Дати оцінку суспільним течіям та рухам в наддніпрянській Україні другої половини хіх ст.

У другій пол. ХІХ ст. відбулося певне пом’якшення політичного режиму і збільшення прошарку інтелігенції. Різні течії російського опозиційного руху виступили із власним баченням шляхів модернізації Російської імперії:

народницький (60 рр. ХІХ ст. – поч. ХХ ст., головна мета - селянська революція під керівництвом інтелігенції):

У 60 – 80-х рр. як у російських, так і в українських губерніях (Київ, Одеса, Чернігів) виникають нелегальні народницькі організації, які підтримували між собою зв`язки та підпорядковувались центральній організації “Земля і воля” в Петербурзі. Піддаючи критиці капіталістичні зміни в російському суспільстві, революційні народники вбачали ідеал суспільного ладу в самоврядній селянській общині, через яку після ліквідації самодержавства планувалось перейти до соціалізму. Для пропаганди своїх поглядів серед селянства народники розпочали “ходіння в народ” (вони постійно мешкали у селах, працюючи писарями, вчителями, фельдшерами, ковалями, і проводили бесіди з селянами). Народники вважали, що селянство “по духу” вже є соціалістичним, а самодержавство позбавлене соціальної бази в суспільстві – все це, на їх погляд, і мало обумовити соціалістичну революцію. Однак селянство, яке зажадало передачі землі не колективу, а в приватну власність, не підтримало народників. “Ходіння в народ” закінчилось поразкою. Наприкінці 70-х років у народницькому русі відбувся розкол на дві організації: поміркований “Чорний переділ” та більш радикальну “Народну волю”. Її члени – А. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич – стали на шлях індивідуального терору проти царських урядовців і самого царя. 1 березня 1881 р. під час одного з таких терактів загинув цар Олександр ІІ, однак смерть царя не підштовхнула російське суспільство до революції, як сподівались народники, а стала приводом для припинення ліберальних реформ, у першу чергу – політичної, яка могла б перетворити Російську імперію на конституційну монархію.

ліберальний (70-ті – 1881 р., земства вимагали конституційних реформ у Росії; найбільш опозиційним було Чернігівське земство).

марксистський (найбільш популярний). На початку 1875 р. в Одесі виникає “Південноросійський союз робітників” – перша політична організація пролетаріату в Україні. Члени цього “союзу” висунули вимоги політичних свобод і “визволення робітників з-під гніту капіталізму”. У 80-х рр. виникають нелегальні марксистські групи і гуртки у Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні. У 90-х рр. ідеї марксизму розповсюджуються у промислових регіонах України. У 1897 р. у Києві і Катеринославі, за прикладом Петербурга, виникають “Союзи боротьби за визволення робітничого класу”. Члени цих союзів займаються пропагандою ідеології марксизму, суть якої полягає у неминучості соціалістичної революції та встановлення політичної влади пролетаріату у формі диктатури. Результатом діяльності марксистських гуртків було посилення соціального напруження у суспільстві і утворення політичних партій. Пропагандистами марксизму в Україні виступали вчені Київського університету М.Зібер та С.Подолинський.

Розвиток українського національного руху у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. пройшов декілька етапів: 60-70 рр. – культурно-освітній (громадівський) і у 90-ті рр. – поч. ХХ ст. – політичний (завершився утворенням партій).

Громади – культурно-освітні організації, які ставили своїм завданням поширювати національну ідею шляхом видання книг, журналів, проведення вечорів і створення недільних шкіл).

У своєму розвитку громадівський рух пройшов два етапи:

1) українофільський (культурно-просвітницький) кін.50-поч.60-х рр.: 1859 р. було засновано першу укр. громаду у Петербурзі, а у 1861 р. – у Києві (В.Антонович) та в інших містах Наддніпрянської України. У 1863 р. було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові і закрито усі недільні школи. Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (1863) заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань.

2) науково- політичний у 70-х рр. (Київ – Стару Громаду очолив проф. В.Антонович, Полтава, Чернігів, Харків, Єлисаветград і Одеса) (з видавничою діяльністю і обговоренням національних справ). У 1873 р. Київська громада виступила з вимогою федеративного устрою Росії з наданням широкої автономії для України (Одеська громада – більш радикальна), проте після Емського указу 1876 р. про заборону української мови в Україні її було розігнано.

80-ті роки ХІХ ст. увійшли в історію українського руху як “мертві” – розвивалися культурна і наукова галузі (до політичної боротьби за федеративний устрій Росії закликав за кордоном М.Драгоманов).

У 90-х рр. ХІХ ст. український національний рух політизується. Перші чіткі політичні вимоги висунуло таємне товариство “Братство тарасівців” (1891-93, І.Липа, Б.Грінченко та Мих. Коцюбинський): широка політична автономія України (самостійність), захист культурних та соціальних прав українського народу. Активну підтримку ідеї “Братства” знайшли серед українських студентів, за винятком ідеї самостійності України (проти – старе культурницьке покоління та молоді українські соціалісти). Подальше втілення програма братства отримала в діяльності різних національних партій самостійницької орієнтації.