріпити організацію і забезпечити функціонування інституту публічної влади, що здобуває якості політичного панування або дер­жавної влади, здатної встановлювати юридичні норми і проводити їх у життя.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу — нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе право, що формувалося: правова нормативність стала одним з елемен­тів загальної нормативності, властивої суспільству як соціальній системі. Визначальною рисою права стала державна примусовість.

Закономірності виникнення права визначили шляхи його форму­вання: санкціонування державою звичаїв; створення правових норм судовими органами (судові прецеденти), встановлення норм права дер­жавою у вигляді нормативно-правових акти, та ін..

 

 

§ 4. Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному суспільстві

 

Норми-звичаї первісного суспільства	Норми права в державі
За способомвиникнення:
— виникають поступово в процесі спільного життя людей внаслідок багаторазового повторення	— формуються в суспільстві, орга­нізованому в державу, формулю­ються (установлюються, деталізу­ються, санкціонуються) державою
За вольовою спрямованістю норм
— виражають волю (інтерес) роду або племені	— виражають волю (інтерес) соці­альної групи (класу, стану, касти), що знаходиться при владі
За формою зовнішнього вираження
— існують в усній, неписаній формі у свідомості людей, передаються з покоління в покоління	_зовнішнє виражені в письмових правових документах різноманіт­них форм: нормативних актах, нор­мативних договорах, судових пре­цедентах та ін.
За часом вступу в силу:
— виникають і відмирають посту­пово,	набирають сили чи припиняють дію офіційним шляхом, у суворо встановленому порядку (норматив­но-правові акти), а також у резуль­таті особистого або суспільного во­левиявлення (індивідуальні і корпо­ративні договори та ін.)
За засобами регулювання
— не знають поділу на права і обов'язки; використовують заборо­ни (табу), зобов'язання і загальні дозволи як засоби соціального регулювання	— передбачають поділ на суб’єктивні права і юридичні обов'язки; установлюють правові загальні до­зволи, зобов'язання і заборони як засоби правового регулювання 1
За способом забезпечення виконання:
— здійснюються в силу звички, традицій, внутрішнього переконання забезпечуються суспільною дум кою; у разі їх порушення примусу виходить від роду (вигнання з громади, тілесні покарання, страта)	__забезпечуються всіма заходами і суспільного і державного впливу, - аж до державного примусу

 

 

Етнокультурний зміст права

Право розвивається разом із суспільством і є феноменом культури, що втілює у своєму змісті культурно-етнічні особливості правового життя суспільства. Зрозуміти право кожного народу (китайське, японське, мусульманське, німецьке, англійське, українське та ін.) неможливо поза його культурно-історичним розвитком. Оскільки право формується неї державою, а суспільством, етнічні особливості народу, що складає державу, знаходять відбиття в праві. Можна сказати, що право має ет­нокультурний зміст. Етнокультурний зміст права залежить від етнокуль-' турного простору, часу його осмислення і рівня правосвідомості'осібі які його створюють і трактують (інтерпретують). '

Кожна етнічна група⁴ має свою історію зародження, взаємодії, транс­формації, мутації і виникнення нових модифікацій. Люди усвідомлюють свою приналежність до певної етнічної групи або культури саме в силу відмінностей від інших груп чи культур⁵. В основі етнічної ідентичності знаходиться загальне походження, мова, традиції, психологія, наступність (своєрідний голос «крові»). Вони служать відправними засадами за­гальної культури етносу, переломленої в праві через правове почуття. Правове почуття (галузь правової психології) не несе в собі негативного заряду, воно спрямовано на комунікацію і толерантність, коли правота (справедливість) однієї людини поєднується з правотою (справедливістю) іншої щодо конкретних інтересів і виникає почуття загальності інтересів: Правове почуття, що базується на комунікативних здібностях людини як виразника культури етносу, створює умови для узагальнення конкретних випадків, підведення їх під загальне правило, тобто сприяє формуванню права, закладаючи в нього етнокультурний зміст. За допомогою правово­го інтелекту (галузь правової ідеології) відбувається усвідомлене офор­млення і систематизація правових норм, що адекватно відображають рі­вень правової культури і самосвідомості етносу, оскільки не відповідні йому правові норми ризикують залишитися нереалізованими. У змісті правових норм можуть відображатися уявлення про соціальну справед­ливість, бажання наслідувати релігійні, моральні, ідеологічні та інші цін­ності, ідеали, переконання, ті чи інші наукові теорії, вчення.

