Співвідношення права і держави

У літературі визначилися три точки зору щодо співвідношення права і держави. Одна з них — етатистська (державницька) — ставить дер­жаву вище права, розглядає право як елемент політики держави. Така позиція, як правило, притаманна тоталітарним державам і позитивістсь­кому (а також його різновиду — марксистсько-ленінському) мисленню. Інша точка зору — ліберальна — віддає пріоритет праву перед держа­вою, ґрунтується на прогресивних елементах природно-правової теорії, сприймає світові стандарти прав людини. Безумовно, ліберальна точка зору ближче до інтересів людини, проте і вона, як і етатистська, не за­слуговує бути цілком сприйнятою, оскільки протиставлення права і дер­жави одне одному є неприйнятним. Між ними існує особливе співвідношення, при якому применшення ролі одного спричиняє послаблення ролі іншого. Зв'язок між ними настільки складний, що їх співвідно­шення можна розглядати лише під кутом зору єдності і взаємодії. Тому СЛІД віддати перевагу третій точці зору — інтегральній (прагматичній). Вона полягає в тому, що, з одного боку, держава відіграє особливу роль у формулюванні права і забезпеченні правопорядку в суспільстві, а, 1 іншої, право пов'язує державну владу, зобов'язує її дотримуватися правових приписів у всіх сферах діяльності, тобто вона орієнтує на формування правової держави.

Право і держава кожного народу мають єдину соціально-економічну основу, у них однаково відбиваються менталітет народу, його культура, свідомість. Держава впливає на право, а право впливає на державу.

У нормах права держава одержує своє юридичне оформлення:

1. Внутрішнє. Вся побудова держави, порядок формування органів держави, їх компетенція, відносини один з одним і з органами місцевого самоврядування, діяльність по вирішенню державних завдань і вико­нанню фундаментальних функцій регламентуються правовими нормами. У цьому відношенні велику роль відіграють конституції, що закріплю­ють структуру держави, систему її органів, їх завдання, компетенцію, форми діяльності. Правовими нормами визначаються межі втручання держави в «життя» громадянського суспільства та особи, вноситься міра у здійснення державної влади і управління.

2. Зовнішнє. Право допомагає державі в її спілкуванні з іншими країнами, зі світовим співтовариством у цілому. Міжнародні договори, що укладаються державами одна з одною, сприяють мирному життю на планеті.

Завдяки державі норми права одержують юридичне закріплення і забезпечення (реалізацію, охорону, захист):

1. Держава в особі правотворчих органів обробляє (деталізує) нор­ми права, що сформувалися в суспільстві, формулює в нормативно-правових актах, систематизує, надає їм потрібної форми (закон, указ, постанова), визначає їх юридичну чинність.

2. Держава не лише юридично оформляє потреби й інтереси людини, але безпосередньо «творить» право. її закони і підзаконні акти служать джерелом (формою) права.

3. Державні органи (судові, правоохоронні, контрольні та інші) залу­чені до правореалізаційної діяльності: правозастосовними органами норми права виконуються, а правоохоронними органами охороняються від порушень. Лише держава може застосувати примус при відхиленні від норм права.

 

 

Тісний взаємозв 'язок права і держави не виключає їх розходжень за структурою, способами функціонування:

