Дати оцінку діяльності основних політичних формувань у західноукраїнських землях у 1920-1930-х роках.

Виразниками інтересів різних верств населення на західноукраїнських землях були політичні партії. Найбільш добре організовані і багаточисельні партії діяли у 1920-30-х роках у Східній Галичині (понад 20 українських партій – на сер. 20-х рр.). Найбільшим авторитетом користувалися:

Укр. народно-демократичне об’єднання (УНДО, 1925 р., ліберальна партія, її мета – конституційна демократія та незалежність України, лідер – Д.Левицький, а з 1935 р. – Василь Мудрий),

УСРП (Укр. соціал-радикальна партія, 1926 р., соціалістична партія, лідер Лев Бачинський, з 1931 р. – Іван Макух. У 1931 р. радикали вступили до ІІ Соціалістичного Інтернаціоналу. Вони були в опозиції до націонал-демократів, мали власний клуб у сеймі, власні молодіжну і жіночу організації),

західноукраїнські комуністи.

УНДО не стало новою політичною силою, мало ту саму програму й тих же лідерів, що й до війни, але не мало фіксованого членства і членських обов’язків, хоча партійна дисципліна існувала. У 1928 р. УНДО взяло участь у виборах, провело 23 депутати до сейму (нижчої палати) і 8 – до сенату (вищої палати). УНДО діяло лише в Галичині. Найбільшою заслугою центристських партій був розвиток мережі українських громадських організацій. Під впливом УНДО перебували “Просвіта” (у 1925 р. налічувала 11 тис. чол. та підтримувало діяльність хат-читалень або ще 121 тис. чол.), товариство “Рідна школа” (розбудовувало мережу приватних українських шкіл (у 1926 – 1927 рр. вона нараховувала 23 початкових і 10 середніх шкіл), “Союз українок”. Великий успіхів досяг кооперативний рух, який у 1937 р. об’єднував 3,5 тис. кооперативів з загальною кількістю 660 тис. чол. Найбільші з них – “Маслосоюз” (експортував масло й інші продукти по всій Європі), “Центробанк”, “Народна торгівля” – мали свої організації по всій Галичині. Завдяки їх діяльності економічний стан українського селянства у 30-х роках став повільно покращуватися (роботу в них знаходив кожний сьомий – восьмий інтелігент).

Комуністи отримали підтримку західноукраїнського населення, яке виступало проти Версальської системи, а комуністи – за світову революцію. Різні течії, з 1923 р. зветься КПЗУ, має автономний статус у складі польської компартії. Лідери – Й.Крілик, Р.Кузьма. Програма – проти соціальних та національних утисків, за об’єднання Західної України з Радянською Україною. Мала авторитет у період “українізації” в УРСР, з 1933 р. її авторитет падає. У 1938 р. Комінтерн розпустив Компартію Польщі та КПЗУ.

Безперспективність спроб парламентським шляхом захистити право українців на самовизначення, крах комуністичних ілюзій підштовхнули частину західних українців до створення націоналістичних організацій (1921 р., Українська військова організація (військ.-патріотична організація на чолі з Є.Коновальцем; за незалежну Україну і звільнення українських земель воєнними засобами).

У 1929 р. на базі УВО утворилася Організація Українських Націоналістів (ОУН). Очолив її Є.Коновалець, основним ідеологом довгий час був Д.Донцов (теоретик українського інтегрального націоналізму), який проголошував націю абсолютною цінністю, а незалежну Україну – найвищою ціллю, для досягнення якої допустимі любі засоби (“українці для України”). Невід’ємною частиною ідеології Д.Донцова було поняття “творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил” – група людей мала сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі і мобілізувати народ для боротьби за цю ідею. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник з необмеженою владою (ідеологія Донцова була близькою до фашистської – вихваляла “сильну людину”, “ініціативну меншість”, “вождівський принцип”. Донцов у молоді роки пройшов добру школу соціалістичного руху, а джерелом натхнення слугували теорії Ф.Ніцше, О.Шпенглера, Жоржа Сореля та ін.).

Ідеї Донцова отримали широкий відгук у суспільстві і, особливо серед молоді. Основним постачальником революційних кадрів були університети: на початку 30-х років провід націоналістичного руху складався майже виключно із студентства. Його центром у Львові служив студентський гуртожиток, який утримувався на гроші легальних українських громадських організацій – так званий Академічний дім.

Програмною метою ОУН було створення самостійної української держави, вигнання польських і радянських (СРСР) окупантів. Тактика – терористичні акти проти польських чиновників та політичних діячів разом з діями польської влади мали довести український народ до стану постійного революційного кипіння. У слушний момент народ мав взятися за зброю. Своїми діями націоналістичні організації призвели до посилення терору (влітку – восени 1930 р. ОУН провела масові підпали фільварків польських землевласників у Галичині, а польська поліція і військо у відповідь провели “пацифікацію”, 15 червня 1934 р. – вбито міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, а 18 липня було створено концтабір для політв’язнів, 14 вересня 1934 р. Польща денонсувала закон про захист національних меншин). Після вбивства Пєрацького поліція заарештувала все середовище Академічного дому (зрадництво, за винятком С.Бандери та ін., їх засудили у Варшаві у листопаді 1935 – січні 1936 р. до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення).

