Дати оцінку сутності окупаційного режиму в Україні.

Завоювання території України німецькі війська розпочали 22 червня 1941 р. і завершили 22 липня 1942 р. До звільнення України радянськими військами (жовтень 1944 р.) тут діяв жорстокий окупаційний режим.

План окупаційної політики Німеччини був розроблений у 1940 р. (25 травня) – “Ост” або “Генеральний план Ост”.Він складався з 2-х частин: програма-мінімум була розрахована на період війни (експлуатація економічних ресурсів України і Кавказу, знищення керівних радянських кадрів, комуністів, євреїв і циган, співробітництво із завойовниками лояльного населення), програма-максимум розраховувалася на повоєнний час і передбачала колонізацію СРСР і країн Східної Європи. Для домінування там німецької нації планувалось виселити із Східної Європи протягом 30 років 31 млн. чол. (65 % населення Західної України, 75% населення Білорусі, 80-85 % поляків з території Польщі, значну частина населення Латвії, Литви, Естонії), а пізніше 46-51 млн. На вивільнені землі передбачалося переселити 10 млн. німців, а місцевих мешканців (бл. 14 млн.) – поступово “понімечити”.

Встановлення фашистського окупаційного режиму відбувалось в Україні у 1941-1944 рр. у вигляді поширення т.зв. “нового порядку”. Німеччина розділила територію України на декілька частин: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; під назвою “Трансністрія” до складу Румунії увійшли Чернівецька, Ізмаїльська та Одеська області, ряд районів Вінниччини, Миколаївщини і Херсонщини; західні області – “дистрикт Галичина” – були приєднані до “Польського генерал-губернаторства”; 12 областей УРСР увійшли до рейхскомісаріату “Україна” (63, 6 % території України, очолив Е.Кох); Донбас і Слобожанщина перебували під владою воєнних (прифронтова зона – Чернігівська, Сумська, Харківська та Ворошиловградська області).

Будь-які прояви української державності на цих землях придушувались. 30 червня 1941 р. діячами ОУН(б) у Львові було проголошено Акт про відновлення Укр. Держави, яку очолив Я.Стецько (1912-1986). У відповідь німці арештували 300 членів ОУН і 15 з них розстріляли. Дозволеною у Львові було діяльність лише Українського Центрального Комітету на чолі з В.Кубійовичем (соціальне і культурне життя, без політичного).

Економіка України була поставлена на службу третього рейху. Великі підприємства були розділені між німецькими промисловими магнатами. Тільки по лінії Торгового товариства за роки окупації було вивезено до Німеччини 9,2 млн. т. зерна, 622 тис. т. м’яса, 400 тис. т. цукру та мільйони тонн інших продуктів харчування. Окупанти нещадно грабували село, перетворили колгоспи в “громадські товариства”, селянські двори обклали 12 видами податків.

5 серпня 1941 р. було видано наказ про введення трудової повинності в окупованих східних районах для всіх чоловіків і жінок віком від 18 до 45 років, а незабаром від 14 до 65 років. Ніяких законів про соціальний захист населення не існувало.

Небувалого занепаду зазнали українські міста й села, їх мешканці страждали від голоду, холоду і епідемій. Київ втратив близько 60 % мешканців. У Харкові, населення якого на час приходу німців налічувало 700 тис., за війну до Німеччини було вивезено 120 тис., 30 тис. розстріляно й 80 тис. осіб померли від голоду. Система радянської освіти була ліквідована і натомість в Україні запроваджувались чотирикласні українські школи (читання, письмо, рахування, фізкультура, різні ігри та ручна праця, але без використання навчальних посібників). Метою цих шкіл була підготовка робітників-ремісників. У Києві працювало лише 40 “народних шкіл”, у Харкові – 24, у Полтаві – 2. З метою підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця у трамваї, призначені виключно для німців.

Молоде працездатне населення мусило працювати. З поч. 1942 р. розпочався примусовий вивіз молоді на роботу до Німеччини і її союзників (спершу їхали добровільно, щоб врятуватися від складних умов на батьківщині чи навчитись якоїсь спеціальності). Всього за період окупації з України до Німеччини було відправлено 2,5 млн. осіб (від 15 до 35 років).

Широкої популярності набув жорстокий терор мирного населення. Фізичне знищення 65 % населення України було складовою частиною плану “Ост”. 7 грудня 1941 р. Гітлер підписав декрет (“Ніч і туман”) про страту або відправку до концтабору всіх, хто чинитиме опір фашизму. Поголовно знищувались євреї (за два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. осіб), за роки окупації розстріляно 150-160 тис. чол. В самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 концтаборів. Всього на території України було знищено 3,9 млн. цивільних осіб (більше 5 млн. чол., з них – 1,3 млн. радянських військовополонених).

Територію України гітлерівці оголосили власністю німецької держави. Першими кроками по германізації українських земель стало переселення сюди німецьких родин. У 1942 р. у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. Вони використовували дешеву робочу силу місцевого населення. У липні 1942 р. Гітлер переніс свій генеральний штаб із Растенбурга в околиці Вінниці. У грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території 500 км², що охоплює частину Вінницької та Житомирської областей, було створено “німецьку переселенську округу Хегевальд”, у якій проживало 9 тис. чол. Перелом у війні припинив колонізацію України.

Т.ч., характерними рисами фашистського окупаційного режиму в Україні були підкорення та розподіл українських територій між своїми союзниками, пограбування, насильство і терор, метою якого було остаточне знищення укр. народу. Населення України під час окупації скоротилося на 13,6 млн. осіб (за ін. даними на 14,5 млн.).