Етнічні групи — історично стійкі групи людей, що усвідомлюють свою ідентич­ність, — племена, народності, нації. В етнографічному змісті цей термін близький поняттю «народ». Іноді ним позначаються кілька народів (етнолінгвістичні групи, на­приклад росіяни, українці, поляки та ін., — слов'янська етнічна група), а також відосо­блені групи усередині народу.

Існування різних етнічних груп — одна з проблем сучасних національних держав, що засновують свою легітимність на ідеї єдиної держави для єдиної групи людей (нації) із загальною культурою.

Етнокультурний зміст права є породженням правового менталітету народу, його правової свідомості і правового мислення (правового почуття, правового інтелекту). Він концентрується в правових традиціях, формалізується в джерелах (формах) права, служить знаковим елемен­том типізації (об'єднання в сім'ї) правових систем світу.

Правовий менталітет тієї чи іншої етнокультурної спільноти (пра­вовий менталітет — це форма типізації юридично значимої поведінки, правових суджень і системи правових категорій, що істо­рично склалася) зацікавлений у тому, щоб одержати своє вираження в праві. А право, щоб бути затребуваним, має потребу у втіленні право­вого менталітету народу. Таким чином, саме правовий менталітет поро­джує самобутнє право, праворозуміння, етнокультурний зміст права.

Правовий менталітет того чи іншого суспільства не може бути від­сталим чи нерозвинутим. Його неможливо раціонально проектувати як і залежний від нього етнокультурний зміст права.

Своєрідність українського правового менталітету, втіленого в його праві, полягає в тому, що він ґрунтується як на духовних засадах схід­ноєвропейської цивілізації, так і на опосередкованій рецепції давньорим­ського права, його ідей, принципів та інститутів. З погляду генезису і змісту українське право — явище синтетичне, багатомірне в змісті від­битих у ньому реальностей. Проте сьогодні можна констатувати, що правова система сучасної України в основному є структурно впоря­дкованою за допомогою джерел (форм) права та інших юридичних за­собів, найбільш характерних для східноєвропейської групи континен­тально-європейського права, які забезпечують досягнення належного правопорядку як умови вільної і стійкої взаємодії суб'єктів національ­ного права. Необхідному стану рівноваги в суспільстві сприяє механізм самоорганізації, що виявляє себе у позадержавних структурах (місцеве самоврядування, громадські організації, приватні корпорації та ін.).

В Україні, як і в більшості країн світу (незалежно від форми держа­вного устрою), локально проживають чимало відособлених етнічних спільнот (не українців), що складають меншість і вважають себе корін­ним населенням країни, наприклад, татарське населення Криму, а також поляки, німці, греки та інші. Завдяки реалізації права на культурну ав­тономію вони зберігають свої національні традиції, особливості свого правового менталітету в постійно оновлюваному вигляді і претендують на його загальне нормативно-правове офіційне визнання. Україна, як і інші держави, окрім інших проблем, повинна вирішувати проблеми етнокультурного розвитку «своїх» етнічних (національних) меншин. Історична пам'ять України, етнічна спільність якої перебувала в складі

різних держав і випробовувала зневажливе відношення до її культури з їх боку, активізує її увагу до культури етнічних меншин. Актуальною в Україні є інституціоналізація етнокультурного правового плюралізму, пропаганда за допомогою права досягнень етнічних груп, стимулювання їх діяльності у співдружності на благо своїх народів, кожної сім'ї, держави. Сьогодні нормативно-правові акти мають потребу в обов'язково­му проведенні етнологічної експертизи на предмет відповідності право­вих приписів конфесіональним цінностям народів, що проживають у нашій країні.

