Дати оцінку діяльності Західноукраїнської Народної Республіки, охарактеризувати її історичну долю.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, активізували революційні події у Росії та Наддніпрянській Україні та закінчення Першої світової війни. 18 жовтня 1918 р. у Львові українські політичні та церковні діячі Східної Галичини та Буковини проголосили представницьке утворення, найвищий орган майбутньої держави – Українську Національну Раду. Рада заявила про свої претензії на Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття.

Однак на землі Східної Галичини претендувала і відроджена після розпаду Австро-Угорської та Російської імперій Польща, яку підтримували країни Антанти. Для передачі влади в краї представникам польської адміністрації 28 жовтня у Кракові було утворено польську ліквідаційну комісію. Акт передачі був призначений на 1 листопада 1918 р. Українська сторона ухвалила рішення не допустити цієї передачі влади, а взяти її збройним шляхом (ініціатором виступу був сотник легіону Українських січових стрільців Дмитро Вітовський). У ніч на 1 листопада 1918 р. Національна Рада розпочала повстання: захопила Львів, а потім і всю територію Східної Галичини.

13 листопада 1918 р. у Львові було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Головою уряду – Державного секретаріату – став Кость Левицький (Президентом було обрано 4 січня 1919 р. голову Національної Ради Євгена Петрушевича). Територія держави охоплювала 70 тис. км², а населення налічувало майже 6 млн. чол. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором – блакитно-жовтий стяг.

Внутрішня політика ЗУНР (листопад 1918 – червень 1919 рр.) була спрямована на вихід з економічної кризи. З цією метою було: монополізовано продаж продовольчих товарів; відновлено рух залізничного транспорту; введено власну валюту – гривні і карбованці (4 квітня 1919); затверджено аграрний закон (14 квітня 1919 р.) про ліквідацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі між малоземельними і безземельними селянами, який не був реалізований. Уряд ЗУНР не зміг взяти під свій контроль видобування нафти (більшість родовищ належала іноземним власникам), припинити інфляцію та процвітання “чорного ринку”.

Процес державотворення на західноукраїнських землях відбувався на тлі жорстокої боротьби з польськими військами, які з початку листопада 1918 р. стали відвойовувати втрачені позиції. 21 листопада вони захопили Львів. Незабаром польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд ЗУНР звернувся по допомогу до Наддніпрянської України, делегація ЗУНР почала переговори з представниками гетьмана П.Скоропадського. Переговори завершилися безрезультатними обіцянками гетьмана, а ЗУНР не подобалась німецька орієнтація і федеративні наміри союзу з Росією. Значно конструктивнішими виявилися відносини з Директорією УНР: 1 грудня 1918 р. у Фастові був укладений попередній договір між УНР і ЗУНР про наміри об’єднання двох держав. 3 січня 1919 р. у Станіславі (нині Івано-Франківськ) Українська Національна Рада проголосила об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) у єдину державу. Підписання Акту злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. ЗУНР було перейменовано у Західну Область УНР. Однак, цей акт мав декларативний характер і не справив реального впливу на політичну ситуацію. Обидві держави втрачали у цей час свої позиції.

Війна ЗУНР з польськими військами (для її ведення було створено Українську Галицьку армію – УГА) йшла з перемінним успіхом. Переломний момент настав влітку 1919 р., коли польські війська, озброєні Антантою, наприкінці червня – на початку липня окупували всю територію Східної Галичини. Були ліквідовані урядові структури та органи місцевого самоврядування. ЗУНР перестала існувати, залишки УГА 16-18 липня 1919 р. переправилися за Збруч і приєдналися до військ Директорії, а у листопаді 1919 р. – до білогвардійських військ. Деякі частини УГА у грудні 1919 р. підписали договір про об’єднання з військами УНР, а прорадянсько налаштований отаман Никифор Гірняк – договір з ревкомом Поділля про перехід УГА на бік більшовиків. Це розкололо і деморалізувало армію.

Спроби встановлення контактів з урядом УСРР та налагодження взаємодопомоги (утворити спільний фронт проти Польщі та Румунії), які декілька разів пропонувалися радянським урядом у 1919 р., галицькі політики відкинули.

Воєнна перемога поляків, які окупували майже всю Галичину, Західну Волинь, була підкріплена їхньою активною діяльністю на зовнішній арені. На Паризькій мирній конференції (18 січня 1919 – 21 січня 1920 рр.) польські дипломати переконували уряди Антанти, що діяльність ЗУНР має “германофільський”, “більшовицький” характер (прямо про Україну мова не йшла – говорилось про східні кордони Польщі). Формально учасники конференції справедливо вважали, що східні кордони Польщі мали включати безперечно польські землі, а Галичина, на думку голови англійського уряду Д.Ллойд Джорджа, мала український характер. Проте 25 червня 1919 р. Антанта дала дозвіл польському війську вести воєнні дії по р. Збруч (території на захід від р. Буг вважалися польськими). Холмщина, Надсання, Берестейщина перейшли до Польщі. З ініціативи прем’єр-міністра Франції Ж.Клемансо Польща отримала мандат на Східну Галичину на 25 років, після чого долю краю мав вирішити всенародний плебісцит. Ризький мирний договір між Польщею, РСФРР і УСРР, укладений 18 березня 1921 р., залишив ці землі за Польщею. Рішення приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономії ухвалила у березні 1923 р. Конференція послів Антанти. Міжнародна ситуація виявилась несприятливою для державотворчої діяльності ЗУНР.

Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р., закріпив приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Буковину та Бессарабську губернію, яка належала Росії, включила до свого складу Румунія.

Таким чином, національно-визвольний рух західноукраїнського населення зазнав поразки, українські землі виявилися розділеними між різними державами.