Проаналізувати політичний розвиток українських земель наприкінці хvіі – хvііі ст. , обґрунтувати причини ліквідації російською державою автономного устрою України.

Наприкінці ХVІІ ст. українські землі виявились поділеними між сусідніми державами: Правобережна Україна перебувала під владою Польщі (у її складі залишались Волинь і Галичина); Лівобережна, Слобідська Україна і Запорожжя – під владою Російської держави.

На Правобережжі Річ Посполита стала відроджувати порядки, які існували до Визвольної війни:

– у 1699 р. ліквідується правобережне козацтво; українські землі знову були поділені на воєводства (Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське);

– активно відновлюється магнатське і шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система у сер. ХVІІІ ст. поширюється на всю територію Правобережжя;

– відновлюється переслідування православної віри.

Гайдамацький рухі, особливо, Коліївщина 1768 р. значно послабили Річ Посполиту (у “коліївщині” добавилися релігійні мотиви – повстанці (≈ 2 тис. чол.) захопили Умань, жорстоко розправилися із магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, католицькими священиками.). Наприкінці 18 ст. Річ Посполита була розділена Австрією та Росією. Австрійська імперія приєднала Галичину (1772), Буковину (1775), а також контролювала Закарпаття. До Росії у 1793-1795 рр. відійшли Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина (1797 р. – Київська, Волинська та Подільська губернії).

Політика Російської держави на українських землях з кінця ХVІІ і, особливо у ХVІІІ ст. мала централізаторський характер. Особливістю політичного розвитку Лівобережної (Гетьманської) та Слобідської України у ХVІІІ ст. був поетапний наступ на автономні права України і включення її до складу імперії:

Вирішальним етапом у відносинах між Україною і Російською державою стало гетьманування І.Мазепи (1687-1708). У 1708-1709 рр. з метою відновлення автономного статусу України він перейшов на бік шведського короля і виступив проти Петра І. Після поразки у Полтавській битві 1709 р. Мазепа разом із своїми прибічниками (близько 4-5 тис. запорозьких козаків і 45 осіб зі старшинського оточення гетьмана) знайшов політичний притулок у с. Бендерах (в Молдавії, під владою Туреччини). Після смерті Мазепи гетьманом у вигнанні був обраний П.Орлик, який у 1710 р. склав проект першої Конституції (“Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська”).

У відповідь Петро І розпочав політику обмеження та ліквідації автономії України: 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І.Скоропадського (1708-1722 рр.), з 1709 р. діяльність гетьмана контролювалася резидентом; у 1720 р. вперше офіційно заборонено українську мову; з 1724 до 1727 р. Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія (утворена ще 1722 р.).

Повернуто частину прав та вольностей Україні було у 1727-1734 рр. (знову відновлено посаду гетьмана – ним став Данило Апостол). Д.Апостол провів судову реформу, ревізію землеволодіння, навів порядки у фінансах і сформував державний бюджет).

Після смерті Д.Апостола владу в Україні отримало “Правління гетьманського уряду” (3 росіян і 3 українців). Чергове повернення автономних прав Україні відбулося у 1750-1764 рр. за часів гетьманування К.Розумовського: провів судову реформу (Гетьманщина була поділена на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд), почав скликатися з’їзди старшини – Генеральні Збори (шляхетський парламент), модернізував військо (вдосконалив артилерію, ввів однакове озброєння та уніформу).

У 1764 – 1783 рр. було остаточно ліквідовано українську автономію: 1764 р. – ліквідовано гетьманство (влада перейшла до ІІ Малоросійської колегії); у 1775 р. – зруйновано Запорізьку Січ (25 тис. козаків було переселено на Кубань, 5 тис. запорожців заснували Задунайську Січ на території Туреччини, значна кількість козаків отримала статус селян); у 1781 р. – скасовано полковий устрій Лівобережжя (намісництва, а з 1796 р. – губернії, Слобожанщина – 1765); у 1783р. запроваджується кріпосне право, а також ліквідовано козацтво як стан; у 1785 р. українську старшину зрівняно у правах з російським дворянством. Наприкінці ХVІІІ ст. Україна перетворилась на звичайну провінцію Російської імперії.

Катерина ІІ продовжила розпочату Петром І політику централізації України. Остаточна ліквідація гетьманства не викликала будь-якого протесту ні серед козацької старшини, ні серед простого народу. Російська влада запрошувала українську знать на державну службу та роздавала їй військові чини та дворянські титули. Для народу українські пани були нічим не кращими від російських. Ліквідація Запорозької Січі пояснюється непотрібністю Січі для боротьби проти кримських татар, претензіями на козацькі землі російських дворян та бунтівним статусом Січі (козаки брали участь у всіх народних повстаннях в Україні).

У 1783 р. до складу Російської імперії ввійшли відвойовані у Туреччини території Кримського ханства. Почалася активна колонізація Південної України – Новоросії. Вихід до Чорного моря, освоєння Півдня сприяли економічному розвитку Росії та України.

Отже, українська держава в обмеженому вигляді проіснувала на Лівобережній Україні до поч. 80-х років ХVІІІ ст. (на Правобережжі уряд Польщі скасував козацький устрій ще на поч. ХVІІІ ст.). Входження Правобережної України до складу Російської імперії мало позитивне значення для більшості українських земель, майже 80 % яких було об’єднано в межах однієї держави. Етнічне возз’єднання правобережних і лівобережних українців, поновлення позицій православної церкви сприяли консолідації української нації.