Не менш актуальним є зміцнення загального правового простору України зусиллями не лише українців за походженням, а й усіх етнічних груп, підвищення їх відповідальності за збереження цілісності держави і формування ефективної правової системи. Такі зустрічні зусилля ба­гатонаціонального народу і держави, врахування на державному рівні інтересів кожної етнічної групи дозволяє виключити етнічні конфлікти, у центрі яких стоять проблеми мови й освіти (наприклад, баски в Іспанії, таміли в Шрі-Ланці), або політичні проблеми, що посилені пам'яттю про несправедливе виселення їх з власних земель за часи радянського то­талітарного режиму (чеченці в РФ).

Право як феномен культури має втілювати у своєму змісті національ­но-культурні особливості правового життя в межах того чи іншого сус­пільства. Можна декларувати тезу про наявність загальної універсальної правової культури, про загальнолюдські цінності, але не можна забува­ти, що вони — плід розвитку правових культур тієї чи іншої етнічної спільноти, і лише завдяки її досягненням вони стали загальнолюдськи­ми. Навіть ставши такими, вони сприймаються в контексті правової культури етнічної спільноти, що збагачує загальнолюдську культуру в змістовних різних вимірах.

Етнокультурний зміст права повинен стати основою вивчення етно­логії права як методологічного напрямку і галузі наукового знання про право. Найважливішим напрямком етнології права є розробка інтегра­льної правової ідеології і національної правової політики. Основна мета такої розробки полягає як у збереженні територіальної єдності держави, так і у встановленні правопорядку, толерантності і компромісу в сус­пільстві.

 

§ 6. Основні юридичні джерела формування права і у різних народів світу

Право формується двома шляхами:

1) на базі соціальних норм, що виходять від суспільства (об­щин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань та світських самоврядних організацій тощо), внаслідок розвитку фак­тичних відносин, які відповідають соціально-економічному розвитку суспільства. Це рівень безпосередньої соціальної саморегуляції;

2) на базі правових норм, що виходять від держави, внаслідок визнання і подальшого поглибленого розвитку (уточнення, доповнення, деталізації) норм, сформованих у суспільстві. Оформляючи систему правил поведінки, що склалися в суспільстві у формі нормативно-пра­вових актів, нормативно-правових договорів, правових звичаїв, держа­на тим самим створює умови для власної стабілізації й одночасно для подальшого удосконалення права. Держава бере участь не лише в тво­ренні права, але й виступає гарантом його забезпечення. Це рівень юри­дичного управління.

Спочатку право утворювалося однаково у всіх народів світу шляхом переростання соціальних звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки, офіційно визнавалися та охоронялися органами управління, що виділилися із суспільства. Сукупність таких накопичених норм, заснованих на звичаях, одержала назву звичаєвого права. Правові звичаї могли регулювати майнові, владні, виробничі, розподільні та інші соціальні відносини. Активне формування звичаєво­го права припадає на період розкладання родового ладу, коли супере­чності, що виникли у суспільстві, викликали фіксацію сформованих відносин різними нормативними установленнями.

Перетворення норм-звичаїв у норми права відбувалося у формах: 1) мовчазної згоди держави; 2) розгляду справ у судах на їх основі; 3) офіційного закріплення державою в законах. Перші писемні пам'ятки права стародавності (Закони Ману, Закони XII таблиць, Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічеська правда», «Руська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецеде­нтів і прямих законодавчих положень.

У різних народів світу визначилися свої шляхи формування права, виділилися провідні форми соціально-юридичного змісту, що прийшли на зміну нормі-звичаю первісного ладу.