У 1938 р. після вбивства Є.Коновальця ОУН очолив А.Мельник, прихильник поміркованих інтегральних націоналістів, пріоритетним союзником вважав Німеччину. Прихильником західних держав та радикальних методів боротьби (створення підпільної армії) був представник молодшого покоління С.Бандера. У 1940 р. в ОУН відбувся остаточний розкол на ОУН (м) і ОУН (б): у Кракові створено ОУН(б). У квітні 1941 р. у Кракові бандерівці провели ІІ Великий збір ОУН, на якому С.Бандеру було проголошено провідником, а А.Мельника виключено з ОУН. Отже, з’явилися дві організації. Водночас бандерівський збір відбувався під гаслом підготовки до захоплення влади в Україні у разі німецького нападу на СРСР.

У Румунії політичні партії найбільш активні були у Буковині – 3 основні політичні формування:

- Комуністична партія Буковини (1918 р., з 1926 – складова КП Румунії) – за возз’єднання з Радянською Україною;

- Українська національна партія (1927-1938 рр., В.Залозецький) – за компроміс з існуючим режимом, здобула кілька місць у румунському парламенті;

- “революційний” або націоналістичний табір сформувався у середині 30-х років (молодь, студентство, селяни).

У Закарпатті у 30-х роках існувало майже 30 політичних партій. Тут діли групи: русофілів (або «москвофілів»), що вважали закарпатських українців частиною російського народу та вимагали приєднання краю до Росії (пізніше більшість з них змінили політичну орієнтацію на Угорщину); прихильники «русинської» орієнтації, які вважали, що населення краю є самобутнім слов’янським народом (русинами), відмінним від українців, мадьярофіли, які вважали, що закарпатці – це слов’янізовані угорці. Поступово набирала силу і впливу в краї українофільська течія, яку очолювали лідери християнсько-народної партії Августин Волошин та брати Михайло і Юрій Брайщаки. Їх позиції підтримували товариство «Просвіта», молодіжна організація «Пласт» та інші культурно-просвітницькі об’єднання.

Отже, населення західноукраїнських земель, розділених між Польщею, Румунією і Чехословаччиною, вело наполегливу боротьбу за свої економічні і політичні права.

 

50. Проаналізувати сутність “українського питання” у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин зазнає складних випробувань і фактично її роздирає низка суперечностей між великими державами. Основні напрямки міжнародної політики стали визначати два блоки провідних країн: США, Великобританія, Франція, з одного боку, та Німеччина, Італія, Японія (1936-1937 р. – Антикомінтернівський пакт), з другого. У таких умовах одне з важливих місць у світовій дипломатії посідає українське питання.

Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни визначилися три групи країн, зацікавлені у вирішенні українського питання:

1) СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі, їх мета – утримати вже підвладні землі і приєднати нові;

2) Англія, Франція і частково США (творці Версальсько-Вашингтонської системи) – задовольняли свої геополітичні інтереси;

3) Німеччина (претендувала на нові землі) та Угорщина (намагалася повернути втрачене Закарпаття).

“Українське питання” було клубком серйозних суперечностей у Європі – українські землі перебували у складі 4-х держав (СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії). Питання про їх возз’єднання і створення власної української держави у своїх інтересах використовували всі великі країни світу і, особливо Німеччина у 1938 р. Приєднавши унаслідок Мюнхенської угоди у вересні 1938 р. Судетську область Чехословаччини, Гітлер (з власних міркувань) дозволив закарпатським українцям створити автономію. 11 жовтня 1938 р. українське Закарпаття було офіційно проголошене автономією, яка отримала назву – Карпатська Україна. Її уряд з 26 жовтня очолив прихильник німецької орієнтації доктор теології А.Волошин (1874-1945). За його діяльності було українізовано освіту, видавничу справу та адміністрацію, створено армію (Карпатську Січ) і сейм. 15 березня 1939 р. сейм проголосив незалежність Карпатської України і вибрав А.Волошина її президентом. Однак у цей же день угорські війська (з дозволу Німеччини) розпочали окупацію Закарпаття. Запеклі бої тривали 5 днів, а партизанська боротьба ще три тижні. Засудження західними державами та СРСР віроломної політики Німеччини та Угорщини мало лише дипломатичний характер.

У 1939 р. змінюється ставлення Німеччини до “українського питання” – вирішується воно на користь СРСР. 23 серпня 1939 р. Німеччина і СРСР підписали договір про ненапад терміном на 10 років (“пакт Молотова-Ріббентропа”) і таємний протокол про розподіл Польщі і входження західноукраїнських земель до складу СРСР (трохи не до кордонів 1913 р.). Протокол мав незаконний характер і після нападу Німеччини на Польщу (1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна, участь у ній взяли 72 держави, 110 млн. чол.) поставив СРСР у становище фактичного союзника чи навіть агресора, однак створив умови для об’єднання українських земель.

Таким чином, у 1938 – 1939 рр. було зроблено дві спроби вирішення «українського питання»: створення Карпатської України було гіпотетичною можливістю об’єднати український народ, однак об’єднання українських земель внаслідок договору 23 серпня 1939 р. мало все ж позитивне значення для українців, оскільки незважаючи на ті негативні наслідки, які він містив, вперше за кілька століть було реалізовано прагнення народу створити єдину державу.