Проаналізувати особливості політичного розвитку та соціально-економічних процесів на українських землях у др. Пол. Хіv – перш. Пол. Хvіі ст.

У др. пол. ХІV – першій пол. ХVІІ ст. українські землі не мали власної державності і були розділені сусідніми країнами (більша їх частина входила до складу Литви і Польщі, однак суттєвий вплив на ситуацію на українських землях мали також Угорщина, Молдавія, Московська держава, Кримське ханство і Туреччина). Період ХІV – першої половини ХVІІ ст. умовно можна назвати литовсько-польською добою в історії України.

Боротьбу за українські землі Польща і Литва розпочали з поділу у 1340 р. Галицько-Волинського князівства: Польща отримала Галичину, а Литва – Волинь. У 50-х роках ХІV ст. литовці завоювали Чернігіво-Сіверщину і Переяславщину (Придніпров’я), у 1362 р. – Київщину і Поділля. Польща у 1387 р. остаточно закріпила за собою Галичину, розпочавши ополячення та окатоличення галицьких земель.

Литовські завойовники, звільняючи руські землі від Золотої Орди, розширили кордони Литовської держави до Чорноморсько-Азовського узбережжя. Утворена ними держава стала зватися Велике князівство Литовське (ВКЛ), 90 % її населення становили українці та білоруси (русини). Литовці зберегли на українських землях стару систему управління князівствами, релігію і культуру, руську мову та закони Київської Русі, залишили родові землі українським боярам.

У 1385 р. литовський князь Ягайло, який став польським королем, уклав Кревську унію з Польщею: Литва приєднувалася до Польщі і приймала католицтво. Однак проти цієї унії виступив намісник Ягайла, князь Вітовт Великий (1392–1430 р.) та литовська, українська і білоруська знать. У 1392 р. Вітовт був визнаний намісником польського короля, довічним правителем Литовського князівства. ВКЛ отримало адміністративну автономію – колишні звичаї і закони продовжили діяти на Русі, однак Вітовт усунув місцевих князів від управління. У Волинській, Новгород-Сіверській, Київській, Подільській землях стали управляти великокнязівські намісники. Вітовт намагався добитися повної незалежності і королівського титулу для себе і для Литви, однак безуспішно. У цей час посилився вплив Польщі і католицької віри на литовських і руських землях.

У другій пол. ХV ст. литовський уряд змінює політичний курс щодо українських князівств і ліквідує їх автономію. Князівства перетворювались на воєводства – звичайні провінції на чолі з намісниками, яких призначав литовський князь. Литва посилює національний, соціальний та релігійний наступ на українське населення.

Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. на українські землі посилюються напади сусідніх держав: Московського князівства та Кримського ханства. На поч. ХVІ ст. Московське князівство приєднало Чернігівське князівство. Щорічно з кінця ХV ст. нападали на українські землі кримські татари (Кримське ханство виникло у 1449 р., відокремилось від Золотої Орди).

Загроза зовнішніх ворогів і феодальні міжусобиці роблять становище Литви майже катастрофічним та змушують заключити союз з Польщею. Внутрішнє і зовнішнє становище Польщі було стабільним, приєднання Литви (й українських земель) було дуже вигідним для її економіки.

Об’єднання Литви і Польщі в одну державу відбулося на сеймі у 1569 р. Підписана на ньому Люблінська унія передбачала утворення нової держави, яка стала зватися Річ Посполита (“Республіка”). Люблінська унія змінила не лише політичну ситуацію в Україні, а й справила великий вплив на соціально-економічні відносини на Україні.

В економічному розвитку українських земель у ХІV ст. велику роль відігравали мисливство, бортництво і рибальство, а також торгівля. В ХV – ХVІІ ст. відродилося сільське господарство, на світових ринках зріс попит на зерно. Польські феодали (власність на землю належала лише шляхті) стали перетворювати свої маєтки на фільварки(цігосподарства виробляли зерно для продажу на світових ринках, використовуючи працю кріпосних селян). З кінця ХV ст. в Галичині й на Волині запроваджується кріпосне право (14 днів на рік), у ХVІ ст. закріпачується селянство Брацлавщини і Придніпров’я (Литовський статут 1588 р., термін розшуку селян-втікачів збільшувався з 10 до 20 років).

У містах поширюється цехова форма організації виробництва: розквіт цехового виробництва припадає на ХV-ХVІ ст. (у Києві, Львові, Луцьку нараховувалось по 15-30 цехів). У ХV ст. з’являються постійні ярмарки (у Львові, Києві, Галичі, Луцьку). У сер. ХVІ – перш. пол. ХVІІ ст. в Україні виникають перші мануфактури (виробляли поташ, залізо, селітра, сіль). У ХІV ст. на українських землях поширюється магдебурзьке право (привілей на виборне самоврядування): спершу його отримали Санок та Львів. З початку ХV ст. воно поширюється по всіх великих містах Русі й Поділля та ВКЛ (Волинь, Київщина, Переяславщина). Інші міста залишалися приватновласницькими.

У ХІV – ХVІ ст. паралельно етнічному та релігійному виникає поділ на стани (“стан” об’єднує людей на основі юридично визнаних прав, привілеїв і обов’язків).

Основними станами суспільства литовсько-польського періоду були:

– шляхта – військово-службовий стан, головним обов’язком якого було несення військової служби у князя за власний кошт. За службу отримували земельні пожалування, мали широкі політичні й економічні права;

– духовенство;

– козацтво (як стан з 1572 р.);

– міщани(1-15 % населення);

– селянство складало майже 80 % укр. населення.

У ХІV – перш. пол. ХVІІ ст. український народ був позбавлений власної державності. Українські землі зазнавали посилення соціального, національного і релігійного гніту. Втягнення українських земель у європейські економічні відносини призвело до остаточного закріпачення селян та піднесення шляхетського стану.