Держава	Право
Держава — політико-територіальна організація	Право — нормативна система
Держава — основа політичної сис­теми суспільства	Право — основа правової системи суспільства
Держава — сфера сущого	Право — сфера належного
Держава в особі правотворчих ор­ганів надає праву формальної ви­значеності і загальнообов'язковості	Право формується в суспільстві: природне право, ідеї свободи і справедливості зумовлюються не державою і не нею даруються
Здатність творити юридичне право не розподілена рівномірно по всьо­му державному апарату: одні орга­ни приймають лише закони, інші — підзаконні нормативні акти	Право впливає на державний орга­нізм у цілому, «укладає» діяльність держави в правові межі на випадок можливої сваволі з її боку
Держава реалізує та охороняє ви­моги права різними методами	Право визначає компетенцію дер­жавних органів, установлює норма­тиви їх діяльності
При необхідності держава охороняє право своєю примусовою силою. При цьому сама держава, її органи і посадові особи повинні суворо до­тримувати і виконувати норми пра­ва	За допомогою права встановлюєть­ся вид і примусовий захід у випад­ках порушення права. При цьому правом стимулюється соціально-ак­тивна поведінка державних служ­бовців
Механізм держави складають дер­жавні органи, підприємства, органі­зації, установи, ефективність функ­ціонування яких визначається про­фесіоналізмом трудових колективів	Систему права складають норми, об'єднані в правові інститути, під-галузі, галузі, стан яких визначає ефективність нормативної основи механізму правового регулювання
Державні органи і посадові особи розрізняються за їх місцем в дер­жавній ієрархії, за рангом (чином), за компетенцією	Норми права класифікуються за сфе­рами регульованих відносин (галузі права), за ступенем абстрактності, за юридичною силою (остання зале­жить від ієрархії державних органів)
Посадові особи та інші державні службовці, спостерігаючи життя в його різноманітних виявах, при їх оцінці керуються різними мірку­ваннями: відомчими, партійними, етнічними, особистими	Норми права є абстрактними та уні­версальними, узагальнюють типові сторони й особливості регульова­них відносин, являють собою моде­лі суспільних відносин

Посадові особи та інші державні службовці не завжди є безсторонні­ми, нерідко дають довільні команди і накази

Норми права є неупередженими ар­бітрами, байдужими до майбутніх конфліктів

Як право не може обійтися без підтримки держави, так і держава має постійну потребу в праві. От чому не можна пізнати право і державу, якщо досліджувати їх ізольовано або протиставляти одне одному.

Проте ступінь присутності держави в праві, як і права в державі, може бути різною. У правовій державі право відіграє пріоритетну роль; захищає особу і суспільство від сваволі держави; підкоряє собі полі­тичну владу; приписи правових норм, що формулюються державою, пов'язані з принципами права (верховенство права та ін.). Інша карти­на — в тоталітарній державі, де панує сваволя держави, зневажається право.

§ 15. Співвідношення права і закону. Правовий закон

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності юридич­них законів. Коли закони мають соціальну цінність? Тоді, коли вони відповідають праву, адже закони можуть бути двох видів: правові і неправові. Ще Тарас Шевченко мріяв про «праведний закон» в Україні, тобто про правовий, справедливий закон, підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків і для пригноблених народів, що входили до її складу. Відповідно до Вольтера, неправовий закон не повинен виконуватися.

Правовий закон — законодавчий акт, що побудовані на основі прин­ципу верховенства права і має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток громадянського суспільства, демократичної соціальної право­вої держави. Інакше кажучи, правовий закон — це право, що одержа­ло офіційну форму вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набу­лолегалізованої, законної сили.

Загальносоціальні ознаки правового закону:

1) втілює справедливість, розуміння якої властиве даному суспільс­тву (поняття справедливості історичне);

2) є формалізованою мірою свободи, що сформувалася в суспіль­стві, тобто служить формою закріплення права;

3) виражає потреби, інтереси, солідарну волю народу;

4) проголошує і забезпечує права і свободи, честь і гідність людини і громадянина;

5) не суперечить нормам конституції;

6) не суперечить міжнародним актам про права людини, враховує рішення Європейського суду з прав людини;

7) є нормативною основою правозаконності і правопорядку в сус­пільстві;

8) стимулює розвиток правосвідомості і культури суспільства, тобто має високий рівень впливу на суспільство.

Оцінка закону як правового і відношення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільст­во, такі і його уявлення про право і справедливість. Народ, що має низьку правову культуру, може запропонувати (підтримати) і неправо-вий закон. Раніш, ніж народ усвідомлює необхідність правового закону, його виникнення може стимулювати правова доктрина, наукова думка в правотворчості. Тому однієї ознаки правового закону, як виразу інте­ресів народу, недостатньо. Принциповою ознакою закону є його відпові­дність справедливості, гуманістичним ідеям, закріплення в ньому права, що сформувалося в суспільстві як справедлива і рівна міра свободи. Ціннісним виміром закону виступає втілене в ньому право.

