Дати оцінку соціально-економічному розвитку наддніпрянської України на початку хх ст.

Розвиток Російської імперії і України на поч. ХХ ст. характеризується вступом країни у епоху імперіалізму, переходом до індустріалізації, політизацією суспільних рухів та піднесенням націонал. руху.

Українська економіка на поч. ХХ ст. була складовою частиною загальноросійського економічного комплексу. Після промислового підйому 90-х рр. ХІХ ст. промисловість Росії у 1900-1903 рр. пережила тяжку економічну кризу, яка охопила вугледобувну, залізорудну, металургійну галузі: відбулося скорочення будівництва залізниць у 4 рази, видобутку залізної руди в Криворіжжі – у 1,5 рази, не працювало 13 доменних печей та 81 вугільна шахта в Донбасі, кількість безробітних становила понад 100 тис. робітників.1904-1908 рр. позначені депресією, і лише у 1909-1913 рр. почалося промислове піднесення.

За рівнем концентрації промислового виробництва Україна на поч. ХХ ст. займала 1 місце у Російській імперії та одне з перших місць у світі. Економічна криза стала каталізатором монополістичних процесів у металургійній, кам’яновугільній, залізорудній галузях: синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет” (1902), “Трубопродажа” (1902), “Гвоздь” (1903), “Продвугілля” (1904, складався з 15 акціонерних товариств і контролював 75 % видобутку вугілля у Донецькому басейні). Особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів (найбільш передовий – промисловий Південь, дрібнобуржуазний аграрний – Правобережжя і відсталий кріпосницький – Лівобережжя) та спеціалізація промислових районів (Донбас був центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і деякою мірою Лівобережжя – цукрової). За станом на 1913 р. Україна виробляла 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату, 20,2 % машинобудування. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, у той час як у США – 33 %. При цьому Україна залишалася аграрно-сировинним придатком Російської імперії.

На поч. ХХ ст. Україна була сільськогосподарським краєм, де проживало 80 % селянського населення. Аграрна реформа 1861 р. не покращила селянське життя. Хоча українські поміщики до революції 1905-1907 рр. продали понад 1/3 свої земель (на Півдні ≈½), майже половина селянських дворів по всій Україні були безземельними (5 дес. землі не вистачало для прогодування сім’ї).

Приступити до прогресивних перетворень у державі змусили царський уряд російсько-японська війна 1904-1905 та революція 1905-1907 рр.

– у політичній галузі під впливом революції (Маніфест 17 жовтня 1905 р.) розпочався процес створення партій, обмеження царської влади дорадчим органом (Державна дума) та введення деяких громадянських свобод (недоторканість особи, свобода совісті, друку, зборів, союзів);

– у економічній галузі революція змусила уряд зайнятися вирішенням селянської проблеми. Нова аграрна реформа 1906-1911 рр. (до 1917 р.) отримала назву столипінської (голова уряду П.А.Столипін): ліквідація селянської общини; дозвіл селянам купувати і продавати землю (та закріпляти її у приватну власність) та можливість створення “відрубних” і хутірських господарств (кредити давав Селянський банк); переселення у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. На Правобережній Україні і Півдні земельна реформа досягла найбільших успіхів: на хутори і відруби виселились 226 тис. господарств (близько ½, всього по Україні 14%), з общини на Правобережжі вийшли 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 %; розвивались ринкові відносини на селі, застосовувались машини, внаслідок чого підвищилась товарність с/г і зросла врожайність. Вже у 1909-1913 рр. економіка країни зазнала нового піднесення, а Україна стала щорічно експортувати 250-300 млн. зерна (більше 40 % в експорті Росії). Однак проблему малоземелля селянських господарств (у 1914 р. 2 млн. господарств володіли середнім наділом 2 дес., з них половина не мали ні коня, ні корови) та поміщицьке землеволодіння реформа не ліквідувала (переселенська політика зазнала провалу – лише у 1911 р. додому повернулося 68,5 % переселенців). Тому українське село було невдоволене таким вирішенням аграрного питання.

Отже, соціально-економічний розвиток українських земель на поч. ХХ ст. був зумовлений бурхливим розвитком капіталізму (його монополістичної стадії), який вимагав і політичних змін у Російській імперії. Буржуазна революція 1905 – 1907 рр. частково принесла такі зміни, а також сприяла ліквідації пережитків кріпосництва у Російській імперії.