Обґрунтувати необхідність політики українізації, пояснити її сутність та особливості культурного будівництва 1920-х рр.

З утворенням УРСР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, зростання національної самосвідомості народу. Українське національне питання мало для керівництва СРСР особливе значення. У 1926 р. 44% неросійського населення СРСР становили українці. За своєю чисельністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян й українців) найбільшою національністю – білорусами. Проте ці демографічні показники перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, тоді як серед усього населення УРСР вони становили близько 80%. Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити соціальну базу свого режиму.

У зв’язку з цим велике значення для національно-державного будівництва в Україні у 20-ті рр. мала політика “коренізації” партійно-державного апарату, проголошена ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 р. На Україні вона проводилась у формі “українізації” (1923–1934). Її змістом стало:

– висунення на керівні посади осіб місцевого походження;

– перехід на українську мову в освітніх закладах;

– видання українською мовою книг, газет, журналів, виробництво кінофільмів, ведення діловодства і радіомовлення;

– створення умов для розвитку національних меншин.

Результати українізації були вагомі: кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 –1927 рр. зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книг, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Одним із досягнень українізації стала прочитана у 1924 р. у Харківській публічній бібліотеці українською мовою лекція про теорію відносності Ейнштейна.

У цей період деякі українські комуністи пройнялися ідеями самостійництва: активними послідовниками українського націонал-комунізму були письменник М.Хвильовий і нарком освіти О.Шумський, які різко засуджували русифікацію України і вбачали її відродження в орієнтації на культурні процеси, що відбувалися в Європі, а не в Росії. М.Хвильовий висунув гасло: “Геть від Москви! Дайош Європу”.

Однак деякі кола керівних працівників явно недооцінювали значення української культури, яку вони цинічно вважали відсталою, селянською. “Теорію боротьби двох культур” висунув Д.Лебідь, який з 1920 по 1924 р. був другим секретарем ЦК КП(б)У. У цій теорії стверджувалося, що підтримували російську культуру в Україні ніхто інший, як прогресивний пролетаріат і місто. Прихильники цієї теорії пропагували ідеї стихійності в розвитку української культури й мови.

Однак український націонал-комунізм та політика українізації проіснували в Україні недовго. У партії почалася боротьба проти міфічних “націоналістичних ухилів” О.Шумського (1927), М.Скрипника (1933), а згодом – хвиля репресій проти національної інтелігенції.

Одним з важливих напрямків культурного будівництва в Радянській Україні стала ліквідація неписьменності населення: (у 1920 р. утворено республіканську комісію на чолі з головою ВУЦВК Г.Петровським), у травні 1921 р. був ухвалений декрет про обов’язкове навчання грамоті всього населення віком від 8 до 50 років. У галузі народної освіти у 1924 р. було поставлено завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей (у містах виконано за кілька років). В цілому по Україні у 1927/28 рр. н.р. поза школою залишалося близько 35 % дітей шкільного віку.

На поч. 20-х рр. ХХ ст. в УСРР діяло бл. 7 тис. шкіл і гуртків ліквідації неписьменності, де навчалося понад 220 тис. осіб. Позитивні наслідки цієї компанії: якщо до революції серед населення України частка письменних становила тільки 27,9 %, то, за даними перепису, наприкінці 1920 р. – 51,9 %. Уряд УРСР наприкінці 1930-х років повідомив, що питання боротьби з неписьменністю успішно розв’язане, в республіці все населення досягло певного рівня грамотності. За переписом населення 1939 р. в Україні - 85,3 % письменних віком до 50 років.