Той самий закон може бути правовим і неправовим на різних етапах розвитку суспільства. У наші дні неправовим є закон, що не відображає природних прав людини, які дані їй від народження; не відповідає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; прийнятий нелегітимним органом держави або прийнятий з порушенням законода­вчої процедури та ін.

Загальним правилом є таке: будь-який закон — правовий чи неправовий належним чином прийнятий, підлягає виконанню, поки він не відмінений. У країнах з тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів було і існує чимало. Прикладом є фашистська Німе­ччина, у якій на основі законів (Закон «Про захист німецької крові і ні­мецької честі» від 15.09.1935 р.) переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни (відбувався 20.11.1945—01.10.1946 р.) винні відповідали за злодіяння відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнарод­ного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності, оскільки як офіцери фашистської армії виконували «накази» і закони своєї держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували свавілля». Обвинувачі (одним із них був про­курор Української PCP Р. А. Руденко) не заперечували того, що під­судні не порушували юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, оскільки суперечили природ­ним правам людини (народів, людства) насамперед правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного трибуналу посадове положення підсудних, так само як і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не звільняє від відпові­дальності, коли йдеться про злочини проти людства.

Чимало прикладів можна навести з історії законодавства СРСР, зо­крема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних коде­ксів союзних республік» від 01.12.1934 р. були внесені зміни до чин­них кримінально-процесуальних кодексів союзних республік про роз­слідування та розгляд справ про терористичні організації і терористичні акти проти представників радянської влади. Ці зміни позбавляли обви­нувачуваних права на захист, на касаційне оскарження вироків, на по­дачу прохань про помилування. Слідство було обмежено десятьма дня­ми, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.

У демократичних правових державах, де предметним критерієм, пра­вового характеру закону є невідчужувані права людини, неправовий закон підлягає обструкції, тобто не виконується, і замість нього застосо­вуються права людини як безпосередньо діюче право. У такому випад­ку відбувається реалізація принципу верховенства права.

Розходження правових і неправових законів має практичний резуль­тат — створення механізму контролю за змістом законів, за їх відпові­дністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинених демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конститу­ційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний Суд, кот­рий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України. Про­відний принцип конституційного контролю виражається в такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права лю­дини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Вищою точкою відліку для оцінки від­повідності закону праву апріорно визнається Конституція, але не як за­кон вищої юридичної сили, а як форма буття права. Вважається, що Конституція може сприйматися, схвалюватися народом у разі визнання закріплених у ній норм як правових, що вона — основний правовий закон. Легітимація Конституції, тобто визнання і підтримка народом, служить тим критерієм, що свідчить про її наближення до ідеалу на даному етапі розвитку суспільства. Тому всі інші закони можуть бути перевірені на неуперечливість Конституції, або, що те ж саме, на відпо­відність праву. Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Проте у демократичних державах XXI ст. діють такі правила:

Якщо закон суперечить конституції, він вважається неправовим і скасовується. У питаннях про права людини такою точкою відліку визнаються міжнародні принципи і норми про права людини, рішення Європейського суду з прав людини.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним', протиставляти їх одне одному, вважати, що правові норми не можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою правових формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Основне своє вираження право одер­жує у формах: нормативно-правовий акт, правовий прецедент, нормати­вно-правовий договір та інших; основною з цих форм є закон.

Співвідношення права і закону полягає в такому:

1) лише праву має надаватися законна сила, оскільки закон може^: бути правовим явищем лише як форма виразу права;

2) закон має бути завжди правовим, щоб бути обов'язковим -т-: «дух закону» і «буква закону» не повинні мати розбіжностей.

Мета правового закону — відбити об'єктивність права в суб'єктив­ній формі, адекватній потребам і інтересам (свободи) народу.